* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПИСЬМЕННИК – ОСНОВА КУЛЬТУРИ. ЛІТЕРАТУРА ЄДИНОГО ПОТОКУ

19:52 25.01.2009

Криза українного в Україні, зумовлена нерозумінням новітньою елітою сутнісної основи українського суспільства – її мови і культури -- поглинула в собі чимало світоглядних криз, що спіткали наше письменство сьогодні. Світоглядна криза українського письменника полягає у невизначеності його статусу у суспільстві, непевності майбутнього української літератури, розмитості та тотальному зубожінні читацького загалу. Сто років тому Іван Франко гучно проголосив – у нас нема літератури. Сьогодні, через сто років, ми можемо чесно і правдиво засвідчити – українська література є. Двадцяте сторіччя завершено – з його карколомними зрушеннями у свідомості людей, війнами, трагедіями, радощами, змінами суспільно-державних формацій. За умов перманентної окупації, що тримає Україну в своїх лабетах донині, українські письменники ціною титанічних зусиль (моральних тортур, компромісів, а подекуди і ціною власного життя) витворили достойну, високохудожню, якісну літературу, якою пишався би будь-який народ світу. Український дух, витканий з природи, історії, українського характеру, побуту, тисячолітньої боротьби за свою самість і за свої кордони, вибухнув і розвинувся у літературі – а відтак у музиці, малярстві, театрі, кіно. Нашу літературу протягом усього двадцятого століття розривали державні кордони, ідеології, естетичні барикади. Як на мене, пора покласти цьому край. Нагода є – ціле сторіччя творення великої літератури позаду. Мусимо ще раз – по новому – прочитати українську літературу минулого сторіччя, проаналізувати, оцінити і запустити в обіг. Властиво, маємо запровадити концепцію літератури єдиного потоку без жодних поділів – на покоління, ідеологічних, естетичних, світоглядних. Маємо сказати собі так: українська література творилася по обидва боки барикад – ідеологічних і естетичних, і все краще, що було створене і там, і там має влитися в одну соборну і неподільну літературу. Місяць за місяцем і рік за роком маємо простежити шлях літератури, щоб не загубити жодного гарного вірша, жодної новели, жодної повісті чи роману, жодної критичної розправи, п’єси, байки тощо. Безперечно, тут виникне питання, як поціновувати художній твір того чи іншого автора. Дуже просто: послуговуючись пропозицією Юрія Шевельова – розділяти при поціновуванні того чи іншого автора три речі: його біографію, його політичні погляди і власне його твори. Справді, письменники належали до ріжних партій, течій, ідеологічних таборів; письменники не завше були взірцем у побуті чи в особистому житті – але не слід мішати ці два чинники з їхньою творчістю. Художній твір, написаний талановито, сильно, свіжо, доброю – глибинною – українською мовою є цінністю для нації безвідносно до заслуг чи прорахунків автора в особистому чи суспільному житті. Але наша біда полягає в тому, що література від язичницького фольклору і до наших днів не осмислена нами як цілість. І це більш ніж несправедливо, бо саме в літературі і літературою жила і вижила українська нація. Завданням науковців є переперіодизація української літератури: треба починати її не з Котляревського, а з фольклору і далі – крок за кроком повертаючи украдене в нас “братніми” народами – рухатись до 1900 року. При цьому не минати “ані титли, ніже тії коми”. Безперечно, тут постане проблема російськомовної спадщини Гоголя і Гребінки. Ми мусимо нарешті набратися мужності і визначити їх, як українських письменників – а їхню творчість – надбанням української нації. Перекласти їхні твори на рідну їм мову дуже легко, до того ж – вони наскрізь українські за духом. Так само мають отримати належну оцінку такі автори, як Щоголев, Руданський, Федькович, Свидницький, Тесленко – письменники першорядні і аж ніяк не епігони. Так само нарешті з українських позицій треба трактувати творчість Шевченка, Франка, Коцюбинського, Кобилянської, Мирного, Нечуя-Левицького, Українки, Кониського, П. Куліша, Стороженка, Маковея, Стефаника, Олеся, Чупринки, Карпенка-Карого, Кропивницького... Пора припинити поділ української літератури на західноукраїнську і східноукраїнську – вони рівні за духом і художністю, і імена тільки позначають особистості, які своїм талантом спромоглися підняти українське слово на світові вершини. Антонич і Зеров, Пачовський і Плужник, Кобилянський і Павло Савченко, Ірчан і Микола Куліш, Вільде і Підмогильний, Яцків і Чигирин, Загул і Тичина, Рудницький і Рильський, Карманський і Свідзинський – все це наші, українські імена. Пора припинити поділ української літератури на материкову і дияспорну – цей поділ допустимий тільки в історичному контексті, але аж ніяк не в контексті живого літературного організму. Самчук, Винниченко, Керницький, Маланюк, Багряний, Осьмачка, Любченко, Орест з одного боку – і Головко, Панч, Тичина, Рильський, Стельмах, Гончар, Вирган, Малишко, Сосюра, Гжицький, Шиян з іншого. Пора припинити поділ української літератури на радянську і антирадянську – всякий правдивий високохудожній твір, перетканий українським духом – антирадянський. Пора припинити поділ української літератури на традиційну і модерну, бо всякий модерн (авангард) стає або класикою, або духовним сміттям. Третього не дано. Пора, врешті, припинити поділ української літератури на покоління. Літературу творять особистості – у міру свого таланту, характеру, загальної ситуації в культурі. Поділ на покоління безглуздий, бо означає тільки певний час, у який приходять в літературу автори. Але приходять вони по різному – мають різний вік, життєвий досвід, талант тощо. Поділ на покоління (і літературні школи, до речі) вигідний нездарам, які ховають у контексті покоління свою художню неміч і літературну неспроможність. Звідси – міфи про шістдесятників, київську , житомирську, галицьку школи поезії і прози. Все це не витримує жодної критики. Є література єдиного потоку, в якій реалізуються особистості. Література