* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Не кидайте працю чесних політологів у смітник

20:07 08.09.2007

Радить політолог Кость Бондаренко.

Книжка не винна, що її використовують з певною метою. Використати не так можна і ніж, і вогонь, і слово. Все залежить від того, хто використовує і з якою метою.

Книжку політолога Костя Бондаренка про оточення Ющенка використали на президентських виборах опоненти Ющенка начебто проти Ющенка. Це обурило багатьох його прихильників і збурило їх же проти автора книжки. А дарма. Книжка Бондаренка, на відміну від низки їй подібних (Скачка, наприклад, чи протилежного змісту - Чемерисового феномену Януковича) насичена максимумом інформації про оточення Ющенка на мінімумі книжкової площі, написана доступно і загальнозрозуміло, показує механізми найближчого оточення Ющенка, яке після його приходу до влади складатиме основу владного режиму протягом наступних п`яти років. Sapienti sat - казали древні.

Зараз робота Бондаренка - на вагу золота. Але навіть сам автор книжки не має жодного її примірника. І він невимовно тішиться з того. Ситуація з роботою про оточення Ющенка спонукала нас до розмови з її автором, політологом Костем Бондаренком.

- Почнімо ab ovo. Народився ти в хасидських краях...

- Якраз ні. Народився я в селі Погребище Вінницької області, звідки родом моя покійна мама. Тато з хасидських, як ти кажеш, країв. З-під Умані. По закінченні інституту батьки поїхали в Казахстан, і я до восьми років там жив. Мені було вісім місяців, коли я туди поїхав. Там було багато на той час українців - всі наші сусіди це: Костенки, Янечки, Кропивницькі, Вакуленки, Коновалюки та інші. У першому класі в нас було відсотків 70 українців, відсотків по 10 німців і білорусів, дуже мало росіян і троє казахів. Так і жили. Повернулися в Україну у червні 1977 року на татову батьківщину. Там зараз живуть тато, сестра, там похована моя мама.

- Який дідько тебе привів в Чернівці?

- Сподіваюся, добрий. Був 1986 рік, Чорнобиль. Мама наполягала, щоб я поїхав вступати подалі від Києва, хоча Київ на той час я дуже добре знав і збирався на історичний факультет Київського університету, навіть вчився на підготовчому відділенні. Я з дитинства любив історію, перечитав все, що можна на цю тему, і збирався бути істориком. Історією я марив чи не з п`ятого класу. Один з батькових родичів на прізвище Горбатюк був відомим істориком, займав посаду заступника міністра освіти Якутії, закінчив, до речі, Чернівецький університет. Він і запалив мене цією пристрастю. За чаркою він не раз оповідав такі неймовірні історії з історії, які ніде не можна було почути, вмів доступно і гарно подати і витлумачити той чи інший історичний факт, чи персоналію, чи подію.

Київ натоді в моєму житті не відбувся, мама хотіла бачити мене у Вінниці чи у Кіровограді - поближче до дому. Сказавши вдома, що їду до Вінниці, взявши належні документи і пам`ятаючи розповіді дядька про Чернівецький університет, я раптом побачив автобус на Чернівці, купив білет, сів і поїхав. Я не знав, де це (до того західніше Вінниці я в Україні не був), я не знав, скільки треба їхати - але то не важливо. Побачивши споруду колишньої метрополії, де містився основний університетський корпус, я вирішив, що буду тут вчитися. Пройшовши важкий вступний конкурс (навіть серед медалістів, а школу я закінчив із золотою медаллю), я таки став студентом.

- Кажуть, що історичний факультет на той час мав найбільший відсоток стукачів?

- Їх скрізь було багато. Специфіка факультету полягала в тому, що студенти ділилися на тих, кого привабила історична наука і на тих, кого привабила можливість зробити комсомольську чи партійну кар`єру. Перших було дуже мало. Більшість складали кар`єристи. Стукачі були. І всі знали, що вони стукачі, і стукачі знали, що всі знають. Нестукачі знали, як і що говорити при стукачах, а стукачі робили вигляд, що вони цьому вірять. При цьому всі були задоволені. Приходив до нас керівник першого відділу і читав нам виховні лекції - про затхлий захід. Ми їх дуже любили, бо мали нагоду почути світову заборонену в СРСР музику з автентичних плит, побачити автентичну антирадянську літературу чи літературу, просто заборонену в СРСР. Було весело.

- Потім була армія?

