* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ВЕЛИКА ЛІТЕРАТУРНА ДИСКУСІЯ

19:43 25.01.2009

Вельмишановні прихильники і гудителі української літератури, чи не пора нам порозмислити про долю нашої нації, нашої літератури і нашої в ній присутності? Поразмислити давно пора. Тільки от мені не надто хочеться втручатись у цю поважну й корисну дискусію. Надто після того, як в одній з рецензій на "Літературному форумі" прочитав сакраментальне: "Жидівство нічого доброго українській літературі не принесло. Всі україномовні жиди-письменники, на наше превелике щастя, були не вельми талановиті — всі талановиті намагалися протовпитися у престижнішу — російську — літературу… Особливо жиди лютували в часи революції та після війни. Якби вони були при владі — ніякої української літератури вже не було б" (Роман Кухарук, "Присмак жидівської крові" — рецензія на книгу Марини Соколян "Херем"). І що, ото мені треба після сказаного висловлюватися у Великій Літературній Дискусії?! Адже якби тільки моя влада (див. вище)!.. Проте Романа Кухарука я дуже люблю і безмірно поважаю. Тому зважаючи на його особисте прохання, ризикну висловитися згідно до переліку запитань. Пропоную провести велику літературну дискусію на такі теми: 1. Плюси і мінуси української літератури від фольклору до наших днів. Не знаю як щодо "мінусів": у самій літературі (від фольклору до наших днів) особливих "мінусів" я щось не бачу. Якщо вони є, то не в літературі, а у літературному процесі… проте то вже трохи інша річ. "Плюсів" же просто море неозоре! Перелічувати всі "плюси" занадто довго, а коротко це можна висловити, гадаю, приблизно так: українська література — класна і колосальна!.. 2. Інститути функціонування нашої літератури. Не надто добре розумію, про які "інститути функціонування" української літератури йдеться?! І на якій стадії розвитку ("від фольклору до наших днів") відбувається згадана "інституалізація"?! Я за фахом все ж таки не гуманітарій, а інженер-металург… З моєї "кочки зору", запитання це стосується саме літературного процесу, на який я послався перед тим. Літературного процесу в більш-менш сучасному розумінні: тобто, не маються на увазі часи, коли Нестор творив свій знаменитий літопис або невідомий автор складав "Думу про Козака Голоту". Йдеться про епоху, коли (наприклад) Котляревський писав "Енеїду", Парпура видавав її окремими книгами, не узгодивши текст з автором, а хтось іще критикував або хвалив… Тобто — коли в літпроцесі з’явилася більш-менш чітка спеціалізація (письменник пише, меценат дає кошти на видання, видавець друкує, пірат краде, продавець продає, критик кепкує, читач споживає) і коли всі "ланки" цього ланцюга займаються своїми часточками літпроцесу більш-менш постійно… і якщо хочете — фахово (аж до читачів, які "споживають" літературні твори більш-менш постійно). Якщо так, то "інститути функціонування" української літератури остаточно розквітли… аж у радянську епоху! Адже у другій половині XVII ст. "інституалізація" ще не мала місця, у XVIII-XIX ст. мав місце активний "відтік мізків" з "малоросійської" периферії до центру Російської імперії (а у наступному сторіччі — до столиці СРСР), на початку ХХ ст. національний процес тільки-но пішов, як висловився би відомий пізньорадянський політик. Хоча з подачі В.І.Ульянова-Леніна радянська влада вважала найважливішими видами мистецтва цирк та кіно, в СРСР добре розуміли: останнє міцно базується на літературі! І хоча генеральною лінією радянських ідеологів було створення "нової історичної спільноти людей", велика увага приділялася також контрольованому й дозованому розвитку всього національного — нехай і в доволі специфічному розумінні, звіреному із згаданою генеральною лінією ЦК КПРС. Так, періодично розпочиналися кампанії боротьби з "дрібнобуржуазним націоналізмом", "шістдесятниками" і т.