розвивається поступово, крок за кроком, від імені до імені, від художнього відкриття до іншого художнього відкриття. Дозволю собі зупинитися на другій половині двадцятого сторіччя, так звану радянську літературу саме цього періоду зараз перечитую. Друга світова війна стала величезним духовним і світоглядним потрясінням для українства. Радянська окупація перетекла у німецьку, потім знову у радянську. Народ, що пройшов через тисячі страждань – вийшов з герцю інакшим. Молоді вояки, що повернулись з війни, готові були підняти Україну на належну їй висоту – своєю творчістю. Саме тоді до читача приходять поезії Малишка, Рильського, Дорошка, Швеця, Воронька, Виргана, романи “Наша молодість” Олекси Гуреїва, “Його покоління” Івана Сенченка, “Жива вода” Юрія Яновського, новела “Навколо полум’я” Олександра Копиленка. Та цей потяг до українства перепинили ідеологічні пси та ті, кого згодом назвуть космополітами і викинуть з літератури у досить брутальний спосіб. Як наслідок – ненаписані твори, порожні часописи, ненадруковані досі у первинному вигляді названі романи Сенченка і Яновського. Та як тільки кістлява ворожа рука зісковзувала з горла літератури, письменство давало неперебутні твори. Цікавою є і природа українського слова – воно неоднозначне, багатовимірне, глибинне, а тому антирадянське. Реалії, що мають слугувати виявом капіталістичного світу автоматично накладаються на радянську дійсність. Нескореність українського духу дивовижна – досить перечитати “Таврію”, “Людину і зброю” Гончара, “Хліб і сіль”, “Правду і кривду” Стельмаха, “Артем Гармаш” Головка, “Землю” та “Нащадки запорожців ” Довженка, щоб у цьому переконатись... Отже, українська радянська література – нонсенс. Або українська, або радянська – третього не дано. Міра художності – це міра українності. Українська земля, природа, пісня, музика, характери, психологія витворюють український дух, що палахкотить зсередини і спалює читальника дотла. Чому мертві Смолич, Козаченко, Рибак, Збанацький, Мартич, Кучер, Дм. Ткач, Дмитерко? Бо вони не мають у своїх творах українського духу – його сили, харизми, глибини. Саме тому їхні твори малопоживні для українця, на відміну від російськомовної прози Гоголя і Гребінки. Інакше виглядають кращі твори Копиленка, Гуреїва, Скляренка, Чабанівського та інших. Українська проза розвивалася достатньо продуктивно і зважено – в ній маємо стильове та тематичне розмаїття, історію українського народу в художніх образах. Залюбленість в український степ, поетично-психологічний аналіз української душі в Олеся Гончара (новели, “Таврія”, “Людина і зброя”, “Тронка”), поетично-візерунчастий, глибинно-народний стиль у Михайла Стельмаха (“Хліб і сіль”, “Правда і кривда”, “Чотири броди”), відвертий показ тваринного у стосунках між чоловіком і жінкою у Володимира Гжицького (“Чорне озеро”, “Самшитовий гай”), скрупульозне дошукування морально-етичних істин у Юрія Шовкопляса (“Людина народжується двічі”) та Юрія Мушкетика (“Серце і камінь”, “Крапля крові”, “Біла тінь”), розкриття глибин народного життя за карколомних подій у Григорія Тютюнника (“Хмарка сонця не заступить”, “Вир”) та Василя Земляка (“Гнівний Стратіон”, “Підполковник Шиманський”, “Лебедина зграя”, “Зелені млини”), гостра політичність та пошуки української перспективи у Романа Андріяшика (“Люди зі страху”, “Додому нема вороття”, “Полтва”), анатомія українського характеру і причин його неуспіху в певних суспільних умовах у Віктора Міняйла (“Посланець до живих”, “Зорі й оселедці”), звукопис і світлотіні українського села у новельному вияві у Миколи Кравчука та Миколи Григоріва, розкривання ворожих брам зсередини і торжество українного у Богдана Бойка (“Липовий цвіт сорок першого”, “Столочене жито”), рівноправність чоловічого і жіночого начал, органічний урбанізм у Івана Григурка (“Роса”, “Гавертій”, “Канал”, “Ватерлінія”), посутнє і вартісне дослідження долі українського таланту у несприятливому світі у Романа Горака (твори про Франка, Шашкевича, Устияновича, Керницького, Мартовича) та у Романа Іваничука (“На зламі ночі”, “Вода з каменю”, “Четвертий вимір”, “Шрами на скалі”), психологічна проза з яскравим урбаністичним наповненням у Наталі Околітенко (новели, “Базальтові острови”) та Левка Різника (“З математичною точністю”, “Голуби до сонця”, “Зеня і Славко”), поліщуцька вистражданість і ґрунтовність у Якова Стецюка (“Поліщуки”, “Майдан”), відверта химерія Олександра Ільченка (“Козак Мамай”), глевкий епос Костя Гордієнка (“Буймир”), прозові шедеври Івана Виргана (“Краса”, “Мороз”, “Даринка з братіком”), розлогість української думи і українського життя у Миколи Рудя (цикл романів “Боривітер”), гостра полемічність і вагома загостреність у Олександра Васильківського (“Полиновий вітер”, “Син”, “Вдома”, “Сорок днів”), потужне інтелектуальне письмо у Ніни Бічуї (новели, “Скорца”, “Повінь”, “Бенефіс”, “Репетиція”, “Чистотіл”), дошукування українських переваг на історичних перелогах у Ярослава Павлюка (“Сад п’яних вишень”, “Нічний імператор”), тяжкий волинський заміс стилю у Бориса Харчука (кращі повісті, “Волинь”, “Майдан”), глибочінь психології і віртуозність художньої деталі у Григора Тютюнника (новели), терпка приземленість та деідеалізація одвічних українських літературних атрибутів у Володимира Дрозда (новели, “Ирій”, “Вовкулака”, “Спектакль”), сімейні трагедії і моральні пошуки себе у світі в Анатолія Дімарова ( містечкові історії), побутизація українського буття у Валерія Шевчука (новели, “Дім на горі”, “Тепла осінь”), прорив у безвість української душі, яка здатна любити за будь яких обставин у Тараса Мигаля (“Білий гуцул”, “Три тости”, “Шинок “Оселедець на ланцюзі””), прозорість і психологічна достовірність у Євгена Гуцала (новели, “За чверть години до матчу”), романний космос у Євгена Пашковського (“Свято”, “Безодня”, “Вовча зоря”) та у Вячеслава Медведя (“Льох”, “Кров по соломі”)... А ще ж вершинні романи нашої літератури – “Жванчик” Володимира Бабляка, “Свято