* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

МОВНИЙ НАРКОТИК

22:15 07.09.2009

МОВНИЙ НАРКОТИК

Інколи сторонній поштовх  допомагає пробудитись від сну, на час звільнитись від чогось  подібного до  наркотичного дурману. Такі моменти дуже важливі для людини, яка  хоче  завжди залишатись особою, людиною розумною чи людиною духовною, не лише споживачем харчу і розважальних  та ритуальних послуг. Важливо час від часу осмислювати дії, які ми  звикли робити  майже підсвідомо, “на автоматі”. Передовсім це стосується мови, яка  для людини рівнозначна повітрю для дихання. Повітря підтримує існування фізичне, а  мова дає життя людське, інформаційне. Ми живемо мовою на рівні рефлексу і часто над цим не замислююємось, не осмислюємо власну духовно-біологічну,  суспільну функкцію носія мови. В час інформаційної багатомовності  над цим потрібно  замислюватись, бо в новому тисячолітті конкретна особа стає головним чинником інформаційних  процесів. Держава не в змозі регулювати порядок застосування мов, якщо це не зрозуміє звичайний громадянин. А в нас, за всіма ознаками,  робиться  чимало недоброго, щоб проста людина  втратила чуття сенсу мови і  стала  безпорадним знаряддям  в руках   провокаторів. Провокатори – це любителі особливого прибуткового бізнесу. Він полягає в грабунку нації , якій перед цим насаджують невірне розуміння сенсу мови і провокують міжнаціональну ворожнечу. Врезультаті нація розділяється в собі, що за древніми світовими законами означає її неминучу погибель.  Спосатку було Слово, а  не гроші, тому закони  мовно-національних  контактів є основою світопорядку. Якщо не зрозуміємо світовий порядок людських мовних  контактів, ми ніколи не увійдемо в новий для нас світ  свободи слова і свободи  людини, який відкрився нам після проголошення незалежності. Тим часом продовжуємо нерозумно визнавати за норму політизацію  вживання мови, навіть не задумуючись над тим, що означає термін "політизація мовного питання". Як на мене,  за яким ховається  звичайне небажання виконувати  мовні закони держави і  пропоганда злочину в мовній сфері, зневага відомих ще з біблійних часів простих законів  мовної родової функції людини. Завдяки цим вічним законам сучасний вільний і багатомовний світ не втратив  автентичне сприйняття мови. На жаль, ми це втрачаємо, особливо зараз, у вільній Україні. Робимо це легко, невимушено-гламурно, непомітно для себе, розслаблено і бездумно віддаючись солодкому наркотикові  модних мов: російської, англійської, а через півстоліття може й китайської . Хто зна?

І раптом  з цього наркотичного спокою нас виводить зацікавлений в нашій притомномсті голос  зі світу. На цей раз то була дуже емоційна і вельми повчальна для нас стаття Аскольда Лозинського “Стрес від України”,  опублікована в інтернет-виданні “Українська правда”. Далі була не менш емоційна реакція на інтернет-коментарі до цієї статті (в тому ж виданні) пані Наталії Пазуняк, професора, державного секретаря останнього Уряду України в екзилі. Насамперед хотів би заспокоїти пані Наталію – поважні дослідники ураїнського  інтернету  переконливо доводять, що практично вся  брудна лайка і безкультур’я в коментарях під статтями подібного змісту  надходить з-поза меж України. Українці, які  поважають себе,   не могли  зневажити думку пана Аскольда Лозинського, як і будь-якого  українця, який проживає за межами України. Так от, саме стаття Лозинського підштовхнула мене до написання цієї, однієї з багатьох  статей  про українське мовне питання. Йому  вдалося на диво точно описати  справжню причину  фактично добровільного зросійщення сучасних  українців у вільній Україні. Зросійщення він порівняв із станом спяніння, а я б назвав це солодким мовним наркотиком. Відповідно- простими заборонами російської і навіть  заохоченняям вживання української  мовна проблема в Україні не вирішиться. Нас дивує чому наші формально правильні і логічні слова та заклики  до громадськості і суспільства  не дають   очікуваного швидкого повернення в українство етнічних українців і , здається, ще більше провокують  викличну  і  антиконституційну  зневагу державної  мови  державними людьми: від міліціонера, вчителя до народного депутата. Така неадекватна мовна поведінка  українського суспільства і великого числа чиновників не має  простого логічного пояснення – це схоже на  гіпнотичний стан чи сон розуму. Це поволі захоплює всіх, ми звикаємо  до ненормального мовного стану як до реальної безвиході. Проте людина, народжена у вільному світі, навіть не знаючи української мови, не розуміє чому державна мова одна, а впливова верства суспільства  і  більшість людей влади надають перевагу іншій мові за мовчазною згодою суспільства  і  в першу  фактично без відчутного опору з боку етнічних українців. Це не має жодного логічного пояснення. Світ нас не розуміє і ми себе не хочемо зрозуміти, але так не повинно бути між людьми. Відсутність відповіді на питання “чому?” викликає розпачливу нервозність.