ін., але в той же час в пересічних російських школах українську мову починали вивчати вже з другого класу, а в табелі вона іменувалася "рідною" (sic!). Тому видавалися українські книги, і ці видавничі програми підтримувалися радянською державою, радянські фільми якісно дублювалися українською, була своя дикторська школа на телебаченні, журналістські факультети в українських університетах… і таке інше. Незалежність України розпочалася з осміювання, опльовування й винесення на "смітник історії" всього радянського. Згодом з того "звалища" повитягували назад велику кількість "духовних структур"… але почали використовувати їх як "духовний утиль" — себто, довільно й не за призначенням. Не кажучи про те, що нові структури створюються навпомацки й на голому "ентузазізьмі", а отже — дуже повільно та довільно. Отже, "інститути функціонування" сучасної української літератури дуже нагадують анекдотичний радянський паровоз: занадто багато пари у свисток іде — тому й не рухається… 3. Українська література у контексті світової. Українська література у контексті літератури світової: 3.1. не оцінена; 3.2. недооцінена; 3.3. більш того — світовій літературі глибоко байдуже, існує чи ні якась там українська література у цій незбагненній Україні, що знаходиться в самісінькому центрі Росії поблизу Сибіру… Та проблема тут, м’яко кажучи, не зовсім у літературі, а значною мірою — в головах носіїв української мови. Наприклад, якщо вже зачіпати українську міфологію (як значущу частину фольклору), то вона аж ніяк не гірша тієї ж таки давньогрецької міфології. А тепер порівняйте "розкрученість" обох міфологій! І запитайте заради цікавості пересічного українського школяра, що йому цікавіше дивитися по телевізору: серіал про подвиги Геракла — чи "Лісову пісню" Лесі Українки?.. 4. Проблемні письменники (Гоголь та інші). Проблема "проблемних" письменників, знову ж таки, існує виключно в головах носіїв української мови. І чом би тоді не поставити питання значно ширше?! Наприклад, давайте викинемо з української літератури Сковороду за написані російською мовою вірш "Всякому городу нрав и права…" і прозу Шевченка. А чом би й ні?! Наслідки відомі й легко прогнозовані. Наприклад, пропоную всім охочим розгорнути пишне видання "Золота книга української еліти" (надруковане під патронатом другого українського президента Леоніда Кравчука) і порахувати, скільки видатних імен "загубили" упорядники… Варто зрозуміти, що існує не тільки ментальність нації або конкретної людини (в тому числі й письменника), але й "ментальність" окремо взятого художнього твору. Якщо вже згадувати творчість Гоголя, то "ментальність" його "Вечорів на хуторі біля Диканьки" і циклу "Миргород" явно не російська, а яскраво-українська! Отже, нехай ці твори написані російською (з українським акцентом — sic!), але ж працюють вони на користь українського народу і України!!! То як же можна "віддати" Гоголя російській літературі?! Це може статися в одному-єдиному випадку: якщо у головах носіїв української мови засіла величезна проблема… 5. Ставлення до класики, української радянської літератури та літератури дияспори. Чим далі, тим більше переконуюся: ми не знаємо ні першого, ні другого, ані третього! А читати і знати це конче треба… Без самоосвіти тут не обійтися. Шкільні же програми формують сталу відразу до класики (те саме вважаю правомірним щодо української радянської літератури). Зовсім, як в анекдоті: "Ти читала "Війну і мир" Льва Толстого?" — "Там нема чого читати, бо це суцільні цитати!.." А діаспорна література — то загалом terra incognita. 