* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Лицар модерної нації

20:15 08.09.2007

Лицар модерної нації

Розмову з тернопільським малярем Дмитром СТЕЦЬКОМ подаємо без коментарів - вона сама про себе мовить.

Пане художнику, чим для вас є Україна?

Для мене Україна сюрреалістична. Вона є сама в нації, все, що відбувається, не придумано, і ми живемо дуже природнім способом. Мені сподобалося, як Ліна Костенко назвала нас "Сплячі ангели", бо ми ніби в якійсь дрімоті, на нас ніби й пасуться і нашим багатством користуються і аж дивує, що нація собі це дозволяє. Але приходить момент, і нас щось збуджує, і тоді ми згадуємо: "А де наша держава?". І коли ми усвідомлюємо, що наша держава пропадає, тоді починаємо боротися. Але в нас присутні і ті міфи, легенди, пісні. Все це - в нашому мистецтві. Для мене є три постаті, на які я спираюся у своєму світовідчутті - це Сковорода, Шевченко і Гоголь. Особливо близькі мені гоголівські пейзажі, хоч природу я не відображаю конкретно, але воно присутнє у підтекстах моїх картин.

Чи є в малярстві український дух і що він для вас?

Це питання дуже спірне в мистецьких колах і до сих пір не вирішене. Хоча це не треба й вирішувати - воно є. Все що йде з українського кореня - воно українське. Тобто якщо людина причетна до мистецтва - українець, то що би йому не нав"язували, сама його духовність і все, що з неї народжується, є українським. Ми бачимо українськими очима, колір український. Для мене особисто - дитинство, батьки, побут і церква - це є та зернина, яка будує культуру українця. Кожна людина віруюча. Нехай вірить, хто в що хоче, але коли людина віруюча, вона дає цікаві наслідки.

Скажіть будь ласка, коли у вас закінчився період учнівства чи епігонства, якщо таке було?

Наслідування є все життя у кожної людини. Передовсім, людина наслідує надбання цивілізованої культури. Але це в мене не є пряме наслідування, просто якісь надбання використовуєш як фундамент. Наприклад, якщо в Україні є такі цікаві художники як Бойчук, Марчук, Медвідь, я в синтезі охоплюю їхні надбання. Цінними для мене є також європейські здобутки в малярстві. Адже певний час в Україні пропагувалося тільки соцреалістичне малярство, якого я не сприймаю, а українська ікона ХVІІІ-ХІХ століття була прихована і тільки нещодавно вона для мене відкрилася. Ми сприймаємо всі мистецькі набутки і добавляємо в ту скарбницю, хто що може. Наприклад, свої останні твори я будую саме на іконі, але більшість не бачить в тих роботах цієї площини.

Як ви вважаєте, скільки ще треба українцям часу, щоб ми належно оцінили своє малярство, яке все-таки впливає на світове мистецтво?

У нас в Україні в більшості є одна причина - це комплекс неповноцінності. Цей комплекс у нас залишився від того ярма недержавності і хочемо ми чи ні, а він на нас впливає. Рідко є така людина, що датна вистояти. У нас є лише пару таких стовпів, які витримують ці комплекси, ці погляди, ці насадження іншої думки і т.д. Наслідками цього комплексу є хуторянство в мистецтві, коньюктура. І ті, хто раніше творив ленініану, тепер вдалися до релігійної тематики. Вона подобається схематично, конструктивно, і декоративно виглядає дуже сучасно, але там нема ні ангела, ні Христа, ні інших релігійних одиниць. На жаль, та ікона, що зараз малюється в церквах, часто дуже порожня. Художники не винні, вони малюють, як можуть, але вони не здатні передати того духу, оскільки самі не є глибоко релігійні. Про впливовість комплексу неповноцінності говорить і такий факт. В Україні в художників є тільки один спеціалізований журнал "Образотворче мистецтво", але на мою думку, він не може виховувати молодь. Журнал пропагує односторонній погляд: на архаїчність. Я був членом редколегії і пропонував подавати різні погляди в журнал, тоді він ставав би цікавим, і молодь би читала і те, і те, і друге. А коли воно одностороннє, то позбавлене цікавості.

А як ви можете відрізнити нове від старого, як ви визначаєте співвідношення? Чи це підказує вам інтуїція?