- Радянська. Служив у Ташкенті. Там лежав у госпіталі. І випадково туди ж потрапив кандидат фізичних наук, співробітник Інституту Сонця з Ташкенту, таджик за національністю. Він приїхав оглянути якусь закордонну рентгенну установку. При огляді в нього стався приступ апендициту. Його прооперували і поклали в мою палату. Від нього я почув чимало сумнівів у правоті Радянської системи, у праведності Історії КПРС тощо. Приїхавши додому, я дізнався про те, що в Умані є Рух. Через місцевого поета Пилипа Вовка я познайомився з подружжям Чорномазів, які на той час і уособлювали Рух в Умані. У поїзді на Чернівці їхав з рухівцями, що поверталися з Києва. У Чернівцях мене познайомили з Сергієм Солтисом так все і почалось. Потім були кількаденне ув`язнення, Спілка української молоді Буковини, мітинги, страйки, ґазети. Рухівська база була такою - піде Щербицький, одразу стане все добре. Піднімалися також питання фальсифікації історії, екологічні проблеми, правозахисні речі - тобто, про незалежність ніхто не говорив.

- Хто вам допомагав?

- Олег Вітович у Львові, Єврейська громада на чолі з Зісельсом, УГС на чолі з Кузміним у Чернівцях.

- В кожної організації є початок, розквіт і занепад. Що стало причиною занепаду СУМБу?

- Внутрішні непорозуміння, принесені ззовні.

- З першою дружиною Оленою ти познайомився на Червоній Руті у Чернівцях. Як це сталося? Ти теж співав у якомусь хорі?

- Ні. Я просто ішов парком Калініна, побачив двох гарних дівчат, що співають. Послухав і запропонував показати їм місто. Вони не відмовились. Оленка мені сподобалась, ми одружились.

- В тебе був якийсь серйозний конкурент - медик, чи що.

- Конкурентів було багато.

- І ти міняєш Чернівці на Львів.

- Так.

- Бачиш, Франко починав вчитися у Львівському, а закінчив Чернівецький. А ти навпаки.

- Шляхи господні несповідимі.

- Як тобі, східнякові, видалася Галичина?

- Дуже добре. Я там швидко акліматизувався. Проблем не виникало. В мене було море друзів ще до переїзду. Я був знайомий зі старшим Чорноволом, потім потоваришував з його сином Тарасом, ми сходились родинами, товаришуємо дотепер. Історичний факультет Львівського університету видався мені демократичнішим, не відчувалося бар`єру між викладачем і спудеєм.

- І ти себе почав готувати до дипломатичної кар`єри.

- Ні. Просто в 1992 році декан факультету Степан Макарчук оголосив про створення відділення міжнародних відносин. Це було замовлення міністерства закордонних справ. Але через два роки на виборах переміг Кучма, і міжнародні відносини в такому форматі стали не потрібними. Але ми пройшли пристойний курс світової дипломатії - персоналії, протокол, історичні процеси у дипломатичному форматі, документи тощо. Мені особисто це дало можливість зацікавитись світовою історією, вийшовши за рамки суто історії України, а також проводити історичні паралелі у своїх дослідженнях.

- Одруження змінило тебе? Адже ти потрапив у зовсім інший світ.

- Але це був той світ, до якого я прагнув.

- Оленка була інакша, ніж ти.

- Вона була прагматичніша. В мене, скільки б грошей не заробив - до платні не вистачає. Це якщо про гроші. Якщо про стан душі, то я іноді можу ширяти в хмарах, а вона вертала мене на землю. Вона завжди критично ставилася до того, що я роблю - чи то писання віршів, чи наука, чи практична політологія. Про мої вірші вона сказала, що то повна фігня і не варто тим займатися -і я її послухав.

- Але вона не ставила тебе перед вибором - або родина, або справа, якою ти займаєшся?

- Ні, ніколи. Навпаки, вона брала на себе сім`ю, дітей і цим давала мені змогу працювати на повну силу.

- Як на мене: любити - значить боятися втратити. А що ти відчував, коли реально втратив?

- Я знав, що це станеться. У 1999 році лікарі діагностували злоякісну пухлину мозку. Через рік провели операцію. Одразу ж по тому проведена томографія показала, що пухлина з`явилася знову, при чому в неоперабельній частині мозку. А ще через рік Олени не стало. Вона трималася достойно, хоча і були розлади в сім`ї, зриви. За день до її смерті я мав їхати до Києва на важливі зустрічі, вона, ніби передчуваючи, просила залишитись. Я поїхав. Зустріч у кабміні. Після того - інтерв`ю. Десь на початку інтерв`ю мені потелефонував Оленчин брат і повідомив про те, що її вже нема. Я довів інтерв`ю до завершення, взяв машину і поїхав до Львова. Було відчуття порожнечі - дуже довго.

