* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Іду за край

17:30 13.01.2013

Іду за край

 

 


 

На Різдво Христове року Божого 2013-го маємо ще й 75-у річницю Василя Стуса. Пригадується, до 70-річчя й указ Президента був, і постанова Кабміну, низка заходів передбачалася... Втім, чекайте, є й тепер наказ Міністра культури № 780 від 20.07.2012, є оргкомітет із 21 чиновної особи на чолі з тепер уже в. о. Міністра культури М. Кулиняком. До оргкомітету вписано аж трьох осіб, які мають що сказати про Стуса: син Дмитро, Микола Жулинський і Володимир Шовкошитний. Але немає там жодного дослідника його життя і творчості, упорядників його видань, спогадів, наприклад, Ніни Гнатюк з Вінниччини, людей, які знали Стуса. Планом заходів передбачено урочистий вечір у січні. Де він буде, хто його готує - не відомо. Навряд, щоб відбувся він у найпрестижнішому палаці «Україна» з трансляцією на першому телеканалі. Інші заходи - місцевого значення. Але нема запропонованих Донецькою «Просвітою» відкриття скверу Стуса і пам΄ятника навпроти головного корпусу університету, перейменування вулиці Постишева на Стуса, упорядкування вулиці Чуваської, де жив Стус, проведення наукової конференції, як це було за часів ректора ДонНУ В. П. Шевченка... Додати б: визнання київською владою сквером Стуса того клаптика землі в Святошині з кількома вцілілими дубами та соснами, які пам΄ятають Стуса... А головне: фінансування 12-томника творів Стуса і однотомних багатотиражних видань.

Отже, якщо є в нас українська громадськість, то відзначаймо річницю поета і громадянина Стуса, хто як зможе. Телеканал «Культура», наприклад, 3 - 6 січня вже вдруге показав вражаючий документальною достовірністю і художньою досконалістю фільм режисера Станіслава Чернілевського «Просвітлої дороги свічка чорна», знятий 1989 - 1992 року. 5 та 6 січня той же телеканал «Культура» показав виставу «Іду за край...» Київського академічного театру російської драми імені Лесі Українки. Це вистава з претензією на художнє висвітлення образу Василя Стуса. Режисер Ольга Гаврилюк, виконавець ролі Стуса - Роман Семисал, ролі його опонента-кагебіста - Роман Трифонов. Дружину Стуса Валентину Попелюх грає Оксана Воронина. Художній керівник театру - Михайло Рєзнікович.

Ця вистава йшла в театрі з 2006 року, та я її побачив оце вперше. І побачив безпосередньо після фільму Ст. Чернілевського. В обох творах звучать ті ж вірші, ті ж листи, мова про ті ж самі події - а враження таке, що йдеться про зовсім різних людей. Я майже рік провів зі Стусом у таборах суворого режиму в Мордовії, півтора місяця - в одній камері на особливому режимі на Уралі, написав і видав спогади про нього. Давно опубліковані спогади інших співв΄язнів - українців Левка Лук΄яненка, В΄ячеслава Чорновола, Василя Курила, єврея Михайла Хейфеца, росіян Сергія Солдатова і Леоніда Бородіна, литовця Баліса Ґаяускаса, вірмен Паруйра Айрікяна та Разміка Маркосяна. А таке враження, що автори вистави нічого того не читали.

По сцені бігає, стрибає, плазує якийсь розхристаний (ґудзики не застібнуті) істеричний блазень, що вимахує руками, сто разів падає, повзає на колінах, кричить, істерично регоче, витріщає очі, танцює і навіть свище, як хуліґан, щось шварґотить скоромовкою, заїкається, розгублено лепече: «Я поет, я поет...». Час від часу збивається на «мову конвою» (російську), знизу вгору дивиться на гебіста в беріївських окулярах, який височіє над ним на якійсь драбині. У 1973 році той «Стус» довірливо приймає з рук гебіста примітивну фальшивку, скремсану в 1993 році й опубліковану в комуністичній газеті «Товарищ» № 6 - нібито донос голові КГБ СССР Ю. Андропову від «украинских советских писателей» на Стуса, Світличного, Сверстюка та інших, і то саме від тих «писателей», які були обрані в 1990 році депутатами Верховної Ради України...

Той «Стус» корчиться від болю фізичного і душевного, але покірно виконує дурнувату команду гебіста-лікаря «Дєлай раз! Дєлай два!», возить якимось візком каміння, а потім катає на тому візку й самого гебіста. Той «Стус» покірно дається на принизливий «лічний» обшук, клянчить дозволу поїхати поховати батька, а коли гебіст не дозволяє, то кидає в нього каменюкою. Прикладає собі до горла бритву... Зрештою, напивається і п΄яним язиком варнякає вірш «Колимські конвалії, будьте для Валі...». Нещасна жертва несприятливих обставин та несправедливості окремих недобрих людей...

Це Стус?! Та це карикатура на Стуса!

Згадані співв΄язні свідчать про Стуса як про інтеліґента европейського рівня, сина свого народу, який чітко розумів свій обов'язок перед ним. У зоні Стус ходив статечно, як імператор. Стус говорив з гебістами і своїми карателями твердо, як обвинувач на новому Нюрнберзькому процесі. Під його громовим голосом разом нишкли два пискляві слідчі. Та він не тільки духом, але й фізичним зростом своїм був вищий од плюгавого гебіста Стеценка, миршавого наглядача Чертанова чи віспуватого начальника особливої дільниці Снядовського. Ніхто зі співв΄язнів не чув із вуст Стуса стогону, попри тяжкі болі, які він терпів. Ніколи він не падав і не повзав на колінах. І на останнє побачення не пішов, бо не міг принижуватися до того «лічного досмотра» з загляданням у... Є ж такий цнотливий український вислів: «невимовні місця».

