* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Яблуко від яблуні… ( трилогія про філфак. ПДПУ) I Викладацький колектив

13:14 04.05.2009

Символістика. Нею полюбляє “гратися” чимало митців слова. Дехто більшою мірою, а дехто й меншою. Я подумав: “А чом би й мені не “погратися” символами?” Звідси й визрів намір написати символічними образами про мій любий факультет філології та журналістики у його складі на 02.04.09. Зовсім не дивуюся, що студенти факультету дволикі, адже “риба гниє з голови”.

Наш новий декан. Викладачі межи себе таке говорять, а студенти тимпаче, що у дуже культурній формі можна передати фразою: “Ні риба, ні м’ясо”. А насправді усіма справами на факультеті завідують заступники. Чесно кажучи, щоразу збиваюся у підрахункові їхньої кількості. Після цього немає чому дивуватися коли на старостаті бачимо поряд зі студентським деканом “пів-курсу” заступників. Тож деканат. Є там одна жіночка, яка викладає СУЛМ (для не філологів – сучасна українська літературна мова). Була оце у нашій групі ректорська робота на яку з’явилося 6 чоловік. Ота жіночка, зовсім незнаючи нашої групи, бо не викладала у нас і не веде ніякої документації, або ж просто не спілкувалася. Але після цього всього вона собі дозволила вилаяти мою старосту подібними словами типу: неорганізована, безвідповідальна, безсовісна… Коли ж моя староста хотіла щось зауважити, то їй пані викладачка заборонила говорити. Для себе я зробив із цієї ситуації такий висновок: якщо людина має науковий рівень, посідає керівну посаду, має життєвий досвід – зовсім не дає їй право переставати бути людиною і не по-людськи, низько-морально відноситися до студентів.

Також у тому кабінеті є іще одна заступник декана – викладач УНТ (усної народної творчості). Чомусь багатьом вона не подобається, але як на мене, то цілком нормальна жінка. Більше того, мені навіть було дуже приємно і неочікувано коли ця викладач запросила взяти участь у заході до роковин народження Тараса Шевченка. За це їй велика подяка.

Іще є заступник, яка читає методику викладання мови у школі. Вона мене “дуже любить”. Зовсім не розумію її специфіки. З одного боку усміхається, немов радіючи, що бачила мене по телебаченню, що пишу книги. А з іншого – крізь зуби цідить аби ніс довідку через відсутність на заняттях. Явно, що здоровий глузд відсутній. Після цього починаю розуміти розповіді про подібні ситуації з уст колишніх випускників, а сьогоднішніх журналістів, працівників телевізійних, радіо передач. Отака от реальність.

Якщо ж торкнемося викладачів, то побачимо іще одну “чудову” рису. Усе робиться задля того, аби не згуртовувати, а навпаки – сварити між собою студентів. Якщо викладач недолюблює когось у групі, то зло зганяє на всіх, постійно наголошуючи на імені винуватця. Саме по собі у групі формується до одинака негативне відношення, тим самим викладач передає одногрупникам місію витурити із вузу непотрібного студента. Насправді ж помилка у самому педагогові, адже він уникає в такий спосіб застосування методичних прийомів, а керується емоціями, до чого здатна більшість. Але ще трапляються ті “проффессори”, які дозволяють собі переходити межу повноважень. За відсутності студента про нього одногрупникам можуть розповісти бозна-що аж на внутрішньо-сімейному рівні, хоча викладач не має жодного уявлення про позавузівське життя студента. Та найгірше, що одногрупники вірять цьому всьому, від чого міра негативу та озлобленості значно зростає.

Та все ж з тим я завжди керуюся правилом: “В усьому поганому є щось хороше, а у всьому доброму знайдеться щось погане”. Так і у цьому випадку. Серед усієї цієї когорти є ті, про яких я згадуватиму зі спокоєм на душі і теплотою у серці протягом усього життя. Перерахую їхні імена, хоча потім на деяких зупинюсь більш детальніше. Тож до числа таких належать: Наталія Іванівна Тарасова, Ярослав Григорович Вовк, Юлія Володимирівна Волощук, Галина Миколаївна Білик, Юрій Юрійович Пономарьов, Марина Олексіївна Зуєнко. Всіх решту, яких не назвав, частково зовсім не знаю, а ще частину знаю погано, тому не можу давати якоїсь характеристики об’ємного формату.