останнього млива” Феодосія Рогового, “Сковорода” Василя Шевчука, “Коли заговорить каміння” Дмитра Кешелі, “Гіркі ягоди калини” Михася Ткача, “Землетрус” Софії Майданської, “Смерть – сестра моєї самотності” Галини Тарасюк, “Чорна акула в червоній воді” Станіслава Стеценка... Якщо говорити про українську поезію, то тут поряд з безперечними авторитетами сорокових -шістдесятих Іваном Вирганом, Василем Мисиком, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Василем Симоненком, Миколою Вінграновським, Борисом Нечердою, Борисом Олійником, Василем Стусом височіють постаті самобутніх і неперебутніх поетів – Михайло Клименко з його неповторним верлібром і пейзажною лірикою, Василь Швець з його точною римою і високою культурою вірша, Андрій М’ястківський з земною і щирою лірикою з молдавськими мотивами, наскрізь сільські у доброму розумінні цього слова Дмитро Онкович і Михайло Масло, володар дивовижних кольорів і образів Іван Хоменко, сміливий витворювач чудернацьких наголосів і пісні “На долині туман” Василь Діденко, поетеса стихії на межі поезії і прози Лідія Кульбак, володар князівства трав Петро Засенко, великий реформатор української байки Анатолій Косматенко, нестримні і темпераментні лицарі молодечої сили Володимир Лучук і Роман Кудлик, причетник язичного слова Володимир Коломієць, умілий і самобутній послідовник Антонича Віктор Лазарук, деідеалізатор та оспівувач гуцулії Василь Герасим’юк, пошукувач української людини в пісках історії і сьогодення Ігор Римарук, майстер чіпкої деталі Віктор Кочевський, іронічні урбаністи жіночої долі Ірина Жиленко та Оксана Сенатович, тонкі лірики Володимир Гаптар і Леонід Талалай, парадоксальний і нестримний Тарас Федюк, виразники болючої жіночності Людмила Таран, Софія Майданська та Марія Барандій, баладний і сонетний Борислав Степанюк, свідомий своєї відстороненості від суєти і заглибленості у вічність природи Григорій Коваль, поети українної зболеності Петро Біливода та Іван Козаченко, виклична і посутня самозаглибленість Станіслава Вишенського.... А ще ж треба визбирати по часописах і малотиражних книжках твори тих, хто заслуговує на широкого читача – поезія Андрія Коротовського, Григорія Тименка, Юрія Малявського, проза Володимира Квітневого, Ярослава Ступака, Володимира Євтушенка, Йосипа Дудки, Василя Шамрая, Петра Максименка, Геннадія Гамалія, Юрка Пархоменка, Миколи Щепенка... А ще ж треба згадати українські землі, що в силу історичних причин, перебувають сьогодні потойбіч українських кордонів – Берестейщина, Підляшшя, Пряшівщина, Придністров’я... Безперечно, мій перелік імен і творів не є абсолютним і вичерпним. Кожен читач має свій перелік. Моє завдання в іншому – привернути увагу українського письменства до проблеми функціонування живого організму української літератури, повноцінність та художню спроможність якої може заперечувати тільки повний ідіот і невіглас. Та ще відверті наші вороги. Я переконаний у тому, що кожен новобранець української літератури має знати українську літературу досконало, перепустити через себе, аби знайти своє місце в ній і не повторювати пройденого попередниками. Кожен рік приносить нам нові твори – в книжках і журналах. Але ми неспроможні їх осмислити належним чином, бо не осмислили досі усю нашу літературу загалом. Розумію – зараз біда, злидні, криза тощо. Але коли ми ще мали таку свободу думки і слова в літературі? Не скористатися цим -- гріх від бога й перед людьми. Ніколи не повірю, що для справжнього письменника важливі посмертні почесті у вигляді пам’ятників і меморіальних дощок. Ні, ні і ні. Для справжнього, істинного письменника важливе те, щоб його твори його пережили і постійно працювали на Україну. Українська література є – велика, сильна, самобутня – треба тільки її належним чином зібрати, осмислити і повернути народові у вигляді багатотиражних і доступних видань. Жоден талант не згорів дарма, жоден талановитий рядок не має загинути у пісках байдужості і нерозуміння. І коли на українському кону йтиме українська драматургія, український масовий глядач дивитиметься українське кіно і сміятиметься з українського гумору, коли український вірш стане основою української пісні, опери, оперети, коли українська проза і поезія прийде до читача книжками – тоді ми скажемо – Україна є і ніхто її не поборе. ПИСЬМЕННИК – ОСНОВА КУЛЬТУРИ Якось у приміщенні Спілки тривала презентація бібліотеки сучасної української літератури, виданої під патронатом ґаранта. Виходили до мікрофона щасливі автори, привселюдно тішились, не ховаючи розчулених сліз, дякували. Тодішній зверхник з президентської канцелярії (тепер він – поважний міністр) порадив письменникам подарувати ґарантові бібліотечку з автографами. І тут вийшов зовсім нерозчулений Валерій Шевчук і мовив “крамольне” слово: це не ми, це ґарант має до нас прийти і почути правду про нас. Письменник – основа книговидавничої індустрії в державі. Він дає роботу – і хліб щоденний – армії друкарів, редакторів, коректорів, книгопродавців, рецензентів тощо. Забравши письменника на марґінес суспільного буття – ви нищите індустрію. Як на мене, цілком справедливі і вчасні слова. Але вони – зараз, сьогодні – дають змогу поглянути на проблему дещо ширше. Ми можемо з повною переконаністю в голосі стверджувати – письменник є основою української культури. Чому? Тому, що “спочатку було слово”. Саме слово є основою культури, її гільбертовим простором, її зерном – і саме це є запорукою незнищенності українського духу. Слово – первинне. Без слова не обходиться жодне з мистецтв – чи то малярство, чи скульптура, чи театр, чи кіно, чи музика. А хто ж є володарем слова, його майстром? Письменник. Український письменник завше був нищеним саме через це. Істинно – “Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох” (Ліна Костенко). При чому, український письменник завше був не тільки творцем художніх цінностей, він був ще й носієм української державності. Багато віків ця держава містилася в