* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Богомазов руйнує міфи

19:59 08.09.2007

Богомазов руйнує міфи

Одразу ж після перемоги помаранчевої революції один з її вождів Олександр Зінченко зібрав вузьке коло культурних діячів нової генерації для визначення культурних орієнтирів нової влади. На жаль, на зустрічі не було одного з найвідоміших в Україні режисерів - творців сучасного театру, директора театру "Вільна сцена", ініціатора та реалізатора Театральної платформи в Україні Дмитра Богомазова. А шкода.

Ми спробуємо цим матеріалом виправити ситуацію.

Отже, Дмитро Богомазов.

- Розпочнімо нашу розмову з початку - звідки ти родом, з якої родини, як потрапив в Україну?

- Тата я не знав. Він покинув нас з мамою, коли мені виповнився рік. Народився я на Уралі у Свердловській області. Мама - росіянка, тато - українець. На території в районі уральських гір мені не дозволила жити медицина. Отже, татова кров спонукала приїхати в Україну. Ми переїхали всією родиною на Харківщину.

Виростав я в переплетінні російської і української автентичних культур. Справа в тому, що поряд з українськими селами там є низка сіл чисто російських, які зберегли мову, звичаї ще з часів Катерини. Але коли я кажу про культуру - це культура на побутовому, праґматичному рівні. Про високу культуру в нашому розумінні не йшлося.

- Чого ти пішов у Політехніку?

- Я був відмінником у школі, дуже любив математику, їздив на різні олімпіади з математики, фізики. Тобто, математичний склад мого розуму був підтверджений моїми шкільними успіхами. Мама в мене інженер, тому Політехніка стала органічним вибором. Разом з тим, мій двоюрідний брат - маляр і я був причетний до малярських кіл, до цієї сфери. Ця сфера манила мене, я навіть малював. Але оскільки мій брат малював краще, то я вирішив піти до технічного вузу. До речі, згодом я 5 років працював малярем у будинку актора. Я досі шкодую, що не пішов вчитися цьому ремеслу професійно. Тепер мій син вчиться на маляра, а я тішу себе думкою, що мої малярські здібності не пропадуть дарма, а передалися йому.

- З майбутньою дружиною ти познайомився у вузі?

- Так, вона теж там навчалась, а познайомились ми в театральній студії в перший же день, і це був день мого народження, до речі. В якийсь момент усвідомив, що студія дозволяє мені жити цікавіше, ніж технічна наука чи кар`єра інженера. Тобто, мені відкрилась істина - наука виявилась абстрактнішою за мистецтво.

- Ти покидаєш Політехніку на третьому курсі і йдеш куди, в театральний інститут?

- Ні. В циркове училище. Тоді курс набирав Валік Козловський, який досить добре оцінив мої здібності до імпровізації, клоунади. Але поставив питання армії. А в армію я мусив іти, що перекреслило можливість моєї циркової кар`єри.

- І ти пішов до армії?

- Так. Я поїхав на Харківщину, попрацював бетонщиком - це початок моєї трудової книжки. Через якийсь час збагнув, що це теж не моє - і повернувся до Києва. Перед самою армією ми з Оленою одружились.

- І де служив?

- На Харківщині. Мене брали з Києва. Служив у полку забезпечення Харківського училища тилу. Після армії поїхав в Пітер і в Москву вступати на акторське відділення. Я досі вважаю, що актор - професія цікавіша ніж професія режисера. Вона ближче стоїть до художника як такого. Ти береш з себе, зі свого внутрішнього світу засоби творення, а режисер постійно працює з тим, що знаходиться поза ним. Ти, звичайно вмикаєш себе в цей процес творення, але завше мусиш когось враховувати, брати до уваги багато речей. У Москві я пройшов творчий конкурс у студії МХАТ. В Пітері теж. Школа студії Йосипа Саца дала свої плоди.

- Хто він був?

- Блискучий режисер, знавець театральної справи. Він був відмовником, радянський уряд йому заборонив займати посади в офіційних театрах, тому він був змушений піти в самодіяльність, але робив її високопрофесійно, виховав багато добрих акторів, які згодом працювали і працюють на кращих сценах Москви, Пітера, в Ізраїлі, Канаді, Америці, в Європі. В Києві теж чимало його вихованців знайшли акторську професію.