- Як діти пережили її смерть?

- Дуже стійко, без сліз.

- Твоя політологічна кар`єра розпочалась у Львові, при Стецьківу в епоху правлячої НДП...

- Так. На той час я займався наукою - захистив дисертацію, викладав у Політехніці, а політологія була просто захопленням. Я писав політологічні статті до львівських ґазет, а вони друкували. Мій добрий товариш, земляк і однокурсник, нині покійний, на жаль, Олег Невелюк - політолог від Бога, запропонував роботу у Стецьківа. Я погодився. Стецьків теж. Так розпочалась моя політологічна кар`єра. Я освоїв комп`ютер, політологічні технології, практику політичної боротьби.

- НДП тоді була партією влади?

- Так. Стецьків був лідером обласної організації і заступником Матвієнка. Губернатором тоді був Гладій, лідер аґраріїв. Між двома партіями влади велася страшна війна - не на життє, а на погреб. Мені подобався стиль роботи Стецьківа. Він уміє довіряти співробітникам, не тяжіє над ними, дає розкритись. Це дуже важливо.

- І ефективно.

- Звичайно.

- Потім - епоха ПРП?

- Епоха ПРП розпочалась ще у 1997 році. І Ігор Гринів, тоді лідер обласної партійної організації, кликав мене на роботу до себе. Тобто, вже тоді в мене був реальний вибір.

- І ти, вибравши партію влади, через НДП все одно згодом прийшов в ПРП.

- Так вийшло.

- Шляхи господні...

- Отож. У розпал виборчої кампанії у "Дзеркалі тижня" я надрукував статтю про львівські клани. Вона мала великий резонанс у Львові і Львівській області. Її обговорювали як в оточенні Гладія, так і в оточенні Стецьківа. Нарешті останній запропонував мені створити політологічний центр, який би зайнявся прикладною політологією. Я погодився, і такий центр було створено - "Нова хвиля" запрацювала на повну силу. Там, опріч мене, працювало троє осіб, структура ніде не була зареєстрована, але вплив мала.

- Хто ті люди?

- Тарас Батенко - автор першої української книжки про Путіна, інших праць, зараз, наскільки мені відомо, претендує на посаду заступника керівника Львівщини з гуманітарних питань. Сергій Смірнов і Олег Базер редагують зараз "Львівську ґазету". Тобто всі збулися в професії - і це вагомий показник ефективності "Нової хвилі".

- Після книжки про українських майонтних осіб (там уперше спраглий нарід дізнався про існування Губського, Рената Ахмєтова) тебе помітили в Києві і туди запросили...

- Помітили мене раніше - тягнули чи не з 97 року. Але я не поспішав до Києва. Він мені видавався холодним, чужим, не моїм. Львів компактніший і комфортніший - тут можна не поспішати, півдня пити каву, спілкуватись. А Київ - це ритм, нестрим, екстрім і подібні відчуття. Я цього не розумів, не сприймав і навіть боявся. А потім я зрозумів, що Львів - місто, в якому добре жити, а Київ - де добре робити і заробляти. Львів - затишна квартира, а Київ - великий офіс. Відгукнувся я на запрошення Олексія Шалайського, який пішов з "Піку" на свої хліби, започаткувавши інтернет-проект "Форум". Там я робив персоналійну базу. Тоді ж мене запросили в політологічний центр "Пента". Там до моїх обов`язків входили щоденні коментарі подій - так я з`явився на київському політологічному ринку.

- Натоді майже порожньому.

- Та ні, чого. Були Полохало, Дерґачов, Погребинський, Гарань. Починали ми в "Пенті" з Фесенком.

- Тобто ти спочатку працюєш на свій бренд, потім бренд працює на тебе.

- Звичайно.

- Ти чи не єдиний політолог, який у свій час прив`язав себе до одної політичної сили - донецьких.

- Це був з мого боку свідомий і чесний крок. Я працював не з Януковичем напряму, а з бізнес-структурами, дотичними до нього, які я консультував у політологічному плані.

- Перед виборами ти припинив цю співпрацю. Чому?

- Вичерпалась можливість порозуміння, а відтак - і можливість ефективного консалтингу.

- Що вони хотіли?