слові. Міститься дотепер. Тому і вороги наші (“братні” і далекі), і п’ята колона всередині України так не хочуть нашої мови (що є фактично нашим язиком, я тут погоджуюсь з думкою відомого мовознавця Ореста Ткаченка про те, що нам варто на кшталт поляків, росіян, болгар називати свою мову язиком). Вона – основа. Упродовж тисячоліть український письменник працював на Україну. І той український дух, що ми його маємо в автентичній українській культурі – є витвором українського письменника передовсім. І саме цей дух вирізняє і відрізняє українця від інших творців на мистецькій площині світу. Психологія письменника достатньо складна, у ній намішано всього – і талант, і інтуїція, і одержимість, і працьовитість, і самозречення. Якось мені довелося одному неписьменнику (тільки членові Спілки) пояснювати, що справжній письменник не має вихідних і перерви на обід – він постійно працює. Властиво, все його життя – це матеріал до творчості. Мене завжди цікавило – що змушувало Сковороду відмовлятись від прийнятних для пересічного мистця пропозицій і не покинути української культури? А що змушувало Шевченка замість бути удатним автором парсун (маляр він неперебутній, як стверджують спеціалісти) бути українським поетом і вкорочувати за це собі віку? А що змушувало Франка, який міг стати великим і багатим письменником – польським, австрійським, німецьким – лишитися українським? А Кобилянську? Відповідь одна – український дух, його сила і міць, його невичерпність і незнищенність. Безперечно, український письменник завжди стояв перед болючим вибором – де бути. Микола Шлемкевич та Юрій Луцький слушно визначають три альтернативи для українського мислителя. Перша – сковородинівська: відсторонення від мирської суєти, заглибленість у своє єство, у свою сутність. При цьому українне збережено. Таким шляхом пішло чимало українських письменників ( Яків Щоголев, Григорій Коваль). Друга – гоголівська: переможний похід у чужомовну культуру і витворення себе як українної особистості. При чому діє принцип субстрату (детальніше див. у працях Ореста Ткаченка. ) Іншими словами, автор у чужомовному середовищі витворює свою українську самість і таким чином за умов української бездержавності проривається у світ. Яскраві приклади – Гоголь, Гребінка (перед ними – латиномовні та польськомовні поети). Третя – Шевченківська. Бунт, непокора, правда в очі, самоспалення. Яскраві приклади – Шевченко, Франко, Маланюк, Симоненко, Стус. В основі усіх трьох альтернатив – український дух. На сьогоднішній день гоголівська альтернатива є радше історичною, ніж реальною – сьогодні важко уявити українця, який би намагався витворювати українське неукраїнською мовою. Проте це не значить, що ми маємо від плодів цієї альтернативи відмовлятись. Отож сьогодні український письменник має вибір: або відсторонення і творення мистецтва для мистецтва, або творення живої, суспільнозначимої літератури. І ці дві гілки аж ніяк не перекреслюють, а взаємодоповнюють одна одну. Шкідливим є не український модернізм (чи пост-модернізм), як це намагається дехто довести (Череватенко, Яровий), а космополітизм. Примітною і історично значимою в даному контексті є давня розмова двох Тютюнників. Молодший казав : “Ось Гемінґвей”. А старший йому слушно відповідав: “А хто для цих людей писатиме: Гемінґвей?” Як результат – твори обох Тютюнників в українській літературі. Космополітизм – це відречення від себе самого, самозаперечення, знищення себе, як творця художніх світів. Український дух якраз і є противагою космополітизму, ширше – творчому небуттю. Ми визнаємо сьогодні кризу в державі – політичну, світоглядну тощо. Але це не криза української культури, це криза її інститутів. Нам пропонують інші альтернативи: американську, російську, польську, космополітичну. Пропонують аґресивно, безжально, нечемно – витісняючи нас з вами, шановні українські мислителі і письменники. Витіснивши українського письменника з усіх сфер культури – пісня, масові сатира і гумор (зі сцени тобто), кіно, театр, опера, музика, мас-медії – чужоземці пропонують своє – малопоживне і чуже нам за способом мислення, за характером, за світовідчуттям. І це небезпечно. Нас хочуть позбавити національного стрижня. І тут на повен зріст постає питання про відповідальність еліти. Українська еліта двадцятих-тридцятих років минулого сторіччя заплатила своїм життям за свою українську суть. Максим Рильський, Павло Тичина, Андрій Головко, Юрій Яновський, Іван Сенченко, Іван Вирган, Володимир Сосюра, Михайло Яцків, Михайло Рудницький, Василь Мисик (цей список можна продовжити) волею долі і ціною невимовних духовних тортур і компромісів пронесли через найчорніші часи нищення українського українське і передали в надійні руки майбутніх поколінь. Повірте, без них не було б у нас ні Гончара, ні Стельмаха, ні Павличка, ні Ліни Костенко, ні Мушкетика, ні Дрозда, ні обох Шевчуків, ні Гуцала, ні Вінграновського, ні Симоненка, ні Стуса... а за ними – провідників сімдесятих, вісімдесятих... Відповідальність кожного полягає в тому, аби перебрати невгасимий вогонь з рук попередників і нести його далі. Що для цього потрібно? Зібрати, осмислити, запустити в обіг надбання української культури (словники, фольклор, музика, малярство, театр, кіно, філософія). Видати бібліотеку істинно української літератури, без жодних недомовок і надуживань з того чи іншого боку. Видати бібліотеку біографій великих українців усіх часів. Сформувати і видати мільйонним накладом бібліотечку з двадцяти книжок творів, які має знати кожен українець. Що я маю на увазі? Я маю на увазі ті твори, у яких найхарактерніше виявився український дух і сказано правду про українську націю. Якби я був упорядником і видавцем такої бібліотеки, то вона виглядала б так: 1. українські народні пісні. 2. “Слово о полку Ігоревім”. 3. Іван Мазепа. Вірші. 4. Григорій Сковорода. Вірші. 5. “Історія Русів” 6. Микола Гоголь. Тарас Бульба. 7. Тарас Шевченко. Кобзар. 