Як я й казав, хочу зупинитися на одній цікавій постаті – заступнику декана Наталії Іванівні Тарасовій. Особисто я її називаю: “Залізною леді … з люблячим серцем”. Вперше ми зустрілися на вступних іспитах, де Наталя Іванівна була закріплена за моєю групою абітурієнтів. Відповідно, що розмова стосувалася формальностей. Коли ж я став студентом, то від старшокурсників такого наслухався про цього викладача, що й справді злякався, але поставив під сумнів почуте, адже перша зустріч не свідчила про подібне. Частково почуте справдилося, але за усіма вимогами Наталії Іванівни стояла безмірна любов до мене, яку я відчув і яку помітили інші, після чого питали: “А що, Наталія Іванівна твоя родичка?” “Ні, – відповідав я – просто я Тарас, отже Наталія Іванівна – моя, бо вона ж Тарасова” – жартував. Нехай сьогодні вона уже не викладає у мене, але я й до нині відчуваю її співпереживання та підтримку мене.

II

Методика: “Кулак”

Отримав квитки на виставу за твором М.В.Гоголя, але на лихо не міг піти, тому кинувся телефонувати одногрупникам з пропозицією відвідати виставу. Дзвоню одній, другій…, п’ятій – усі відмовляють, бо готують завдання із методики мови. “Вони вчаться” – думаю собі, хоча насправді переважає страх перед викладачем і прагнення набрати необхідну кількість балів. Байдуже, що знань особливих не додасця, але ж головне, що будуть чергові бали. Звідси виробляється системність до виконання усіх розпоряджень, яка ще закладена у школі, щоправда існує замкнуте коло. Але поговоримо про школу. Всі знають, що через зовнішній вигляд людина передає свій внутрішній світ. Що у цьому випадку пропонує освіта? Аби діти ходили у формі, завдяки чому, так би мовити, виховуємо інтеліґентне суспільство. Але ж цим самим ми пригнічуємо особистість. Наведу приклад реалізації цього у дійсності. Я навчався у 19 школі. Всі учні в обов’язковому порядку мали ходити у традиційній формі: чорний низ, білий верх, бордовий піджак, а з 8 класу ще додали краватки хлопцям. Психологам відомо, що не те що у 8, а й у 11 класах хлопці люблять гарцювати по коридорах. У такому випадку зупиняє вчитель й каже: “Оце ти з краваткою на шиї маєш такий солідний вигляд і дозволяєш собі бігати по школі. Так роблять лише нездари”. Подібне може повторюватися кілька раз, після чого учень думає: “Я такий нездара”, але ж насправді гарцювання – вікові особливості, або ж конкретно цьому учневі краватка недоречна, бо він у душі зовсім не інтеліґент. Освітня система робить інкубатор з людства, шліфуючи усіх під один зразок, ламаючи при цьому особистість. На це викладачі зауважують, що учнів, як і студентів варто брати у “кулак”, а я б не хотів, аби мою дитину вчили у таких умовах. “Кулак” – засади тоталітарного сталінсько-комуністичного режиму. Нинішніх педагогів виховували на цьому, але ж ми бачимо, що уся та система пішла у крах. Але прибічники того ладу лишилися, тому продовжують популяризувати цю систему, яку б я назвав антиукраїнською. Після цього москаль з українським громадянством значно безпечніший за вчителя рідної мови з подібними поглядами. Тепер зрозуміло чому такий велет як Євген Сверстюк не зумів довго працювати у цьому вузі. Він шукав правди, тому й приїхав до духовної столиці України, але духовності так і не побачив, бо її заплямували подібні вчителі-словесники. А про Славу Стицько уже й нічого говорити. Коли вона з настанням незалежності приїхала до Полтави, то мала відбутися зустріч з нею у залі педагогічного університету, але не відбулася, бо десь випадково зник ключ. Добре, що Аграрна академія зголосилася допомогти. Наша держава й донині у неволі, бо серед нас живуть інакодумці, які вчать, а студенти вірять. Справді, студент зовсім ні у чому не винен, бо він лише вірить вашим словам з якими піде до школи брати учнів у “кулак”. Система таки спрацьовує, яку хтось мудрий продумав до тонкощів задля того, аби керувати світом. А я все це бачу і пишу у газети, але ніколи не вірте ЗМІ, бо вони або перекрутять статтю до непізнання, або ж публікують усілякі “соплі”. Тому доводиться власним коштом видавати книги, де я пишу своє слово, свою правду, якої прагнуть читачі.