- Вони хотіли перестати бути донецькими і стати реально київськими. Вони шукали свою нішу, зв`язки, можливості.

- Київ їх не прийняв.

- Але винен не Київ, а їхні непомірні апетити. Вони одразу накинулись на можливості, які відкрив перед ними Київ. Це їх і погубило.

- Не тільки їх.

- Януковича в першу чергу.

- Як з`явилася твоя книжка про оточення Ющенка?

- Ще влітку минулого року я оприлюднив на "Політ.ру" статтю. Її майже ніхто не помітив. Представники штабу Януковича попросили дати дозвіл на друк цієї статті у вигляді брошурки. Я погодився. Так з`явився, як ти кажеш, бестселлер. До неї неоднозначне ставлення. Мені багато хто казав, що з огидою викидали її у смітник. Потім ті ж телефонували і просили дати ще, шкодуючи, що викинули.

- Але це ж робота з інформацією. Вона або є, або її немає безвідносно до ставлення до неї. З`явилася нова команда, про яку ніхто доти не чув. Для того, аби знати, що від неї чекати, треба знати її кредитну історію.

- Бачиш, не всі це розуміють. Ця книжка не писалася з метою наїхати на Ющенка чи його команду. Якби я ставив це собі за мету, то я би врізав по повній - я згадав би там такі речі, які б сказали багато про що. Я просто окреслив коло, що оточує Ющенка, сказав про те, чим вони з`єднані і на що можуть претендувати в разі перемоги на виборах, а також чого від них можна чекати.

- Костя, от російські політологи в Україні. Можливо, вони заробили багато грошей, а що вони програли?

- Ти плутаєш політтехнологів і політологів. Перші заробили, другі - ні. Як влучно зауважив один мій український колега, політтехнологи і політологи різняться тим, що ходять в різні ресторани. Вони виграли тільки гроші, але програли своє майбутнє - український політичний ринок для них закритий. Тепер їх може порятувати хіба що фрайчайзинг, але це цивілізована система стосунків.

- Ти вбачаєш позитив у тому, що зараз українські політологи почали з`являтися як гриби після дощу?

- Це не так. Як гриби з`являються структури. А коло політтехнологів і політологів насправді дуже вузьке. Просто вони в силу суспільно-політичних змін стали ближчими до народу.

- Що сталося в Україні за сімнадцять днів помаранчевої революції?

- Революція в чому? Майже за Леніним - верхи не можуть, низи не хочуть. Не було тільки тотального зубожіння населення. Натомість, була основна рушійна сила, кровно зацікавлена у здійсненні такої революції - нова українська буржуазія. Власне, це логічне продовження революції початку дев`яностих, яка тоді захлинулася. Вона проривалася час від часу - в "Україні без Кучми", наприклад. Сашко Кривенко колись казав, що нова Україна з`явилася внаслідок злягання комуністів з націоналістами.

- Але це ж неприродно.

- А хто сказав, що всі злягання є природними? Збоченців завжди вистачає.

- Але ці збоченці пішли в нову команду.

- А це вже проблеми лідера нової команди. Контреволюцію проспали. Загроза зараз не від Януковича, не від Кучми, а саме від Ющенка. Зараз багато фарбованих лисів прийшли до нього, і він їх прийняв. А Майдан за великим рахунком проіґнорований. Власне, тут багато невідомого. Найближчі місяці покажуть, чи революція відбулася у повному обсязі, чи знову затнулася на пів-ноті. Все залежить від функціонування нової системи. Чи буде податкова складовою частиною мінфіну, чи залишиться каральним органом; чи відбудеться реформа юриспруденції, коли більшість дрібних злочинів каратиметься важкими штрафами тощо. Якщо не станеться суспільних змін - Майдан отримає контрреволюцію в особі того, кого він привів до влади.

- Але люди вже змінилися - і це, може, найбільший позитив революції.

- Люди вибороли собі буржуазні свободи - вибору, слова, зібрань, преси...

- Але це ж у крові українців.

- Звичайно. Свобода вибору зуміла стати детонатором вибуху. Через свободу вибору українці вийшли на Майдан захищати всі інші свободи. Тепер питання - чи зуміє новий режим ґарантувати ці свободи. Я прогнозую, що Ющенко в два найближчі роки стане реальним розчаруванням для українців.

- Він проміжний лідер?

- Перехідний. Після нього до влади можуть прийти справжні демократичні сили, буржуазія, при яких ґарантія буржуазних свобод стане аксіомою. Зараз це теорема, яку завжди треба доводити від протилежного.