8. Іван Франко. Поеми (“Поема білої сорочки”, “Іштар”, “Похорон”, “Смерть Каїна”), “Захар Беркут”. 9. Степан Руданський. Співомовки. 10. Леся Українка. Драматургія. 11. Василь Стефаник. Новели. 12. Осип Маковей. “Залісся”. 14. Ольга Кобилянська. “Апостол черні”. 15. Юрій Яновський. “Жива вода”. 16. Олександр Довженко. “Земля”. 17. Віктор Міняйло. “Посланець до живих”, “Зорі й оселедці”. 18. Роман Андріяшик. “Люди зі страху”, “Додому нема вороття”. 19. Ліна Костенко. “Маруся Чурай”. 20. Юрій Мушкетик. “Прийдімо, вклонімося”. Безперечно, цей – мій – список викличе чимало нарікань спеціалістів, але так я бачу літературу. Справа, зрештою не в іменах і творах, а в принципі – українець має знати себе. І саме ці (такі, подібні) книжки дають йому таку можливість. І найосновніше – повернути письменника у культуру, а відтак – культуру народові. Що я маю на увазі? Український письменник має усвідомити себе основою української культури, а відтак – української еліти. Українське слово, український характер, український дух – триєдиність української культури вимагає від нас твердості характеру, мудрості, зваженості і духовної сили. Освіта, засоби масової інформації (особливо телебачення), кіно, театр, естрада – мають наповнитись українським змістом. І це опріч нас ніхто не здатен здійснити. Опанувати інформаційний простір – не тільки наш обов’язок і наше покликання, це ще й наша життєва необхідність. Якщо не буде нас, прийдуть чужоземці – зі своїм характером, культурою, мисленням – і український народ матиме такий національний – духовний – гніт, якого не було у найчорніші часи. Ми не маємо ані морального, ані якого іншого права до цього допустити. Не має значення вік і міра таланту кожного з нас, має значення життєва і творча позиція. Відомий фільм Василя Вітера “Іван Миколайчук. Тризна” завершується – вивершується – колосальним за силою проникнення у суть речей запитанням до учасників фільму: “Що Ви скажете Іванові, як прийдете на той світ?” І справді. Всі ми там будемо. І маємо пам’ятати, що там чекатимуть нас і Шевченко, і Франко, і Гончар, і Стельмах (........) і перше, що вони запитають: “Як там, ще є наша література?” А потім запитають: “Як там, ще є Україна?” І те, що кожен з нас відповість там – потому -- залежить від того, як ми живемо і що робимо тут, на землі. Ми, звичайно, киваємо на політику і політиків, мовляв, буде українська влада – буде українська культура, а коло неї (і в ній) і ми якось будемо. Але не влада формує нас, а ми формуємо владу. Чому? Бо тільки ми здатні її сформувати українською. Своєю позицією, своїм словом, своїм духом. Кожен скоробагатько, кожен політик, громадський чи який інший діяч має усвідомити одне – на цій землі жодна інша культура, опріч української, нечинна. Вона – основа суспільства і української держави. А виразником цієї культури, її стрижнем, її основою є український письменник – володар українського слова. ЛЮБОВ І НЕНАВИСТЬ ДО УКРАЇНИ --новітня українська проза: суб’єктивний погляд— Маємо перед собою низку прозових творів, які дають можливість говорити про певні тенденції в новітній українській прозі. Оскільки я розглядаю українську літературу з погляду українського читача, то й кут зору у мене відповідний. Володимир Сосюра закликав любити Україну, Олександр Ірванець закликає любити Оклахому. Властиво, то є вибір для кожного. Тому не дивно, що кожен з сучасних українських письменників своїм словом у художньому творі теж робить вибір. Як? Сміливий погляд за ширму. Конспект роману Віктора Баранова “Притула” (журнал “Київ”, №11 за минулий рік) здивував навіть бувальців: такого гострополітичного і разом з тим високохудожнього роману ми давно не мали. Події останнього часу, замовчування в пресі, довгожительство політичних трупів за рахунок експлуатації української ідеї у збочений та вельми обмежений спосіб, атрофія питомо українських суспільних чинників в умовах немилосердного тиску на все українське – все це разом змусило письменника шукати прямих відповідей на прямі запитання. Треба сказати, авторська фантазія і разом з тим авторська сміливість дозволяють читачеві глянути за політичну ширму – а що ж там і як там? Головний герой роману – яскравий представник націонал-патріотичної еліти, якому загрожує фізичне знищення. Його рятує жінка, яка з ним працює поряд. Похорон відбувається – з почестями – замість нього ховають когось іншого. Йому роблять пластичну операцію, обіцяється закордон. Та його все одно тягне на “свою” могилу. В романі достатньо натяків на любасні розкоші, пружинистий сюжет, добрі діалоги. Багато є і художньої, і газетної публіцистики. Дивна річ, там, де автор знаходить місткі емоційні образно-психологічні формули, маємо справжні художні одкровення (“Колишні стали надійними теперішніми (…) Від котрогось часу почали з’являтися й четверті: цих знаходили в моргу, зашморгу, у ванні власного помешкання з перерізаними венами, десь у поруйнованих будівлях на околицях міст і містечок”, “Й не хотілося думати, що за якийсь час, коли спорожніє майдан, кожен тут присутній опиниться наодинці з холодним вечором і власною долею, нікому назагал не потрібною”, “гули людські серця і каміння під ногами”, “синя фарба на прутті поцяткована облупинами”, “Бо цей народ – твій і такий, і коли ти хочеш зробити щось разом із ним, то мусиш мати залізне терпіння” ), а там, де публіцистика не підкріплена художнім мисленням – художнє полотно “просідає” і відгонить газетністю. Чимало суперечок поміж читачами виникає з приводу фіналу роману “Притула”. Володимиру Яворівському, наприклад, цей фінал до вподоби, а от Анатолій Дімаров радить авторові собаку (ще одна дійова особа роману) покласти в труну. Як на мене, фінал могутній саме тим, що замість героя ховають все-таки сміття. І те, що герой повертається на свою начебтомогилу і розкопує її, пояснимо психологічно – цікавість є достатнім важелем для того, аби людина робила нелогічні речі. Біда автора не в суті фіналу, а в його затягнутості. Я б радив поставити крапку після