Всі вивчали у школі усну народну творчість рідної землі. Один із розділів стосувався кобзарів та бандуристів, які ходили по селах та присілках, співаючи думи. Спробуємо замислитися над тим, чому саме думу виконував кобзар, а не пісню, колискову, чи то коломийку. Здавалось би, що перше співати, що друге – особливої різниці немає, але ж виконували, здебільшого, саме думи. І не дарма! Вслухайтесь у слово – Дума. Він (виконавець) думку має, бо він – дума. Кобзар думав про кріпацтво, козацтво та й усіляке діло, яке турбувало його душу на той час. Кобзар чув плач, кривду, неправду, смерть і про все то думав, йдучи від одного села до іншого. Переосмисливши дорогою усе відчуте він приходив до наступного поселення і оповідав свою надуману правду про реальність. Кобзар був, немов журналістом, якому вірили, якого чекали і якому раділи. Скажете, що і сьогодні є бандуристи. Є, але бандуристи-плагіатчики. Хоча б один із них склав думу про сьогодення, про реалії? Ні, вони просто переспівують минуле, тішачи себе цим і забуваючи, що минуле актуальне до певної межі. А мали б скласти думу про Верховну Зраду, зеків-шапкокрадів, але того немає. Чому? Існує щонайменше дві причини. По-перше, ті совкові нашвидкуруч склепані бандуристи зовсім не уміють думати. По-друге, як вони можуть співати про Верховну Зраду, коли стоять на мітингах та урочистостях пліч о пліч з тими, які належать до парламенту. І навіть більше того – беруть з їхніх рук нагороди та похвальні листи за “плідну працю”. А решта роботи лишається за журналістами, які, або пишуть “соплі”, або піарять когось за гроші. Найгірше, що їхня інформація заволодіває свідомістю глядача, який усьому вірить. Для прикладу візьмемо подію, яку невдовзі відзначатиме Україна, а найперше Полтава – 300-ліття Полтавської битви. Основна маса жителів впевнені, що саме їхнє місто дуже древнє, про що свідчать історичні пам’ятки. Справді, 1108 років не так уже і мало, але озирнемося довкола. Чимало людей полюбляє відпочивати у Корпусному парку – адміністративному центрі міста. Але що це насправді? Архітектурно центр спорудили, відтворивши площу у Петербурзі, всередині чого руками москалів поставили колону з орлом на верхівці. Видно небеса змилувалися над українцями, бо близько тижня тому мені повідомили, що поривом вітру орла огорнуло туалетним папером. Після того люди жартували: “Московського орла нарешті підтерли”. Також гості та жителі міста полюбляють відпочивати на Івановій горі. Це взагалі дуже унікальне місце. Окрасою вважається Успенський собор, але то зовсім не той собор, про який писав Олесь Гончар. Це споруда, у якій на люди з’являється влада у всіх своїх образах: як у блакитних вбраннях так й зі зображенням сердець останнім часом. Але передує на Івановій горі уже давно споруджена Біла альтанка. Зовні вона нагадує підкову, що пояснюють, немов кінь Петра згубив її на тому місці, чому й спорудили саме там альтанку. Може, й так воно, але мій знайомий письменник-шестидесятник каже наступне: “Тому поставили альтанку, бо там випорожнився кінь Петра”. Ця версія звучить більш реалістично. Але найбільш прикро, що між собором та альтанкою стоїть хата Івана Котляревського, який творив рідне слово для рідної землі, але… Тому нічого дивуватися, коли бачимо як біля орла так і довкола альтанки купи пляшок з під пива, пакети з чіпсів, пачки з цигарок і різноманітні надписи на самих пам’ятках. Добре, що хоча б Гоголя не плюндрують, та стоячи біля нього теж можна чимало почути. Приїжджали москалі на 200-ліття від дня народження нашого земляка й казали: “Вот приэхали к нашему писателю”.