Я дуже мало покладаюся на інтуїцію. Все, що я роблю, це результат щоденного тверезого раціонального мислення. В мене нема такого раптового стану, як кажуть, що прийшла Муза, натхнення. Я знаю, що мене естетично приваблює в картині і чи вдала моя думка. Для мене чуття - це той же багаж інформації. Якщо ти не інформований, то що ти можеш дати? Це є той самий провінціоналізм. Образотворче мистецтво має одну перевагу: воно не потребує знання мови, тут є тільки пластика і колір. Якщо ми іґноруємо світове мистецтво, все те, що надбало людство, то ми тоді хуторяни. І художники зараз в більшості не сприймаються не тому, що вони не намалювали шаровари, вони є наші українські, і вони свою перформанс, чи інсталяції, чи відеоарт будують за українським мисленням. Однак я схильний до традиційного матеріалу і такі види мистецтва радше сприймаю окремо від малярства.

Нещодавно в фонді Сороса відбувалася виставка молодих чеських художників. В мене залишилося враження, що над ними просто тяжіє Енді Ворл.

Мене найбільше ображає те, що не називають, що він є українець, бо він з тої самої землі, де я народився. Справжнє його ім`я Андрій Вархола. Його мати була дуже доброю вишивальницею. Це непоганий митець, але дуже часто в нього беруть гірше. Він прийшов у рекламу і з реклами несподівано став художником. Андрій Вархола сам не сподівався, що він стане класичним художником, який має створити власний світ. Він робив рекламу і побачив, що вона сприймається цікаво, коли використати принцип української вишивки. Так з`явилися тиражами відбиті портрети, доляри, іномарки. Потім з цього він і розвинув концепторіс.

Скажіть, будь ласка, чи є у вас проблема останнього мазка і чи є проблема простору?

В моїх нових роботах немає наперед збудованої розумом певної композиції. Раніше в мене до картин вже були зроблені шкіци, вже було все конкретно продумано. Тепер же я приходжу до майстерні, переді мною чисте полотно, і я починаю працювати. Над однією картиною я працюю не менше місяця, а то й кілька місяців. Що таке останній мазок, або що таке рама? Рама робить тільки естетичний вигляд. Ніхто ніколи не пам`ятає, яка була в картині рама. Але трішечки обрамити звичайно треба. Сама ж площина будується спонтанно. В мене є певна концепція, думка, що створити. Наприклад, в мене в картинах присутній переважно образ жінки. Жінка мені цікава як пластика, лінія, об`ємність. Жінку бачиш в трьох, в чотирьох вимірах, вона може бути масштабна, а потім сама міняється. В мене зараз існує площина - жінка межі ХХ-ХХІ століття. Вона не є естетично красивою, тобто кічовою. Моя естетика на фоні минулого надбання естетики може видатися вульгарною. Але моя вульгарність не створюється, як часто це буває, фарбами. Я малюю квазімото. Білим по білому. Біла фарба - це душа. Я добиваюся поступово душевного спокою, і тоді домінує лінія, фон і думка.

Простору як такого в мене нема, а є обрамлення, рама, яка замикає простір. В більшості я обираю квадратний розмір. Він дуже складний, тому що немає продовження. В цьому просторі сюжет закінчується. До 90-х років я малював козаччину, княжу добу і в тих картинах в більшості в мене була ідея будити когось, нагадувати історію, щоб збудити націю. Тепер стала держава, і я відчув, що є інші сили , які все те можуть продовжити. А мені треба тепер продовжити естетику європейської мови. Залишається дискусійною розмова межи шароварщиною та європейським мистецтвом. Сьогодні передусім цікаве мистецтво. Важливо, щоб там була література, музика, історія, театр, гуманізм - такий своєрідний синтез. Мистецтвознавець Ольга Петрова називає таке мистецтво, зокрема стиль моїх робіт, поліестеїзмом, тобто нашарування різного виду мистецтв і відтворення в картині відповідної думки.

Скажіть, будь ласка, як вам вдається дотримуватися в картині якогось певного ритму, енергетики і що є для вас тон і півтон?