рядка: “І оце сміття вони поховали замість тебе? ”. Попри те роман Віктора Баранова відбувся і став поза сумнівом значною подією нашого письменства. Сміливий погляд з-за ширми. Прямим дзеркальним відображенням до “Притули” є роман “Обрати янгола” сумського автора, що чемно заховався за псевдонімом Макс Бондоренко. Автор добре знає політичну виборчу кухню, пише про неї зі знанням справи, прототипи (як і у романі Баранова, до речі) досить легко вгадувані. Проблеми ті ж самі, але говорить про них людина молода, яка добре і легко себе почуває в різних мовних стихіях і в різних суспільно-формаційних підтекстах. Письмо автора роману експресивне, на межі відчуття і доторку (“чисто, тихо і пусто (…) І слава Творцю, що сотворив нас по подобію власному і кинув напризволяще -– в блуд, в бруд, в багно, в дощ, в сніг, в ніч, в темряву… в залишки того, що було, що минуло і вже не вернеться”, “ЛОВи – це Люди з Обмеженою Відповідальністю. Вони вважають, що керують світом”, “це ж газета, а не Палестина”, “Ви не спите? Не спіть. Скоро буде любов. Ні, не з вами. Буде про любов.”, “як людина ставиться до смерті, так вона ставиться й до життя”, “Пахло словом “не можна” і потроху -- майбутнім”, “Я й досі дивуюсь, як з такими кадрами вони примудрилися виграти вибори. Хоча марно дивуюсь – з таким народом програти вибори неможливо”, “Ми продовжували обирати майбутнє. Ми його вже відчували – по запаху. Воно смерділо. Але воно було неминуче”), він політично цинічний і разом з тим романтично-ліричний, коли ідеться про людське. Власне симпатичність ліричного героя (мова в романі від першої особи) вселяє надію, що негаразди минущі, а українське вічне. Що ж до таланту автора, то віриться, що в недалекому майбутньому він спроможеться на нові високохудожні твори (і цілком імовірно – уже під власним іменем). Роман-пересторога. Андрій Гарасим уже увійшов в історію української літератури як автор напрочуд вдалої антиутопії. Його роман “Одні” знаменує прорив у сміливому художньому осмисленні негативного в українському характері. Сміливість полягає у “винищенні” цілого світу (в межах художньої структури твору), натомість лишилися одні українці, що діляться на клани, гризуться поміж себе і спілкуються суржиком. Таке страшне майбутнє молодий автор малює з однією метою – спам’ятати українську суспільність, аби вона схаменулася і припинила процес духовного самознищення. Гарасим вміє і може писати афористично і образно (“…і перед тим, як перетворитися на попіл, йому спало на думку: “Чи буде сходити сонце, якщо у світі не стане ворогів?””, “Стояв і нічого не розумів, і не знав, що сказати. Зате вона сказала. ”, “—Чим же ми тобі допоможемо, хлопчику? – Не знаю. Але так не повинно бути – ні цих боліт, ні ядухи, ні вашої смерті завтра”, ““Візьми мене, візьми лише мене, я буду служити тобі вірніше від вірного пса, я вгадуватиму твої сни, лише візьми мене”. І від того їхні очі ставали ще чеснішими”, “Залишилася лише втома і боліла рана, а треба було ще йти”, “Я тоді спитав тебе, чому воно все так погано вийшло… -- І я відповіла тобі, що причину перш за все треба шукати в собі…”), але все ж таки бажалося б більшої охайності у мові та меншої статичності у характерах та у викладі подій. Гарасим ще не може опанувати розвиток дії в часі і просторі, а це важливо, бо статичність героя – це його смерть. Власне, саме герой – сильний, світлий, міцний тілом і духом -- є позитивом цього роману, що перетворює антиутопію в можливу реальність українського майбутнього. А звучить ця реальність яскраво, сонячно і переконливо: “Його ноги пружно стали на землю. На його землю.” Далі в автора ще йде добрячий шмат тексту, але як на мене, то вже зайвина. В оповіданнях Андрій себе штампує, а самоповтори в літературі ніколи не були продуктивними. Очевидно, йому варто шукати себе в інших прозових жанрах. Сила без тіла. Роман Любка Дереша “Культ” свідчить про неабиякий талант автора і – разом з тим – про відсутність чи недостатність у автора життєвого досвіду. А без досвіду глибинна сила художнього мислення скидається на голову професора Доуеля – без живого тіла реальності з його м’ясом і кров’ю, любов’ю і ненавистю, людьми і їхнім неоднозначним життям ця сила є пропащою. Але, думаю, молодий автор спроможеться надолужити життєвий пробіл і потішить українського читача вивершеним і довершеним твором. В майбутньому. Хотілося б, щоб псевдослава його першого роману не нашкодила його поступу в літературі. Не зважаючи на відсутність життєвого досвіду, Дереш показав себе добрим знавцем молодіжного середовища (один епізод зі спермою чого вартий), добре відтворено рускоязичних дєвочок, та найбільшим позитивом роману є сам оповідач (мова в романі від першої особи), який вже є українським характером, що здатен витворити новий художній світ. Роман-ненависть. Євгенія Кононенко – талановита письменниця, яка має колосальний життєвий досвід, яка добре знає життя столичного плебсу, яка написала низку чудових новел. Проте навіть у тих новелах помітна космополітична зверхність щодо героїв та дистильованість української мови. Всі ці негації новельного циклу виявились у великому полотні Євгенії Кононенко – романі “Імітація”. Хай мені дарують різні аналітики постмодерних дискурсів, які там побачили глибину зображення українського суспільства, я там побачив одне – імітацію української прози. Українське – сіре, безвихідне, бридке, навіть дитина – вбивця і недоумок. Все західне – добре, комфортне, вивищене над українським. У цьому контексті світлом божим сприймаються і фінал фільму “Пропала грамота” (хлопчик у козацькому однострої скаче на коні під мелодію козацького маршу), і фінал одного з віршів Петра Засенка (“Селюченя устало на світанні, Іде в поля, За обрій загляда… Над Альтою По пояс у тумані Гуляє світлий наш Сковорода.”), і характери головних героїв романів “Обрати янгола”, “Одні” і “Культ”. Властиво, своєю незрозумілою для мене ненавистю до українського Євгенія Кононенко продовжує