- Але ситуацію треба усвідомлювати - аналізувати, прогнозувати, моделювати...

- Українські політологи покликані висловлювати не просто свою приватну думку, а експертну думку, що буде впливовою для продуктивних політичних сил. Іншими словами - кількадесят експертів мають витворити єдине експертне середовище, яке б продукувало нові ідеї, нові підходи, вкладало їх у голови політиків і підштовхувало політиків до правильних дій.

- При цьому політологи мають цінувати своє ім`я і свою професію - і не розмінюватись на дешеві речі, як це було під час президентських перегонів чи під час прем`єріади.

- Цього вимагає технологія. Але я говорю про експертне середовище, як один великий політологічний мозок. Коли ми сідаємо разом за спільний стіл, то забуваємо про те, на кого працюємо в конкретній політичній ситуації. Є інтереси суспільства, нації, і вони потребують нашої самовіддачі, нашого єдиного бачення майбутнього, бо є речі, які є основними, єдиними для всіх. От збираються 10 політологів. Один працює з соціал-демократами, інший з Юлею, ще інший з "Нашою Україною". Але ми розуміємо, що є замовники і є первинні речі в політології. Між собою звичними гаслами і звичним інструментарієм працювати немає сенсу. От, скажімо, конституційна реформа місцевого самоврядування. У кожної політичної сили є своя позиція з цього приводу. У кожної позиції є плюси і мінуси. Ми їх розглядаємо, а також дивимось, що може бути при реалізації тієї чи іншої позиції через рік, через десять років. Ми виробляємо спільні підходи, спільну позицію і згодом доносимо її до суспільства і до тих середовищ, які репрезентуємо. Оце реальна робота єдиного експертного середовища. Від цього виграють всі.

- Ти як історик, скажи, кого тобі нагадує Ющенко як політик?

- Петлюру. Так само самозакоханий, так само нерішучий, так само вільно поводиться зі своїм оточенням, так само популярний в народі і так само любить ухвалювати кулуарні рішення. Ющенко, звичайно, не розрістрілюватиме загрозливих для себе осіб, як це зробив Петлюра з Болбочаном у 1919 році, але нефізичних розстрілів соратникам та опонентам Ющенка слід очікувати.

- Чим ти поясниш витримку Ющенка - президентська кампанія затягнулася. Це перше. І друге - чи він свідомо виправляє помилки своїх великих попередників?

- Я не думаю, що він задумується над помилками. І над своїми теж, до речі. Ющенко іде вперед, інколи повторюючи свої помилки по кілька разів поспіль. Пауза вигідна Ющенкові, бо він відтягує час, коли станеться реальний розкол в його середовищі. Його підтримало занадто багато людей, які часом несумісні одні з одними. Всі вони претендують на преференції. А оскільки на всіх не вистачить, то розчарування неминучі. Є ще один нюанс - значний відсоток Януковича, а відтак - найнижчий результат в історії України самого Ющенка. Це тяжітиме над президентом всю його каденцію.

- В суспільстві панує певний внутрішній страх контреволюції, недовіри до свободи. Воно нагадує зайця, якого випустили з клітки, а він не знає, куди бігти і чого шукати. Але й боїться повернення в клітку.

- Це традиційний стан для посттоталітарного суспільства. Але Росія, Білорусь і Україна - це різні проекти. Росія - корпорація, в якій всі громадяни є власниками акцій єдиної державної корпорації. Кількість акцій в одних руках різна, але всі працюють на єдину корпорацію. В світовій історії відомі три корпоративні держави - Італія часів Муссоліні, Іспанія часів Франко і Португалія часів Салазара.

- Але це ж фашизм.

- Як зауважив Ромм - "обыкновенный фашизм". Путін зараз справді вибудовує класичний фашистський режим. Просто він позбавив цей режим перманентної революційності. Білорусь - це великий радгосп. А Україна при Кучмі - великий завод - керівництво процесами методом селекторних нарад, соціалістичне змагання між командами і кланами тощо.

- А при Ющенку буде великий банк?

- Не знаю. Може скластися ситуація, при якій банкір стає директором заводу. Я боюся в Ющенкові одного - він надто увірував у своє месіанство. Інфляція народної довіри через завищені очікування, криза довіри може повернути народ проти Ющенка. І тут буде головним, як поведеться сам Ющенко у такій ситуації. Можливо, я песиміст, але згадую такий історичний факт: коли Бісмарку дали почитати "Капітал" Маркса і попрохали дати свою оцінку і свій прогноз, Бісмарк уважно прочитав і зауважив: "Цей бухгалтер ще змусить поплакати всю Європу".