- Чому не відбулась твоя акторська доля?

- Я передумав. Моя дружина на той час була вагітна, і я зрозумів, що не настільки хочу бути актором, щоб відмовлятись заради цього від родинного щастя, від дитини. Тому я повернувся до Києва і вступив до театрального інституту на режисуру.

- Ти одразу поступав до Митницького на курс, чи він сам свій курс набирав...

- Ми з ним познайомились ще до екзаменів. Мені треба було збагнути, до кого я поступаю. Тому - репетиція Митницького, розмова з ним - вона справила на мене добре враження.

- Твоя перша вистава...

- Це була достатньо самостійна робота.

- Караул устал ждать?

- Ні. Просто моя робота актором показала мені, що в мене пропозицій більше, ніж необхідно мені самому. Професія режисера - не я ж її вибрав, так склалася ситуація. Були друзі, і от ми вирішили щось разом зробити. Спробувати щось зробити. Ось такий перший досвід, він мені сподобався. Ми взяли п`єсу, яку беруть до постановки всі початківці, Мішеля де Ґільдероде "Ескаріал". П`єса на двох, дуже театральна. Була прем`єра, ми відіграли рівно половину. Далі я припинив виставу, сказавши, що це не те, що я ставив. Глядачі розійшлися, а я пішов у парк, зарився в кущі і дуже крепко думав, переживаючи свою, як я тоді думав, невдачу. Мене знайшла якась глядачка, яка сказала мені тоді дуже потрібні слова "Ви хороший режисер, у вас все вийде...".

- Ти її в останній раз тоді бачив?

- Перший і останній. Очевидно, ця невідома мені жінка спонукала мене не кидати режисури.

- І ти її пам`ятаєш?

- Обличчя ні, але настрій залишився. Її слова тоді були дуже важливими для мене. Адже ж професія актора, режисера дуже публічна. Але актор може сказати - режисер поганий. А режисер так сказати не може, бо він відповідає за все - і за поганих акторів у своїй виставі теж. Тоді сталася проста річ - режисер не витримав тягаря відповідальності за своє дітище. Ти сидиш в залі і розумієш: сцена - це ти. Актори, декорації - це ти.

- Перша вистава "Чарівниця" Карпенка-Карого - і перший успіх. До речі, ця вистава живе дотепер - і не старіє. Ти вибрав, чи тебе?

- Сталося так, що у першому семестрі на першому курсі мене дівчата з акторського відділення попросили поставити сценку з Карпенка-Карого для них. Митницький побачив у цьому етюді майбутню виставу і запропонував її поставити.

- І хто це був? Ті дівчатка...

- Одна з них - Ольга Кульчицька, ґеніальна акторка, зараз займає провідні позиції у театрі Лесі Українки.

- Яка мотивація була у Митницького?

- Можливо, він сам хотів поставити українську класику, але не міг підступитися. А в мене в етюді побачив таку можливість і тому запропонував мені її зреалізувати.

- Коли ти робив цю виставу, ти прочитав вічність у цьому тексті.

- Українська класика - це окрема тема в моєму житті, яка завше є актуальною для мене. В українського театру було багато печальних обставин, але він переборов ці печальні обставини і витворив театр корифеїв. Це явище.

- Безперечно. І нам варто відмовитись від оцінки цих п`єс, як театру геть рустикального, написаного мало не для клуні. Це був театр для міста, для еліти.

- Звичайно. Маскуючи під сільські історії вічність, люди високої культури не могли не закласти у тексти неперебутнє. Я намагався в "Чарівниці" відкрити їх езопову мову, якою вони спілкувались зі світом.

- "Немного вина" що для тебе значить?

- Це для мене перший досвід ігрового театру.

- Ти там виступив як співдраматург Піранделло.

- Так. До певної міри так.

- Ти виступив у ролі сміливого тлумача його прози.

- Театр виникає за якихось обставин. Якщо такою обставиною виступає текст, то ми до нього маємо ставитися свідомо. Тексти різні, і різні вони не сюжетами, а типом побудови. Театр - це не тупе озвучення тексту. У театру є своя природа. Робота над виставою - намагання знайти правильний тон взаємовідносин, коли театр не вбиває тексту, а розкриває його своїми специфічними засобами. Але й текст не має вбивати театру, а сюжет не має вбивати простору. Ось ти назвав дві вистави - і вони для мене були і є етапними, найважливішими в творчому розвитку.