В мене є загальна тональність картини і площини. Площина - це символ. Тобто чорний колір - символ, червоний колір - символ. В мене присутні кольори символізму, а ідея - це лінія, в яку замкнуто чи якусь фігуру, чи цифри, оскільки в мене багато є елементів цифрової, текстової естетики, тобто вона замикає композицію простору. Тон у мене, як вже я говорив, білим на білому. Тон і півтон - це і є моя картина. Я будую картину на тональності, на ньюансових відтінках. Можуть бути три-чотири відтінки білого, три-читири відтінки чорного. Крім того в мене грає фактура, тобто руйнація чогось, якогось матеріалу згорілого, чи, як в моїх останніх роботах, присутня праска як річ з побуту. Наприклад, в мене є картина "Бленд-а-мед": реальна жінка в панчохах - одна біла, одна чорна - тримає якусь каструльку. Поруч - зубна паста і поряд - праска на білому фоні. Це - мінімальний побут. В тому є підтекст, що на фоні існують певні плями латаного чогось, якогось матеріалу. А жінка безволоса, вульгарна, вбрана в якусь комбінацію, в ній відчутно байдужість. Вона не наркоманка ще, але до всього в неї якась апатія. Друга картина "Афіни, Київ і Стамбул". Лежить лялька на килимку плям і з цифрами. Така наша українка існує на трасі маршруту Афіни-Київ-Стабул. Все це на тему: лялька-дівчина. В більшості моїх картин присутня мораль.

У вас в картинах є люди. Але в цих людей дуже мало конкретного, зовнішнього, а більше внутрішнього. Ви це внутрішнє берете в людей чи в себе?

Все з себе. Все, що я малюю - це моє. Це Стецько. Я малюю Шевченка - це я, я малюю дружину - це я. Я шукаю тільки зовнішню форму, щоб вона не була традиційною. На картині, яку я подарував у Канівський музей, Шевченко стоїть як прокурор. Це впливає на людей: якщо людина щось винна, вона перед ним пасує. Портрети в мене сповідають традиції епохи Відродження, тобто той, хто є запортретований, має дивитися зверху на сполядаючого.

Ви говорили про дитинство. Чи можете сказати, що дав вам як художнику край, де ви народилися, і що ви себе не мислите без свого рідного краю.

Про дитинство моє можна сказати неоднозначно. Я народився на Лемківщині в час війни. Мати поїхала в ліс згрібати листя і там мене народила. А батько поїхав по листя, і нас на воза посадили з листям, і вже ми так втрьох поїхали до села. А коли мені було три роки, ми приїхали на Тернопільщину і я пізнавав не лемківську культуру, а культуру цього краю. Наша сім`я попала в загальний побут населення і ми перейшли на говірку місцеву. Село, де я народився мало свою "Просвіту", проводилися театральні вечори, воно було спалене. Мої батьки мали вже й місцеву культуру. Вони знали весь фолькльор: від сходу до заходу. А мати й батько дуже багато співали, і я від них те все сприймав. Коли приходив лютий, березень, всі читали "Кобзар" і співали кобзарські пісні. Хутір, де ми жили, був такий, як кажуть, куркульний. Ми мали дуже добре обійстя, гектар саду. Мені подобалися ті хутірські пагорбки, гаї, садки, ставки. Я себе почував там вільним. І це наклало свій відбиток на всю свідомість. Хутір дав пісню, легенду і релігію. А з цього всього виростає національно свідома людина.

Скажіть, будь ласка, а ви могли би поїхати з України і так само малювати як в Україні?

Ми з дружиною їздили з виставкою в Канаду і мені пропонували, аби я лишився там. Я ж добував ті місяці, що був там, і так як в армії рахував дні, коли вже скоріше додому. Я не сприймаю їхню загальну культуру. Не сприймаю їхню кухню, яку я би назвав кухня пластикова. Там нічого не пахне. Яблука не пахнуть. Помідори не пахнуть. А крім того людям там бракує соціальних проблем. Я зроблю таке порівняння. Після того як Україна стала незалежною державою, вона розкрила всі ворота, випустила на волю свідомість всіх творчих людей - і певною мірою розгубилося мистецтво. Мистцям бракує спротиву, якогось ворога. Скажімо, коли за мною ходив кегебіст, я почував себе вояком. А тепер я маю свободу робити, що завгодно. І я звернувся до європейського формалізму. Певною мірою тепер я борюся зі своїми друзями (звісно, в доброму розумінні), намагаючись щось протиставити їхній творчості. В мене буває навіть таке почуття: Стецько проти Стецька. Кожна людина, а тим паче творча, покликана вічно боротися.

Ви як маляр продаєте свої картини. А яка для вас дійсна вартість ваших картин, яку ви усвідомлюєте, і та вартість, за яку ви продаєте, чи співмірні вони?