- Янукович і Ющенко як можливості альтернативних шляхів. Чим вони характеризуються?

- Тут дві концепції, дві етики, які Україні доведеться все одно поєднувати, аби нормально розвиватися далі. Фактично Ющенкові треба виконувати обидві передвиборчі програми. Кандидат може бути прозахідним чи просхідним, але президент може бути тільки проукраїнським. А це значить, що баланси рівноваги треба буде вибудовувати спочатку. Програма Януковича - національна, Ющенкова - наднаціональна. Національна передбачає модернізацію, розвиток власної промисловості. Його якраз підтримали промисловики і представники промислових реґіонів. Наднаціональна програма - інтеґраційні процеси, застосування високих технологій. Тепер ці дві програми треба з розумом міксувати, щоб в результаті витворити єдиний український проект.

- Але ж громадяни матимуть при Ющенку можливості самореалізації.

- Багато залежить від самих громадян. Вони мають усвідомити просту істину - Майдан привів Ющенка до влади і Майдан має право і обов`язок вимагати звіту від Ющенка. Якщо такого звіту не буде, то буде інший Майдан.

- Демократія не суперечить національному? За часи Кравчука-Кучми українці розуміли демократію як Україну-прохідний двір.

- Демократія в кожній країні має своє обличчя і базується на національних традиціях. Кучма став виразником того режиму, який був прийнятний для України протягом тривалого часу.

- А був би Кравчук?

- Було б те саме. В Україні назріли об`єктивні процеси - приватизація, роздержавлення тощо. Вони відбуваються. Просто Кучма робив їх і все. Кравчук теж би їх робив, але при тому після кожного приватизованого заводу в палаці "Україна" робилися б фестивалі за участю дияспори з розмахуванням шароварів.

- Ти бачиш в цій країні майбутнє для свої дітей?

- Бачу. Це буде те майбутнє, яке дасть їм можливість розвиватися у тому напрямку, який вони оберуть самостійно.

- Вибори 2006 почалися?

- Аякже.

- Кого ти бачиш у майбутньому парламенті?

- Блоки Литвина, партії влади Ющенка, Тимошенко, тих, хто відійде від Ющенка, комуністів, соціалістів, і два - три проекти політичних сил, побудованих на базі електорату Януковича.

- Сам Янукович піде у парламент?

- Можливо, але не принципово.

- А от фігура Литвина. Він мені завше нагадував Грушевського, який сидить у Центральній Раді і пише історію...

- Різниця між ними якраз і полягає в тому, що Грушевський писав історію, а Литвин її творить. Його політичні успіхи зумовлені не тим, що він добре знає історію чи шукав аналогів в історичному минулому, а тим, що він адекватно діє в сучасних політичних умовах. Вміння зорієнтуватися в політичній обстановці, бути в політичній грі гравцем, а не фігурою, якою грають - це мистецтво. Литвин добре відчуває час, він збагнув, що час первинного накопичення капіталу минув. Ті, що ставили свої особисті інтереси вище національних сходять з політичної арени, натомість настає час нових політиків. Саме таким політиком зумів стати Литвин.

- Це позитив?

- Безперечно. Відтепер кількість політиків, які обстоюватимуть національні інтереси, збільшуватиметься. З цього, власне, і починається реальний український націоналізм. Націоналістами сьогодні є Литвин, Пінчук, Ахмєтов - всі, хто відстоює інтереси української держави і бореться за протекторат української держави над українським бізнесом.

- Інформаційний український прорив у світ - як його наповнити реальним змістом? Чи зуміє Україна скористатися цим інформаційним проривом?

- Це треба закріпити і поставити на наукову основу. Виробити єдину державну концепцію того, як далі постійно розширювати цей прорив, а не звужувати його. Іншими словами - потрібна програма позитивного іміджу України у світі, сформована спеціалістами і зреалізовна політиками і чиновниками.

- Треба сформувати українське інформаційне поле всередині країни, щоб не їсти чуже й пережоване; щоб ми бачили всі столиці світу українськими очима.

- Це те, що не було зроблено у дев`яності. Без цього ніякий прорив у світ нам не допоможе.

- Добре, Костя. Як я розумію, роботи в тебе на все життя вистачить.

- Аякже.

- То ж Боже помагай.