Тому реакція на зауваження  стороннього і  просто тверезо мислячого, вільного від мовно-наркотичної залежності громадянина майже завжди однакова – емоційна і не по суті. Не варто  закордоним українцям  сприймати це за  істинну реакцію України. До речі, в “Українській правді” опублікованна  саме така  стаття-реакція  на звернення Аскольда Лозинського та  лист Наталії Пазуняк під заголовком  “Перенервували. Або: відповідь діаспорі з України” (автор  Дмитро Гнап).  Така реакція політично-типова, але основне  число українців в Україні, в тому числі й російськомовних у побуті  так само. Як і пана Лозинського,  нервує неповажне ставлення українських громадян і передовсім людей державних до мови своєї держави. Якщо для іноземця  це викликає нерозуміння і  стрес, то психологічно всі українці в Україні  постійно живуть в стані мовного стресу, але підсвідомо, бо фізично постійно перебувати в стані стресу людина не в змозі. Зазвичай  недоброзичлива  реакція на зауваження українцям, що вони не шанують свою українську мову  швидше за все є  наслідком  цієї багатолітнсьої  чи багатовікової психологічної  втоми від  мовного стресу . Це реакція  психологічного виснаження і  фактичного   безсилля  щось змінити в мовній політиці держави.  Як вони можуть шанувати державну мову прості громадяни, коли більшість  впливових і державних людей  в полоні отого солодкого  наркотику російськомовності?

Ніхто ж не проти російської  мови, адже вона є найпоширенішою  і фактично мовою  міжнародних  контактів на території колишнього СРСР.  Вона несе надто багато потрібної інформації. Російська  заполонила телебачення, яке нас розважає і “жизни учит” , російською пишуть більшість  газет, видаються безліч книжок, переважно російською  одержуємо потрібну  інформацію з мережі інтернет.  Ми   нормально сприймаємо  російську мову, досконало знаємо її , як дехто з англійську чи німецьку. Але , якщо хочемо бути культурною цивілізованою нацією, яку сприймає і поважає світ,  треба  розуміти, що означає  українська мова для держави, представника етносу, громадянина, ніколи не змішуючи тлумачення   різних функцій мови. Ми , як цивілізовані люди, мусимо  знати коли яку мову личить і треба застосовувати  попри особисті мовні уподобання. Не треба  вважати  ознакою вишуканої культури  намагання  деяких політиків переходити щораз на російську  в публічних виступах на радіо.  Так звана політизація мовного питання  чи  публічне ігнорування її  там, де вона повинна бути в пошані – це негідно громадянина  і є справжнім  правопорушенням, яке підриває основні засади держави. Таке трактування безпосередньо виходить з тексту  Української Конституції. . Даремно, що за цей злочин  немає відчутної кари, зате є  кара совісті і кара Божа.  Достатньо поїхати у Францію чи Польщу , послухати як там  говорять їхні громадяни, щоб відчути власну суржикомовну  чи  взагалі безмовну громадянську неповноцінність. Ці враження, як і зауваження стороннього можуть  бути комусь неприємними і викликати бурю  незадоволення, але від цього світ  не сприйме нас кращими.  Держава, громадяни якої  поволі стають інформаційно-мовно-залежними, не має перспективи  бути рівною серед рівних  держав світу. Це як СНІД нового тисячоліття, якого варто остерігатись вже зараз.