6. Літературні школи, стилі, напрями. Про такі речі краще запитувати літературного критика: навішувати "ярлики" на твори і письменників — це їхній хліб! Мені ж належить робити дещо інше: писати оповідання, повісті, романи, а не піклуватися про їхню "відповідність та належність"… Втім, бувають у житті письменників і дещо інші випадки. Наприклад, Віртуальне об’єднання "Українська Фантастика" затіяло видання журналу "Український Фантастичний Оглядач (УФО)". Вже складаючи друге число часопису, вся редколегія відчула: без концепції часопису не обійтися — адже кожен "ліпив" щось своє, інтереси окремих учасників редакційного процесу суттєво розбігалися… Довелося витратити чималі зусилля на формування єдиної концепції журналу, при цьому самовизначившись і в загальному модерно-постмодерному дискурсі, і в процесі розвитку сучасної фантастики. Насамкінець, створили доволі стислий концептуальний документ, більшістю голосів підтримали мою пропозицію щодо назви — "контрапост" (по аналогії з відомим мистецьким прийомом). До того ж, кожен висловив власне розуміння обраного напряму (ширше, ніж викладене у спільній концепції). Щоправда, хоча цей документ існує реально, вирішили поки що не оприлюднювати його: хочемо обійтися без гучних маніфестів. Цікаво, що один з членів редколегії весь час виступав категорично проти розробки спільної концепції… хоча це не завадило йому залишитися в нашій редакційній команді. 7. Маскульт і ґламур. Запитання безпосередньо пов’язане з попереднім: адже для розуміння, що таке "маскульт" і "ґламур", потрібно насамперед дати визначення "маскульту" і "ґламуру". І насамперед письменник мусить зрозуміти, продукує він "маскульт" і "ґламур" або ж ні… Далі — конкретніше щодо запитання. 7.1. Маскульт. Особисто я (sic!) розумію під "маскультом" імітацію культури, що її здатне "перетравити" максимально широке коло споживачів, в ідеалі — вся без винятку "сіра маса" натовпу… ба навіть "людського стада". Біда в тому, що такий "маскульт" здатні споживати і людиноподібні мавпи у печерах, і свині у калюжах. "Маскульт" насамкінець і спрацьовує на те, щоб загнати людей назад у печери або зіштовхнути в багнюку! Тоді як справжня культура має протилежну мету: виводити людей з печер, витягати з калюж. Так — далеко не кожен хоче жити по-людськи! Так — переступити через власну "свинську" природу іноді дуже й дуже важко!.. У тім-то й полягає "біда" культури з точки зору адептів "маскульту": адже споживати культуру погодиться далеко не кожен (лише той, хто не згоден жити у печерах, спати у калюжах — хто прагне світла, а не темряви), тоді як з "маскультом" усе навпаки! Отже, за "маскульт" і заплатять охочіше, та й коло його споживачів значно ширше… Таким чином, йдеться не стільки про літературу (зокрема українську), як про цивілізаційний вибір. І вже справжня біда (без лапок — sic!) "освинілого" у масі своїй людства починається тоді, коли з’являється такий собі "невловимий" Усама бін-Ладен (а він і його численні примари вже з’явилися!) і починає робити з "освинілими" те, на що вони заслуговують. А "освинені" й "освинілі" здатні лише безпорадно рохкати, конаючи у своїх калюжах… і навіть не подумавши про "занадто важкий" шлях культурної еволюції, який тільки й дасть сили та внутрішній стрижень для опору. 7.2. Ґламур. Виникає в постмодерну (перепрошую!) епоху. Як і решта постмодерних інструментів, є результатом вихолощування сенсу із якоїсь звичайної, усталеної категорії культурної царини: у даному випадку, ґламур — це вихолощена краса, беззмістовна, проте яскрава оболонка краси. "Не все те золото, що блищить". Ґламур же блищить так, що очі ріже, і це занадто, щоб бути справжнім золотом. Тільки от подолання ґламуру полягає аж ніяк не у створенні "антиґламуру": адже це — опонування прогнилій основі на тій самій прогнилій основі, що не призведе ні до чого доброго! Справжній вихід, образно кажучи — у створенні "надґламуру". (До речі, повертаючись до попереднього пункту, так само не має сенсу посилене створення "антимаскульту", стьоб над "маскультом" — ліпше підніматися над "маскультом"! З цієї точки зору, "фофудья" хоч і є стьобом над "маскультом", проте сама пособі контрпродуктивна — адже навіть використовує в якості метода стьоб замість сатири. А отже, фактично грає на розширення предмету стьобу — "маскульту"…) 8. Українське і антиукраїнське. Зважаючи на процитоване у передньому слові ("Якби вони були при владі — ніякої української літератури вже не було б"), навмисно утримаюся від відповіді на дане конкретне запитання. Хоча для себе таку відповідь, звісно, маю. Але що з мене, гудителя, візьмеш, окрім аналізу крові з жидівським присмаком на антиукраїнство?! 