Найвиразніший образ Василя Стуса - скульптурний портрет роботи Бориса Довганя. Зосереджений у собі - «залізний, із пластику, шкла і бетону». Але у театру - своя мова. Я позитивно сприймаю ідею уособити в одному персонажі кагебіста, слідчого, наглядача, начальника табору і навіть лікаря, який «прежде всего чекист». Бо поокремо - то не особистості. То примітивні функціонери. А разом - це уособлення «Імперії Зла». Воно навіть позачасове: поблискуючи окулярами Берії та звиваючись, як змій, воно подає Стусові ручку, як яблуко спокуси Єві: «Подпиши отречение». Театр має право на такий символ, на узагальнення, на часові зміщення, на художній домисел. Тоді так само й сценічний Стус мав би уособлювати всю блискучу когорту шістдесятників - особистостей, якими величалася б будь-яка цивілізована нація: Алла Горська, Іван Світличний, Євген Сверстюк, В΄ячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Олекса Тихий, Петро Григоренко, Надія Світлична, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Маринович... Але такого узагальненого образу шістдесятників театр не вивів.

Можна б вибачити, що постановники вистави не знають деяких елементарних речей:

Стус у 1972 - 1985 роках не носив номер «ЖХ-385-3-3 № 200». Наші попередники - насамперед бандерівці і литовські «лісові брати» - ціною неймовірних зусиль домоглися скасування номерів ще в 1954 році. У нагрудному знакові («бірка») в наш час писали прізвище, отряд..., бригада... На другому суді 1980 року Стус був визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Відповідно йому треба було чорний одяг поміняти на смугастий (я б міг би позичити!). І пришити чи вапном випалити лаконічний напис: «Стус В. С.».

В΄язні в тюрмі, слідчому ізоляторі, на особливому (камерному) режимі мали пересуватися строєм під команду «Руки назад!» - а «Стус» у виставі бігає, як навіжений.

Незащібнутий ґудзик - порушення режиму, через яке можна було позбутися побачення або й загриміти в карцер на 15 діб.

За замах каменем на наглядача в΄язень мав би новий вирок - кару смерти, а не карцер. Та й не було на засланні карцеру. Карцери - це в таборах. Автори вистави не розрізняють ув΄язнення і заслання.

Стус не міг мати в камері «опасної» бритви. Навіть звичайного леза до бритви. Прочитали б «Перечень запрещённых предметов».

Мабуть, автори вистави вважають творчою знахідкою під кінець вистави поміняти Стуса і гебіста ролями: Стус, надівши беріївські окуляри, вилазить на підвищення і згори звинувачує гебіста, який під його впливом «стає на путь ісправлєнія»: повзає на колінах, звертається до Стуса «Василю» і навіть переходить на українську мову. Майже кається. Але це зовсім не схоже на той новий Нюрнберзький процес, про який Стус писав у 1975 році:

«Я певен того, що рано чи пізно КГБ будуть судити - як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень».

Жодного колишнього кагебіста в нас ще не судили. Навпаки, вони мають солідні пенсії від держави, проти якої боролись. На порядок більші, ніж ми, колишні політв΄язні, які боролися за цю державу. З Житомирської прокуратури досі відповідають «Овсієнко, відбувши покарання за раніше вчинений злочин, на шлях виправлення не став і вчинив новий злочин». Це при тому, що я реабілітований «за раніше вчинений злочин». То виходить, що ця держава більше їхня, ніж наша? І в ній нас можна зображати в такому карикатурному вигляді?

Повторюю, автори вистави могли б і не знати цих деталей. Але могли б дещо й підчитати. Щоб не опускати Стуса до свого вбогого рівня, а самим підніматися на його висоту Поета і Громадянина.

Телеканал «Культура» під кінець показав публіку: молоді люди аплодують артистам. Вони запам΄ятають «образ Стуса», який щойно побачили на сцені. Але це не той образ, яким можна - як нас у школі вчили - пишатися і на якого рівнятися. Рідко хто з них вивчить напам΄ять вірші, прочитає статті та листи Стуса, спогади про нього.

Чому ж мовчить громадянське суспільство, коли компрометують найкращого з-поміж нас, до того, покійного? Чи в нас нема громадянського суспільства? Нема національної гідности? Один лише Євген Сверстюк 2006 року дав належну оцінку цій виставі. Пропоную ще раз прочитати її.

Леся Українка 1912 року якось писала, що кияни побили вікна в редакції газети «Киевлянин» - за якийсь антиукраїнський пасквіль. Я не закликаю бити вікна в театрі її імени, бо верховний Печерський суд радо посадить нас за хуліганство. Але ж і мовчати не можна.

Василь Овсієнко,

Лауреат премії імені Василя Стуса.

8 січня 2013 року.

P.S. Вичитав в Інтернеті, що ця вистава в театрі вже не йде. Але прикро, що український телеканал «Культура» продовжує їй життя.

 

На знімках В.Овсієнка: пам΄ятник Василеві Стусу біля школи в його рідному селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Робота Бориса Довганя. Схожий пам΄ятник мав постати у сквері навпроти Донецького університету.

Хрести роботи Миколи Малишка на могилах Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого на Байковому цвинтарі в Києві. 18 грудня 2012 року.