III

А що розповість гуртожиток?

Чималий відсоток студентів приїхали навчатися з області. Відповідно, що їм потрібне житло, у випадку чого доречним стає гуртожиток. Яким же чином селять до нього? Оповім життя студентів у період останнього навчального року.

Восени, окрім традиційної тисячі при поселені, також здається 700 грн., з яких 200 – комендантові у кишеню, а 500 – не зрозуміло кому. Також кожен здає 180 грн. за рік на охоронця. Якщо підрахувати, то мешкає близько 300 осіб, яких охороняє 2 чоловіки. Їхня плата за місяць сягає 800 грн., але якщо підсумувати здані кошти, то різниця у підрахунках становить 2,2 тис грн. щомісяця, які теж незрозуміло куди діваються. Студенти усе це розуміють тому й порушили питання зменшення плати. Почали збирати підписи за підтримку пропозиції, але у це діло втрутився староста гуртожитку, який підмовив не погоджуватись, у чому більшість його підтримала. Висновки з цього кожен зробить свої. А тим часом затіяли новий збір грошей – на ремонт прохідної по 5 грн. Мало вийти 1,5 тис грн. за які купили кілька банок фарби аби до ладу привести стіни. Ремонт на цьому припинився, а з ним і трата грошей, з яких, щонайменше, лишилася 1 тис. грн., яка знову десь зникла. Якщо підемо поверхами, то побачимо відсутність лампочок у коридорах та секціях, поламані плитки: з 8 передбачених працює 4. У кімнатах відсутні шафи і тумбочки, але це не найгірша біда. У тримісну кімнату селять четверту людину, хоча ліжко відсутнє. Людина змушена везти з дому розкладне крісло, розкладушку чи ліжко, що й роблять студенти. При “обході” комендантом шворки для сушіння одягу на секціях нею демонстративно обриваються, мовляв це заборонено, але де тоді сушити, якщо спеціальне місце для цього відсутнє. Зате є так званий “ізолятор”, де мешкають Vip–персони. Собою “ізолятор” представляє секцію із двох кімнат, в яких зроблений непоганий ремонт. Невідомо хто там живе, але для них навіть є окремий душ на другому поверсі, який для “простих смертних” завжди зачинений. Доречі, про душову систему. Щосереди усі душові зачиняють. Студенти цей день називають “антисанітарним”. Хоча пояснюють, немов кабіни сохнуть і проводиться їх чистка, але насправді всього-на-всього економлять воду.

Зміни у поселені відбуваються й у період навчання. Хто чимось не догодив, то його одразу виселяють. А от тих, хто догодив (наприклад, підкинув декану зайвих 1,5 тис грн.), то одразу селять, але не на довго – до першої сварки із комендантом (і гроші не повертають). Також цікаво, що студенти із Чорнух, Оржиці, Кременчука не можуть поселитися, а от місце для жителів Ліска, Рибців чи ГРЛ знаходять без проблем. І нарешті іще одна цікава тема – конференції на базі вузу. Комендант примусово на 2 дні виселяє із кімнат аби поселити делегатів, з яких матиме у кишеню прибутки.

Післямова: Мисліть!

Студенти, ви самі розумієте, що якщо вас беруть у “кулак”, то це стосується усіх складових, а отже й вашого мислення. Вам диктують як, що і коли думати. Все це вони прикривають засадами “імені Короленка”. Володимир Галактіонович й справді був борцем за волю, правду, щирість та справедливість. Але все це спаплюжено, тому університет може з гордістю носити “имени Иосифа Виссарионовича Сталина”, бо саме його диктатура діє, яку називають системою “КУЛак” – комуністично-узурпований лак. Лак має властивість дуже тісно і міцно прилипати до інших поверхонь, тому серця багатьох людей й донині обліплені комуністичною узурпацією. Але знову повернуся до образу Короленка. Він не давав себе ошукати, але й не відмовляв у допомозі скривдженому урядом людові. Отакими педагогами варто зростати, аби підтвердити звання вузу. У випадку студентів це ще цілком можливо, а от з викладачами… Щоправда, я впевнений, що у глибині душі вони добрі, але, певно, таки легше жити у атмосфері зла, яка панує нині.

Тарас Духовний

taras_duhovnyj@ukr.net