недобру традицію минулого століття, коли деякі письменники, не знаючи української, не володіючи нею і ненавидячи українське – писали книжки, видавали їх і вважалися українськими письменниками. Власне, про що я і для чого? Боже збав мене від остаточних вироків чи немудрих закликів. Роман “Імітація” пішов у люди, в нього є свій читач і свій поціновувач. І хай буде. Але я висловлюю свою думку про цей роман для того, щоб збагнути джерело патології, якою є нелюбов до України. Коли темно в кімнаті і нема світла, що мені в тій кімнаті робити? Ненависть чи зневага ніколи не були продуктивні в мистецтві. Тільки любов і бажання зрозуміти, а ще бажання допомогти. Якби авторка була туристкою, яка була проїздом в Україні і написала свої нотатки і видала їх у Лондоні чи Парижі, то злочином було б не перекласти і не донести до українського читача погляд на нього самого з там-того світу. Але бути тут, жити тут і бути випадковим туристом у своїй прозі – не знаю. Я б такої дороги не вибрав і навіть ворогові своєму такого не побажав би. Роман-порожнеча. “Архіпелаґ Джейнлаґ” Віктора Божка – роман, написаний рваними фразами, оповідач начеб захлинається, або говорить з-під поли, або ще не знаю що. Безперечно, така манера письма на стиль не тягне, а натомість витворює відчуття художнього одноманіття. Божко показує талановитого українця, який потрапляє в неукраїнське оточення (в розвідку), але показує якось вже аж надто статично. А після прочитання роману запитуєш себе – а для чого автор це написав? Як на мене, його спіткали два синдроми – Петра Гуріненка і Олександра Сизоненка. Гуріненко – вельми талановитий прозаїк (психологізм і пластика у таких творах, як новела “Мала мати сина”, повість “Дві доби мовчання”, перша частина роману “Той чорний ранок”) -- став заложником радянського способу мислення, він не зумів зберегти своєї української сутності, тому і проза його переважно радянська, а не українська. Що ж до синдрому Сизоненка – це його трилогія про Пірл-Харбор. Там є все – Білий дім, ставка Сталіна, ставка Гітлера, лиш нема України. Ці два синдроми досить небезпечні і роман Божка може слугувати красномовним прикладом цього. Укри—роси: на чиєму боці молодь. Багато говорено про негативний образ українця в польській та російській літературах та інших видах мистецтва. Негативний він і на українському телебаченні. Молоді прозаїки відповідають тим же, але талановито – показують колишнього старшого брата не в кращому світлі – і справедливо. В цьому контексті такі твори як “Залити сливу” Ірени Карпи та “Невістка” Володимира Коваля складають цікаве відгалуження української прози, спрямованої на осмислення взаємостосунків у площині укри-роси. Зайве казати, що це для нас вельми актуально. У своїх інших творах названі мною автори показують себе талановитими оповідачами, що дають читачеві якісну прозу. Ірена Карпа – юна і експресивна, виривається поза рамки звичного і в кращих своїх новелах (“Білявчик”, “Змінити потяг”, “Бажання без жалю і шалу”, “Карниз” та інші) дарує читачеві радість художнього відкриття: “Пішов ти. Не вийде. Скло у мене всередині. Помацай його.”, “... мариш, що небо можна наскрізь прошити і пришитися до нього самому. І жити там. Думати з висоти. Думати?!”, “Я –кошик для восьмисот помаранчів. Хтось інколи вибирає з мене якийсь помаранч – тоді мені дихається легше”, “...коли на смерть виходиш, як на пенсію”, “...сни, в яких ми ходимо голі брудними пляжами”, “Бо це не наше, як, врешті, не наше й помирання. Але про вмирання хоч солодко, як завжди солодко про неминуче”, “Оливки мають присмак дахів”. Сама авторка дає таке визначення своєму доробкові – “спонтанна проза”. Яскравим і красномовним виявом цієї прози є оцей уривок: “я глибока й порожня. Від моїх стінок відбивається луна і скаче тобі до ніг тенісним м’ячиком. Я холодна і темна. Ти боїшся стрибати у морок. Я незвична й незвідана – ти падаєш у мене головою вниз, розвішуючи по гачках свої крики. Я слизька і зваблива – тобі не вистачить пазурів піднятися вгору”. Володимир Коваль – прихильник непоквапного письма, розлогої обов’язково сюжетної оповіді. Такими є його оповідання “Вівчар”, “Невістка”, “Рятівник”. Прикметним і приємним є національне самоусвідомлення автора: “Мої шляхи завжди пролягають на південь, туди, де починається справжній Едем волі – степ. Туди, де колись мандрували мої пращури –скіфи, русичі та козаки-запорожці, і де розумієш, за що, власне, проливали люди свою кров, якою степ просочений, немов дощовою водою”. Душа на виріст. Два прозаїки, два таланти, дві літературні долі. Олександр Міщенко ще розхристаний, але вже неперебутній, у його коротких новелах – і художні світи, і цікаві характери, і справжні розсипи образів і сентенцій: “у садку червоно від черешень”, “у чужому, гарячому повітрі”, “дивовижна незнан-трава, якої ще ніхто ніколи не бачив, не чув і навіть не придумав”, “ненароджена дитина намальована на руках”, “Земля пахне весняним потом давно розталих снігів”, “ліс не любить метушні”, “Вулиця – особливий світ. Тут можна заробляти і пухнути з голоду, можна радіти і вічно мучитись, можна народити і загинути самому”. Вершинними насьогодні для Олександра Міщенка є новели “Одвідини” (характер діда, жива діалогічна розмова, болісно-вистражданий сум у фіналі), “Безсонні ночі” (тут автор розглядає творчість як самогубство. При чому зі ста варіантів треба вибрати один.), “Котяча історія” (замальовка про житіє звичайних людей). Повним смаковим та світоглядним провалом автора є його новели “Ефіоп” та “Мерехтління”, де Олександр Міщенко сумнівається в потребі героїчної смерті за національну ідею та висловлює думку, що ефіопом бути ліпше ніж українцем. Як на мене, талант Міщенка переросте ці світоглядні та смакові зриви, бо його кращі твори вже є арґументом у дискусії про українське як проблему – воно живе, світле і маєстатне. Інший автор Юрій Шинкаренко має подібні здобутки і подібні ж проблеми. Шинкаренко – читабельний, його мовна стихія – це