9. Читач-письменник, видавець-гроші-письменник-слава. Як на мене, другий ланцюжок ("видавець-гроші-письменник-слава") має спотворений характер: адже у будь-якому разі, "першотворцем" художнього твору є письменник, а якщо ставити наріжним видавця, який дає гроші письменникові, через що той здобуває славу… Оце і є реміснича халтура, продуктом якої виявляється "ґламурненький маскульт"! Насамкінець отримуємо сучасних читачів, які заявляють: "О-о-ох, обридла ця фантастика!.. Так, я колись читав її, проте останнім часом з’явилася така велика кількість творів, де значно краще описане правдиве життя, а не якісь там вигадки". А знаєте, що з’явилося у великій кількості насправді?! Значно реалістичніші "витвори" на кшталт мемуарів Моніки Левінські, де реально описується, як вона "обслуговувала" недолугого американського президента і тому подібне чтиво. А коли отакий "читач" стомлюється навіть від "значно правдивішої" літератури, він завжди може відпочити під великодіагональним телевізором, де вже навіть "Шоу довгоносиків" немає, а буяють непідробні пристрасті "за склом" й огидне паскудство "Камеді-клабу", порівняно з яким масляковські КВНи видаються мало не шедеврами. Але найліпше — зануритися в нетрі Інтернету: там вже точно сила-силенна "аффтарів" і "пєйсатєлів" створює гігабайти "парнухи", що "жжот" і від якої кожен "падонак" (себто, споживач) "валялсо пацталом". На все інше реакція буде "адназначнаю" — "в Бабруйск, животнає"!.. А все починалося (нагадаю!) абсолютно безневинно. Ба навіть раціонально: замість письменника наріжною ланкою треба зробити грошовитого видавця-бізнесмена, успішність же "майстрів слова" вимірювати не у художньому рівні текстів, а у "тоннажі" грошової маси, отриманої за купу "бестселерів" (буквально — "найкращого чтива"). Ну, а з останніми усе зрозуміло: тільки б було придатне для натовпу і ґламурненько!.. 10. Кращі твори останнього двадцятиріччя, сторіччя, тисячоліття. Це запитання просто не за адресою: воно для критиків, а я — письменник. 11. Прогноз на майбутнє. Прогноз… добрий і оптимістичний! Знищувати культуру, загнати людей у печери, зіштовхнути у багнюку, "освинити" — це вже цивілізація проходила. Щоправда, не настільки масово й не за допомогою настільки досконалих медіа-технологій!.. Проте пригадаймо: коли давні римляни "освинилися" настільки, що вимагали виключно хліба й видовищ, з’явився Аттіла, потім інші варвари, які рознесли на друзки "незборимий" Давній Рим. Ці друзки потім лягли у підмурки іншої цивілізації — сучасної європейської. А врятувала "Рим для світу" — хто?! Вірно: мізерна "секта" християн, які відбрунькувалися від юдаїзму та "поязичилися" настільки, що стали сприйматися давньопоганським світом в якості "свого" вчення. Масовеньке і ґламурненьке "освинення" сучасної цивілізації — у розпалі. Усама бін-Ладен (перший сучасний Аттіла) вже з’явився. Далі він та йому подібні рознесуть сучасну цивілізацію на друзки. Останні ляжуть в підмурок нової цивілізації, що постане на руїнах. А врятує "світ для майбутнього світу" — хто?! Очевидно — ті нації, на які зараз не звертають найменшої уваги, з якими ніхто з потужних гігантів сучасного світу серйозно не рахується, на культуру яких всім глибоко плювати. Україна перебуває саме в зазначеному стані. Справжня (а не масовенько-гламурненька) українська література спокійно, неквапом розвивається у "схроні". На нас не звертають уваги. Вважають, що цей "придаток Росії, розташований поблизу Сибіру", ні на що вартісне не здатен. Україну явно недооцінюють — і то є дуже добре: бо таким чином нам здають козирного туза на майбутню партію в світового "дурня"!.. "Дурнями" ж станемо не ми, а нинішні йолопи, які стрімко "освинюються". Отже, майбутнє — за Україною! І безперечно — за справжньою українською літературою.

Письменник-фантаст і журналіст Тимур ЛИТОВЧЕНКО Ніч на 6 лютого 2008 р., Київ