- Третя - "Щастя поруч"?

- Можливо.

- І тут не робота з текстом, а робота з освоєнням театрального простору, коли стирається часова грань і грань між театром і кіно.

- Франко написав текст, в якому зашифроване вічне, позачасове. Адже побутовий сюжет обов`язково прив`язаний до певного часу. Я знайшов в "Украденому щасті" присутність іншого часу. Коли Франко подавав цю п`єсу на конкурс, там був епіграф з Софоклового "Едіпа" "Ти сам сліпий на вуха, на очі та на розум". Це мене привело до Софокла і я прочитав "Едіпа". Мене цікавило, чому автор відсилає нас у той час і в той театр. І збагнув, що Франко, власне, і написав сучасного Едіпа. І коли ти це так починаєш розуміти, то тобі відкриваються і інші речі.

- Поряд з тим ти є рушієм експериментального театру, де текст має відносне значення, поступається ритму, деталям, кольорам...

- В театрі все має значення. Взагалі, як на мене, театр - це завжди експеримент. Якщо це не так - то це не театр. Але для різного роду експериментів необхідний різний час і різний склад учасників експерименту. Я завше виходжу з того, скільки у мене часу і скільки у мене людей.

- Щоб закінчити біографічну частину нашої розмови - приходить час, і ти ухвалюєш рішення покинути театр на лівому березі Дніпра і йдеш у невідомість - створюєш свій театр "Вільна сцена". Які мотивації? Чому ти це зробив?

- Був страх.

- Страх?

- Страх. Страх від того, що надалі розвиток буде маломожливим. Живий театр передбачає відсутність застиглих традицій, застиглих стосунків, не терпить штучної ієрархії. Я пішов, щоб залишитися вільним.

- Твоє ставлення до акторів і до критики.

- Актор - головна людина в театрі. Але актор цього не усвідомлює.

- Чому?

- Бо це колосальний тягар відповідальності, яку не кожен актор готовий на себе взяти. При цьому має бути особливе ставлення до професії. Актор - це художник, а художник щось мусить уміти робити. І усвідомлювати себе художником. Щодо критики так само - вона не свідома своєї ваги, важливості.

- Для тебе вона важлива?

- Для мене ні. Серед критиків є професіонали.

- Професіонали в чому?

- Є критики, які розуміють театр. В ідеальних ситуаціях вони могли би ставити виставу, просто не знають технології. Але вони знають суть театру. Таких дуже мало, але вони є. Переважно ж критики сприймають професію на емоційному рівні. Тому і виходить - подобається - не подобається, переказування сюжетів. Це кричуще непрофесійно. Коли я кажу - критика необхідна, я розумію так - необхідна не мені, а глядачеві - публіці. Я завжди готовий до професійної розмови з критиком, мої двері завжди відкриті. Я готовий до того, що хтось з них є професіоналом. Але вони не завжди до цього готові і як правило не розуміють навіть предмету розмови.

- Ти дуже правильно говориш про потребу самоусвідомлення актором, критиком вагомості своєї професії. Але чому ти не усвідомлюєш важливості свого імені і свого місця в українському театрі?

- А що мені це дасть? Я відчуваю в собі відповідальність перед українським театром. Дай мені будь-який театр, постав будь-яке завдання - і я зроблю це. У мене немає ніяких проблем з упевненістю в собі.

- Що не вистачає сьогодні українському театрові?

- Всі елементи театру як акції є, але вони малопрофесійні і несамоусвідомлені. От прийшла нова влада. Якщо вона ухвалить низку непопулярних рішень - переведе акторів на контракт чи проведе чесний конкурс художніх керівників - що буде? Вони б мали запалитися азартом, ану давай. Але вони бояться цього. Вони бояться ставитись відповідально і усвідомлено до своєї професії. Тому скажу так - театр існує як інституція, як форма. Цехи в театрах адекватніші за творчу складову. Мені зажди хочеться сказати таким своїм колегам - мистецтво не є сферою комфорту, сферою спокою. Мистецтво є тільки тоді, коли нема комфорту і нема спокою. Душевного спокою актора, душевного комфорту режисера. У творчої людини взагалі не може бути спокою.

