Вельмишановний пане редакторе, Ви доручили мені написати рецензію на виставу за п’єсою Тетяни Череп-Пероганич: « Я – Квітка». Змушений Вас дещо розчарувати, бо ні запрошення,ні посвідчення журналіста ніякого значення задля виконання поставленого мені завдання не мали.
А тепер по суті.
Вистава відбулася у театрі імені Івана Франко на малій сцені імені Сергія Данченка. Вхід на прем’єру безкоштовний. Вочевидь запрошених було понад міру, бо вже у вестибюлі лю...ду було більше аніж достатньо. Настрій піднесений,урочистий. Квіти,посмішки і тому подібне.
Та ось розчинилися двері до зали і люди ,які прийшли на свято, перетворились на натовп. Запрошених було чи не удвічі більше аніж місць у залі. Навіщо це було потрібно організаторам, можна було легко здогадатись.
Але по при всю мою повагу як до Вас, так і до Тетяни Череп –Пероганич, я звик уважати театр храмом і штовхатись, як на базарі, аби десь всістись, не мав звички навіть хлопчиськом.
Щоправда, художник Цезар Ганушкевич відвоював мені сидяче місце. Проте поряд зі мною стояла жінка далеко вже не юна і чи міг я, пане редакторе, спокійно насолоджуватись виставою у такій ситуації? А виглядати із-за спин на сцену мені якось теж не до кмети.
Пізніше мені друзі розповіли, що на поклони навіть авторку п’єси Тетяну Череп – Пероганич не викликали. Якщо це і справді так, то нові здивування. Якщо драматургія Тетяни Череп – Пероганич не влаштовувала театр, то пошукали б иншого автора. А якщо п’єса написана талановито, то навіщо демонструвати зневагу?
Вибачайте пане редакторе, але я був змушений покинути театр так і не подивившись п’єси. Залишається подякувати організаторам цього неподобства за зневагу не тільки до мене, але й до всіх тих,хто йшов до храму, а потрапив на базар.
Врешті я міг би купити квиток і дивитись виставу, як годиться у цивілізованій европейській країні. Проте шкодую, що шанований мною театр ім.. Івана Франка, починає так деґрадувати. Та як зауважили колись латиняни: яка доба, така і мораль.
А про виставу написати нічого не можу. Вибачайте, не бачив.