Такі вони кацапи – свого не придумають то хоча б чуже привласнять. Прийде час, то скажуть, що Шевченко теж їхній, адже писав російськомовну прозу. З цих міркувань у Полтаві й поставили пам’ятники Кобзарю й Леніну у сусідніх парках, які розмежовує вулиця із ганебною назвою – Леніна. Але знаходяться свідомі люди, які порушують питання про зміну назв таких вулиць як: Жовтнева, Леніна, Рози Люксембург. Ні переворот, ні диктатор-Ленін, ні повія нічого путнього не зробили для цього міста. А в той час ім’я Симона Петлюри, Євгена Сверстюка, Ярослави Стецько залишаються забутими. Зате ставлять пам’ятник Марусі Чурай задля утихомирення мас, або ще краще – пам’ятник галушці, що виглядає зовсім безглуздо. Щось подібне відбувається й у нашому Києві. Мер надумав щосуботи вітати весільні пари біля пам’ятника В’ячеславу Чорноволу, співаючи пісню про любов на гнило-кацапській мові. А у Полтаві, у подяку за це на день народження вождя пам’ятник Леніну закидали яйцями, а міліція лише попросила позбирати за собою шкарлупиння. Але в цьому питанні лідирує місто Лубни Полтавської області, де на постаменті вождя білою фарбою написано: КАТ.

Саме таку ми маємо реальність. Та чи говорять про неї? Чи пишуть про це на сторінках преси? Чи звучить хвилюючий голос з екранів телебачення? Говорять, пишуть, звертаються, але хто і коли? Лідери громадських об’єднань і партій у пору передвиборчої агітації. Всю решту часу вони обкрадають людей, аби проплатити ефір, рекламу на біг-бордах, прапорці з їхньою символікою. А думати, що сказати, їм не потрібен час, адже вони самі виросли серед будівельників, залізничників, вчителів, зрештою бджолярів. Вони бачать це життя – наше життя, але коли їм стає “добре”, то про нас забувають. Гірше того – пенсіонера дурять, патріота нищать, журналіста убивають. Саме у такий спосіб спрацьовує лозунг: “Не словом, а ділом”. Словом – до виборів, а ділом – після. Говорити – говорять. Думати – ніхто не думає. Отакою є моя дума про те, що я бачу, чую, відчуваю. Звісно прикро, але ж розумію, що у цьому і моя вина. Чи зробив я бодай щось задля змін? Істотного нічого. Чи були спроби? Так, і не одна, але я був змушений притихнути. Знову чому? Моє керівництво каже: “Ці руки нічого не крали і не робили зла”, сповідуючи ідеологію мого Президента, яку лише паплюжать. Насправді Президент – чудова людина, але не для такої країни як у нас. Так от моє керівництво “омиває руки” і віддає мене на поталу рівним до моєї посади співробітникам, яких зазадалегідь налаштовує проти мене. В такий спосіб спрацьовує термін – лінчувати. З’явився він наприкінці XVIII ст, коли жив Лінч – успішний рабовласник. Свого успіху він досягав керуючись фразою: “Май раба фізично сильним, але психологічно слабким. Лиши тіло – забери розум”. Свій задум Лінч втілював наступним чином. Брав непокірного раба і на очах усіх інших прив’язував кінцівки до чотирьох коней з різних сторін відповідно. Підпалював тіло і шмагав коней доти, доки вони не розривали тіло. Коли я починаю казати свою думку, то керівництво підпалює мене, лихословлячи перед колегами, які мають образ коней. Коні – працелюбні, вірні людині істоти, але вогонь їх лякає і вони починають бігти у різні боки, руйнуючи усе на своєму шляху. Лише з волі небес я чудом поновлюю власні сили, вкотре промовляючи думу. І все повторюється знову і знову, але я не спинюся, бо не дарма пішов у журналістику. Для мене кобзар у минулому, а журналіст нині – це той, хто допомагає людям знайти власний розум, приховати і зберегти його, аби вільно і щасливо жити.