На жаль, солодкий  наркотик російськомовності  дуже привабливий, бо не треба вмикати у  мозку мовного перекладача, не треба докладати елементарних зусиль…В полоні такого наркотика  громадяни ледащіють і  перестають бути інформаційно активними у власному ж інформаційному просторі ,  розслаблено  стають пасивними споживачами чужої інформації.  Звідси і  нанепад  української літератури, мистецтва,  політики .. Виявляється,  так званий неформат на українське – це не тільки дискримінація українського, як донедавна вважали всі, в тому числі і я. Це соціальне замовлення враженого наркотиком  російськомовності безвольного  українства,   готового  лише формально, зате гучно протестувати - лаяти  “винахідників неформату”. Щораз вечером втомлено сідаємо   перед екраном телевізора і  відразу ж приймаємо, без жодного протипоруху  приспаної совісті, отой  згиджений, але звично солодкий своїм могильним  спокоєм наркотик російськомовності,   проживаючи  разом з  телевізором чуже , неукраїнське життя, затим помираємо. Це в нас і в дітях наших, яких не відірвеш  від перегляду програми “Папины дочки”,  поволі вмирає  українська мова, українські відчуття, наше українство. Нації помирають тихо. За висловом Ліни Костенко- їм відбирає мову.  Українцям  цю останню процедуру пробують ще й полегшити – солодким мовним наркотиком.

Хто винен? Ніхто, тобто кожен з нас.  За це надто  пізно винуватити державу. Хоча  ще не пізно добровільно позбутись  мовної  наркотичної залежності,  достатньо  захотіти бути вільними, притомними громадянами. Передовсім це стосується  тих розумних і духовних людей, які  слухають голос совісті і намагаються поважати себе як особу і громадянина. Щоб щось змінилось в суспільстві і  змінилось ставлення держави до  державної  мови, потрібні не лише протести, а тисячі   гарних  прикладів однаково достойної особистої  поведінки громадян, незалежно від криз, однаково у всі часи. Треба заповажати себе і  перебороти власне  духовне лінивство. Так зване російськомовне оточення, яке ніби-то заважає  українцям говорити українською, творять переважно ті ж етнічні українці, бо нас таки найбільше. Як не дивно, пройшов певний період нашої державності і  вже самим українцям треба каятись, не шукаючи винних   серед москалів чи ще когось зі сторони. Чужі люди  на нас не зважають, бо мають  свій інтерес в Україні, але це  не повинно заважати  нам бути українцями.  Якщо ми таки шануємо Тараса Шевченка, повинні згадати його”…Україну злії люди присплять лукаві і в огні…” Це про нас, сонних  духом українців,  яких обкрадає різношерста  верхівка, ревно дбаючи про те, щоб мовний наркотик  задаром  дістався усім, особливо молодим нащадкам українців.  Тому нам потрібні болючі   штурхани для пробудження – гострі описи особистого стресу  від України Вони пробуджують нашу українську совість, а значить і віру. Якщо це буде робити  діаспора, вона зробить дещо важливіше, ніж  фінансові пожертви на книжки для дітей Донецька, чи конкурси української мови, хоч все це є вочевидь  добрими справами. Зараз актуальним  є чин Івана Франка на взірець його відомих болючих звинувачень  українцям-русинам. Звісно, за це ніхто не подякує, бо   удари в обличчя для приведення до тями  неприємно-болючі, а мовний наркотик зросійщення  солодкий  і гарно розслабляє  під тихий шелест паперових протестів організованого  українства та національної еліти. Дякую Вам, пане Аскольде Лозинський і сміливіше кажіть нам гірку правду в очі, панове закордонні українці! Хто б  там що не казав, а мова для  нас – це головне  і  життя стане кращим, коли  ця істина  дійде до нашого щоденного розуміння.

Володимир ФЕРЕНЦ