вулиці Обухова і околиць, але в кожному творі ця вулична атмосфера облагороджується філософськими чи образними відкриттями автора: “У мене є ти і пляшка вина”, “Я стою і кришу в кишені свічки. Я теж плачу...” Вершинним у Шинкаренка є оповідання “Друг”. Цей твір багатоплановий, багатоплощинний і глибинно виважений. Сюжет простий: герой згадує походеньки з другом. Друг помер. А що залишилось? Плин оповіді експресивно-виважений, пластика кожного слова передає пластику дії: “Хом’як сміється. Я дивлюся на друга і теж посміхаюся. Ми регочемо! – Це якісь неправильні бджоли, -- каже сміючись Хом’як. – вони несуть неправильний мед! – Да-а-а. Хороший хрест, але не мій...” Хлопці зупинились перед вуличним музикантом і не мають що йому кинути в шапку. Це один пласт. Далі інший: “... ти помер раптово, а ми, як і раніше, вмираємо повільно, іноді агонізуючи, іноді тішачись від думки, що пережив чергового небіжчика. Вмирає і наша дружба – закономірний процес. Подивишся, ніби й хлопці ті самі, але вже й не вони.” І фінал – проникливий, пронизливий, через сльози: “А мужик той ще й досі грає. Інколи я кидаю йому мідяки. І за тебе теж.” Що ж до проблем, то борони боже Юрія Шинкаренка в майбутньому від нальоту цинізму (новела “Похорон”) та від бездумного зубоскалу (новела “Патріот”). Взагалі, обидва автори талановиті і самобутні, їхня проза самодостатня і не потребує легких балакань про нелегкі речі. Коли автор знічев’я говорить про патріотизм, героїзм, українне, то обов’язково збочує на легковажність газетного мислення. Цього робити не варто, та й лишиться в літературі, зрештою, не це й не таке, а посутнє і високохудожнє, яке і у Міщенка, і у Шинкаренка є. Роман-потрясіння. Хочу колись написати розвідку “Смерть в українській літературі”. Та відчуваю, що ще до того не готовий. Але про роман “Поріг” Сергія Соловйова скажу вже сьогодні. Це роман-потрясіння, бо в ньому непоквапно і зважено автор говорить про речі вічні – життя, смерть, любов, людина поміж людей, людина на самоті. Автор моделює художній світ так, щоб у ньому були представники різних вікових категорій – дитина, батьки дитини, дід. Роман починається похороном: “В ямі вже був “той” світ. (...) Коли домовину на довгих рушниках опускали в могилу, якась сполохана птаха вистрибнула з трави за кілька метрів від людей і пурхнула в небо, що почало світліти. “Ніби душа полетіла” (...) Коли гримнули постріли прощального салюту, хрест на сусідній могилі раптом почав хилитися. Земля навколо нього осіла. “Поганий знак”—шепотіли велемудрі бабусі. Михайло тоді був ледве живим, і здавалось, що і його самого незабаром не стане. (...) – Тихо вмер, не мучився, дай Бог кожному так, коли час прийде. Чоловіки допалювали цигарки й розходилися. Глуха самотність поступово огортала діда Глинку. Звик за свій вік до смерті, але не зачерствів. Якась непевна думка ворушилась у ньому, доводила, що це несправедливо – помирати. (...) Вечеря по-сімейному пройшла ніби під забороною зайвого слова (...) дід Глинка повільно пережовував байдужу зараз картоплю. (...) “Чи може таке бути, щоб людина не боялася смерті? Свиня й та, як ніж побачить, то все розуміє” (...) Верещання переляканої худобини розбудили в ньому дивний гнів. Тепер він точно знав – смерті бояться всі. Свиня стогнала. Кров текла з-під ножа на брудну солому й дорогоцінно блищала”. Автор дошукується суті разом з читачем, власне – у нього на очах. У Соловйова немає статичності, герой проживає своє життя в певному часі і в певному просторі – він думає, діє – живе. Образ порогу – наскрізний в романі: “Прийде час стати на поріг, за яким немає нічого, тоді й задумується про минуле. (...) Ми всі на порозі. На ньому довго не стоять.”, “Переступиш поріг і не повернешся сюди. За порогом завжди щось чекає. Поріг треба насмілитись переступити. А в темряві сидіти затишно, треба лиш звикнути.”, “Переступив поріг – наче в інший світ провалився”. Як у найкращих майстрів української прози, у Соловйова промовистою і виразною є пластика деталі: “У ніші павучок встиг сплести сіточку, і старий, виходячи, розірвав її лицем. Сполохана комаха метушилась на плечах, швидко перебираючи дрібними ніжками, ніби збирала докупи свою павутинку”, “а прокинувся – ніби з льоху виглянув”, “цвяхи твердим дощем падали”, “дерева (...) пружно відмахувались від вітру”, “Щербата дорога чукикала автобус”, “Те дерево вже само насіння навкруг насипало”, “спомини плутали, насторожували”. Головний герой роману покидає село, аби посмакувати містом, але там – чужина, дана автором у відчутті: “Велелюдний київський вокзал діловито, трохи похмуро дозволив Пилипові затесатись у місто”, “Перед від’їздом надумав дід купити щось Марині, та, може, й собі на згадку. Вирядився й статечно вийшов на вулицю. Морока з тролейбусами йому не подобалась, тому подався пішки, повагом обдивляючись”, “тут – одні чужоземні ошматки, та й ті заокруглені, не мило, а обмилки якісь, немов хтось уже довгенько тер ним руки”, “дихалось натужно -- приліг”, “вечоріло, чужі сутінки душили кімнату”, “голоси допитувались, що та скільки”. Повернення додому – наближення до порога, а здалеку краще видно: “Не молодіє ж людина від життя, а кришиться під його вагою, вивітрюється. Чи знають про це люди? Он молодиця їсть пиріжок, поки з’їсть – постаріє. А оце проти мене дрімає стара, ця вже постаріла, а не помітила, чи звикла? А я сам? Що зі мною було в житті? Підходив до села, завернув на цвинтар – і заблудився. Де Михайлова могила? Що ж це? Та хрестів уже – як лісу. Чи люди бігом біжать на той світ?” Будучи на місці автора, я після цього крику поставив би крапку. Все. Роман завершено. Після такого роману (читай -- потрясіння) жити легше і затишніше. Тільки от що автор робитиме далі, адже перевершити себе -- такого --важко. Та й чи можливо? Та що ж – побачимо. Після свого суб’єктивного огляду новітньої прози можу сказати одне: українська література живе і дихає, а це запорука того, що живе і дихає Україна.

РОМАН КУХАРУК