Ні, не співмірні. Інколи я дивуюся: висять три різні картини і три різні ціни. Покупець питає: "От як ви знаєте, що та дорожча, а та дешевша". А я у всьому, що я роблю і що я продаю, відкриваю навіть негативні карти. Можу сказати: "Для чого тобі ця картина? Я сам би собі її не повісив, а ти її купуєш". Я себе добре почуваю у трьох вимірах. Я є громадянин, художник і глядач. І четверте - я є спеціаліст. Коли я заходжу на виставку, я йду як глядач (я вільний і на мене впливає мистецтво); друге - я дивлюся як зроблено естетично; і третє - гуманна оцінка. Я так кажу тому, хто купує мою роботу, щоб він ніколи не жалів, щоб він придбав і тішився цією роботою, і ще й комусь радив. Тому я й кажу: "Вона тобі годиться. Подумай, і ціна така". Міняти я ціну не можу. В мене є певна планка - і все. В нинішній час мистецький ринок в Україні ще не визначений і малярство не має своєї конкретної вартості. Коли стабілізується ринок, тоді все зміниться і стане на свої місця. Тепер вже є багаті люди, які купують картини, але вони переважно схильні до кічового малярства. Я вважаю, що мистецтво як таке має бути елітарним і не кожен його може глибоко розуміти. Я працюю для себе. Я скритий егоїст, бо не будучи егоїстом, ти нічого не створиш. В першу чергу роблю для себе. Якщо мені воно подобається, то певен: зацікавить і інших. Я вимогливий до себе. І вважаю, коли людина стає популярна, вона забуває про вимогливість до себе. Тоді вже 90 процентів вона має нанесеного ззовні, перестає бути сама собою. Тому я завжди уникаю різних титулів. Дехто може подумати, що це в мене якась поза. Ні. Я просто не хочу. Я й не хотів бути членом Спілки художників і я вийшов звідти. Це все постороннє для мене, воно мені заважає. Нехай воно буде тому, кому цього хочеться, кому воно багато важить. Адже в світі художники не мають жодних звань заслужених, народних і т.д., але від того вони не стають менше художниками. Бо чим же відрізняється самодіяльний художник від професійного? Нічим. Якщо кожен з них знаходить свого покупця, свого цінителя. І ще я думаю, щоб бути професійним художником, треба вимагати професійної сцени, професійних глядачів і не вступати в діалог з невігласами.

А чи є в малярстві графоманство і наскільки воно поширене?

В наш час, особливо на протязі останніх десяти років, дуже розвинулося графоманство. Кожен, хто має хоч трохи таланту до малювання, починає змальовувати природу, ця копія природи стала еталоном художника. Але ж художник - це творець чогось, він має взяти матеріал і створити з нього власний твір, не подібний на копіювання, створити те, чого нема в природі.

Ви не боїтеся дати виклик Богові?

Я скажу таке. В мусульман взагалі немає права існувати образ, подобіє, бо це протирічить їхній релігії. Є три художники - Пікассо, Леонардо да Вінчі, Врубель, яких називають сатанистами. Але ж творити дав талант Бог. І творити не протибоже, а людське, а коли воно є людське, це любо Богові. Якщо мистецтво виховує, десь зупинить від злочинства, моральностійке, яке виховує гуманізм - хіба воно протирічить Богові? Папа римський Павло ІІ навіть випустив "Звернення до мистців", в якому він ставить поета, художника, всіх мистців другими від Бога, тому що вони діють, вони впливають своєю творчістю на людей.

Скажіть, будь ласка, наскільки ви себе зреалізували в житті і в творчості, і чи не суперечить одне іншому?

Я реалізував себе дуже ще мало. За тими вимогами, які я до себе ставлю, я зреалізував себе десь може на 15 процентів. В творчості я не міг себе побачити через багато обставин, передусім через брак інформації. Я не можу поїхати і побачити все, що би мені хотілося. А в житті я дуже задоволений. Більше задоволення, ніж я, не знаю, чи хтось має. Мене радує природа, мені радісно, що я прокинувся і побачив світ, і мені приємно, що я нині щось робитиму, радує, що мене хтось оберігає, і радує, що в мене дуже гарна дружина. Ми маємо порозуміння, мені приємно, що вона мене завжди почекає і ми вже разом ідемо додому. Я дуже довго не одружувався, завжди боявся розчаруватися в чомусь, особливо в жінці. І Бог мені в цьому допоміг. Бо то є велике щастя знати, що поруч тебе хтось є, хто тобі подобається візуально, естетично і розумово.

І останнє. Чи думаєте Ви про вічне і чи думаєте про долю своїх творів, наскільки ви переймаєтеся майбутнім своїх творів і що би ви хотіли?

Мене не цікавить майбутнє моїх творів. Я жив, зробив і легко покину все те. Я мав це зробити і лишити комусь. Я релігійний з дитинства, і вірю в долю моїх творів.

Дякую за приємну розмову.