- Тільки на тому світі.

- Атож. А у нас в театрі, як на картині Левітана "Над вечным покоем" - ти зайняв якесь місце, і сидиш на ньому до смерті.

- Наскільки я розумію, тобі не вистачає великої сцени, постійного репертуару, де б ти міг реалізувати себе як режисера.

- Так.

- Що тобі треба зробити, щоб ти отримав це місце і при житті?

- Не знаю. Держава мала б про це подбати. Але держава це хто? Театр існує як формальна інституція, якою мало хто цікавиться. Є собі і є.

- Ну от, уявімо собі - сталося. Оголошено чесний конкурс на художніх керівників усіх театрів. Ти готовий іти на такий конкурс?

- Я готовий. І я переможу, при умові, що оцінювати будуть професіонали. В Україні є дві проблеми - хуторянство і кумівство. Хуторянство - це коли в мене є свій театр - хутір - все інше мене не цікавить. А кумівство - коли я беру на роботу друзів.

- Ти береш на роботу друзів?

- Ні. Я беру на роботу професіоналів. Згодом вони стають моїми друзями. Це тяжко, але це так. Професійність в нашій країні сьогодні важко переоцінити - в усіх сферах. Це найнеобхідніше, що нам сьогодні треба. Тому я у своєму театрі намагаюся бути максимально чесним і максимально щирим у цьому питанні. Багатьом акторам, які пропрацювали два-три роки, я мусив сказати - все, далі наша співпраця втрачає сенс, нема перспективи. І в них нема образи на мене, бо я чесний з ними завжди.

- Політика впливає на театральну справу? Якщо впливає, то у якому сенсі?

- Впливає. Мені чимало радили знайти патрона серед депутатів, політиків, чиновників. Багато театрів і персоналій в театрах існують тільки на цьому ресурсі. Як тільки ресурс зникне - зникнуть і такі недосконалі художні організми. Влада робить погано, коли патронує окремі колективи.

- Політика - це театр? Якщо так, то чи не хочеться тобі допомогти з режисурою?

- Звичайно театр - тобто система маніпуляцій. Чому в мене не склалися стосунки з попередньою владою? Бо вона пропонувала поганий театр - важкий, радянський, академічний. Театр, що маніпулює емоціями і свідомістю глядачів - це театр неправильний, театр тоталітарний. Політичний театр має бути акцією, яку глядачі здатні оцінювати. Що таке події на Майдані? Це люди оцінювали події, а не їх дурили.

- Що таке Майдан? Що відбулось?

- Відбулись колосальні зміни самосвідомості. До і під час Майдану - це два різні театри. Що таке публічний політик? Це актор, який може втримати тривалий час велику аудиторію. За рахунок чого? Талант, харизма, техніка. Йому вірять, за ним готові йти. Я свідомий того, що є чимало нечесних політиків, які є талановитими і харизматичними, які здатні тримати аудиторію. Але Майдан - це прецедент спілкування політика і народу, прецедент зворотнього зв`язку між ними. І якщо якийсь політик поведеться гидотно, люди знову прийдуть і скажуть - Ану, голубе, ходи сюди, ми тебе про щось запитаємо. І кожен політик знає, що така можливість існує. Тобто маніпуляція перестала бути тотальною, абсолютною, а кожна людина здатна сама вирішувати, що вона хоче і що їй треба. Це і є громадянське суспільство. Кожен усвідомив, що він - особистість, що в нього є своя думка, яку він може вільно висловити...

- І не боїться наслідків.

- Так.

- Що ти чекаєш від нової влади?

