КАРПАТСЬКИЙ РАЖ

Авторка – Ольга Мацюпа

КАРПАТСЬКИЙ РАЖ
гуцульська чайна церемонія на 1 дію 18+
(у виставі використовується ненормативна лексика)
Режисер-постановник, музичне оформлення – Дмитро Леончик
Художниця-постановниця – Євгенія Нагнибіда
Художник по світлу – Олександр Бабленюк
Консультант з музичного оформлення – Володимир Шнайдер
Репетиторка з пластики – Наталія Гоменюк
Звукорежисери – Сергій Рошка, Ігор Курилюк
Зав. художньо-постановочною частиною – заслужений працівник культури України Василь Губко
Помічниця режисера – Крістіна Пасер

Ролі виконують:
МИКОЛА –Валентин Багуляк
МАМА МИКОЛИ – заслужена артистка України Лариса Попенко
НАМІШКА – Мар’яна Тимчишин
АЛІНА – Ольга Кільчицька-Дудка
ІВАН ОМЕЛЯНОВИЧ – Назарій Кавулич
ЄНС – Вадим Глазнєв
ЛІСОРУБИ – Петро Мегера, Роман Фестрига, Степан Рихло, Ростислав Муравін.

“Карпатський раж” за п’єсою Ольги Мацюпи “Екологічна балада”. Вистава про виробку Карпат. Про війну. Про героїв, які боронять нашу країну від ворога та про тих, хто наживається на війні. Про втрату контролю у боротьбі людського та звіриного. Про жагу людини до всього безмірного в передчутті можливих апокаліптичних наслідків.
Пити чи не пити, їсти чи не їсти? Молитись чи не молитись? Любити чи не любити? Мститися чи не мститися? Рубати чи не рубати? Існувати чи не існувати? Ось в чому питання.
“Карпатський раж” – безцеремонна «церемонія» заповнення внутрішніх пустот, прогалин та дефіцитів. Крайня спроба вижити у лютій природі, щоб любити та не любити.

P.S. “Микола – народний майстер Гуцульщини, якому лісовоз перебив ноги. У Миколи є мама – побожна жінка. Вона дуже любить Миколу і дуже не любить Аліну та Намішку? Намішка – сусідська мала відьма. Вона любить Миколу і не любить Аліну? Аліна – сестра Степана кращого друга Миколи. Степан пішов на війну. Аліна дуже любить гроші та не любить Івана Омеляновича? Іван Омелянович – власник нелегального бізнесу і очільник відділу екології. Іван Омелянович не любить ліс та любить гроші Єнса? Єнс – німець, екологічний експерт, бере кругляк. Єнс любить ліс-кругляк та не любить лісорубів? Лісоруби несамовито люблять рубати. Рубати любить несамовитих лісорубів. Несамовите «любити» рубає лісорубів. Хтось ввергнув камінь в Несамовите – озеро? Все. Зник центр, пропав у вихорі.”

Се офіціоз – від театру.

Тепер від мене.

Ольга МАЦЮПА написала чудовий текст. Мова, характери, перипетії, сплав буденного а вічного, матюки дорешні а природні як трава чи помічне зілля.

Режисура Дмитра Леончика злютована, міцна, вартісна, подекуди авербальна. Сценоґрафія Евгенії Нагнибіди – рухома, ексцентрична, з порожнинами – для дії. Лицедіям важко з таким «реквізитом» а легко водночас, бо се – конструктор леґо, тільки не з пластика а з дерева. Дерев'яні іграшки і недерев'яні мрії головного героя не контрастують, а узаємодоповнюють одне одного.

Музика чудова. Єдине --  пародію на Мозгового а Яремчука варто зробити очевиднішою, карнавальнішою. Я би навіть замінив на радянські коломийки. Пошукай, Леончику, вони ж є і вони убивають усе живе, як ті штири дісоруби з будинків побуту з трембітами-топірцями.

Тепер про героїв а лицедіїв.