- Тільки руху вперед, у вибраному напрямку. Але тут є свої тонкощі. На Майдані було не все населення України, а краща його частина. Тому для того, щоб у нас побільшало людей, що здатні проявити ініціативу, не боятися, усвідомити реальність, - таких людей треба створювати. І є три засоби такого творення - освіта, культура, інформація. Якщо влада усвідомить це і вкладатиме в ці три сфери ресурси, то у нас буде процвітаюча країна вільних людей. У культурі варто відмовитись від тоталітарного мислення, від тоталітарного театру. Має бути можливість культурної, освітньої, інформаційної розмаїтості, в якій людина шукатиме і знаходитиме свою ідентифікацію. Для цього треба на широке ігрове поле допустити ініціативних молодих людей, щоб це різне мало змогу виникнути. Ніяких ЗАТ на базі академічних театрів. Нам потрібен сучасний театр, в якому знайдуть свою ідентифікацію актори, режисери, художники, музиканти, критики, глядачі, який буде свідомість глядача будити, а не умертвляти. Тепер питання - а хто це має зробити?

- Реформований мінкульт?

- Так. У мінкульту є дві функції - збереження і розвитку. Так от функція збереження у нашого мінкульту розвинена аж занадто, а функція розвитку відсутня. Більше того, серед чиновників немає людей, які б хоч щось розуміли у сучасному мистецтві. Вони не здатні відрізнити зерно від полови, знайти молодь, дати їй можливість самореалізації. А освіта? Театральна освіта - це ж пародія. Якісь люди щось викладають, далеке від живого театру, від практики.

- Ти бачиш перспективу для свого сина в умовах, що склалися?

- Безперечно. Ми не заперечували, коли він обрав малярство. Але ми сказали - ти ризикуєш, зробивши такий вибір. В тебе може вийти життя, а може і не вийти. Але життя - це прояв ініціативи, постійна перевірка людини. Не може бути ніякого спокою, поки ти не вмер. Якщо Україна йтиме обраним шляхом, моя дитина знайде себе - і це головне. В нього буде така можливість.

- Давай припустимо найгірше - в культурі нічого не відбувається, ти великої сцени не отримуєш. Що буде далі з твоїм театром?

- Складне питання. Я можу поїхати з країни, можу бути, як зараз, режисером за викликом. А можу творити український театр (телебачення, кіно - любе). Точно не буду режисерувати фуршети, урядові концерти і подібне. Справа в тому, що я оволодів однією з найскладніших професій у мистецтві, тому смію очікувати на адекватне розуміння цього державними чинниками.

- Ти хочеш мати свою школу, учнів?

- Мої актори є моїми учнями.

- А режисери?

- Я міг би чимало сказати важливого і потрібного, але тільки тоді, коли мене про це попросять.

- Тобто - буде велика сцена - буде все?

- Безперечно. Я людина дуже відповідальна. А освіту зараз вартісніше отримувати у театрі, а не в театральному інституті.

- Що роз`єднує людей культури, чому у них немає спільної корпоративної мети?

- Тут пристуня ситуація страху.

- Страху чого?

- Страху втратити те, що у тебе є. Коли всі будуть поставлені в рівні умови то й ділити буде нічого.

- Іншими словами - треба зректися особистого заради загального і через загальне знову отримати особисте. Так?

- Людей, що готові втратити - дуже мало. Сорокарічні, що мають свою справу - мають її не завдяки, а всупереч. Потратили на це життя, енергію. І що тепер, відмовитись? Є ще фактор сім`ї, дітей, за яких ти відповідаєш. Все це пов`язане з життям, яке завжди важливіше за театр.

- Так. Але хто тоді буде це робити?

- Я якраз готовий.

- Скільки таких як ти?

- Небагато.

- Людей п`ять?

- Не більше.

- Їх вистачить?

- Для створення прецеденту - так. Треба створити прецедент - і ми зірвемо ситуацію в країні, в культурі, в театрі. Якщо група молодих режисерів матиме своє місце, матиме куди кликати акторів і інших митців, коли вони усвідомлять, що поряд з мовою мелодрам є мова сенсу, художня мова, - виникне процес, альтернатива для митця і для глядача. Саме тому стара влада і не пускала мене на велику сцену. Вона не була в цьому зацікавлена. Чи буде зацікавлена нова? Це питання до неї. Але я переконаний в одному - немає метрів навіки. Це штучні стіни, які заважають мистецтву дихати. Треба прибрати всі стіни, звільнивши поле для гри, на якому кожен безвідносно до віку, посади, регалій має кожен раз доводити свою професійну спроможність. Я готовий це робити і тільки в цьому сутність життя і життя мистецтва.