Микола – без ніг, зі зненавистю-любов'ю до тата-мами, зневірений у вірі, з ілюзіями щодо Степана, який си верне по війні і тоді… Безмежна любов до Аліни і віра у неї… Він злидень, фізичний каліка, але духовно – ні. Він велет. Він глиба. На таких людях, як він, тримається Україна. Не держава – нація. Валентин Багуляк чудово справився з акторським надзавданням, створив образ, створив художнє одкровення для удумливого а вимогливого глядача.

Мама – її чудово грає Лариса Попенко. Се клубок контрастів: любови-зненависти, хитрости-безхитря, віри-безвір'я, страху-сміливости, себелюбства-самозречення. Дуже важка роль. Але шановна лицедійка із нею справилася на відмінно.

Намішка – школярка а вітрогонка, у неперевершеному  виконанні Мар'яни Тимчишин: вихор, цунамі, одвертість а цнота воднораз, любов і віра у Миколину радість – з нею.

Аліна у виконанні Ольги Кільчицької-Дудки – смирення а спротив, ганьба і велич, любов і зарібок – усе сплелося. Але воно – се усе – рухається, живе.

Іван Омелянович у виконанні Назара Кавуливича – безперечно успіх і актора, і українського театру новітнього часу. Се образ, тип, се навіч  яскравий представник правлячого бидлячого класу але місцевого розливу. Він рішала, він хитрун, брехун а злодій. І патріот. І купи-продайчик. Три в одному. Респект.

Єнс у виконанні Вадима Ґлазнєва – се той же рішала, брехун а злодій, тільки західного зразка.

Лісоруби у виконанні Петра Мегери, Романа Фестриги, Степана Рихла чіткі, лапідарні, іскрометні а неповторні. Се ж стосується і Ростислава Муравіна. Але він зовсім по новому розкриваєсь у сій ролі і у сій виставі. Бачив го у КОХАНОМУ НЕЛЮБІ Стельмаха а у НОЧІ НА ПОЛОНИНІ Олеся. Він скрізь ріжний, скрізь намагається – і се йому удається – витворити характер, образ, стиль сценічного письма. Молодець.

У режисурі Дмитра Леончика використано візуальне мистецтво, світло переносних плафонів. Безпереч, він добре вивчив уроки Дмитра Богомазова, трирічну практику театру Стаса Жиркова ЗОЛОТІ ВОРОТА  у Київі та невербальну СОЛОДКУ ДАРУСЮ Держипільського. Разом з тим Леончик робить широкий, вагомий, вартісний крок до особистого освоєння української сучасної драматургії на кону. Його режисерський моноліт чіткий, важкий, карколомний, проте він полишає кожному акторові простір для імпровізації, для якнайповнішої самореалізації.

У виставі є усе – але нема нічого буквального. Режисер мислить метафорами, образами, тропами.

Поміж актуальним (ба навіть животрепетним) Ольга Мацюпа дає кілька шматків вічного, світлого, свічного.

Вододілом вистави, її кульмінацією є смерть Степана на війні. Але се не крах ілюзій, а леґітимізація на духовне очищення. Ся смерть – як вогонь – очищає – а змінює усіх героїв без вийнятку.

Далі – невербальне, понад-сущне театральне дійство.

Реальність умовности а умовність реальности стає духовною практикою на кону.

У виставі ( і у залі) багато здорового сміху, гіркої іронії а світлої саморіонії.

Сю виставу мало видіти раз. Кождого разу будуть нові відкриття – і для лицедіїв, і для режиссера, і для глядача.

У фіналі зал не відпускає акторів, не дає їм нич (ні квітів, ні пакетів з бухло мчи чіколядами) опріч своєї любови а довіри.

Було би добре провести пост-виставну розмову з мислячим глядачем.

Зробіть се.

Ну, і звичайно – прокат вистави по усій Україні. Вона варта того.

Слава творцям а виконавцям.

Браво.