виповняється рік театру “Запорізька нова драма”. За цей час випустив дві вистави: “Котел” і “Солоний Чоловік”, провів фестиваль “Дні Української Драми”. Про те, як він утворився і що планує, розповідає засновниця драматург Анастасія Косодій, 25 років.

– Вперше побачила виставу у якомусь будинок культури. Нас водили класом. Називалася “Квадратура кола”. Я подумала тоді: наскільки крутим може бути театр, наскільки це відмінне від того, що досі бачила.

Минуло років 15. Режисер театру “Дах” Владислав Троїцький привіз до нас виставу “Людина-подушка”. Після того я років два писала п’єси, в яких люди жорстоко вбивали одне одного, так надихнула мене робота ірландця Мартіна Макдонаха.

Та наскільки це класно, починаєш розуміти тільки у процесі.

Коли з’явилася ідея створити трупу?

– До нас привезли “Сіру Зону” Post Play Театр. Вони грали на площі Маяковського. Дуже добре відпрацювали. І я подумала: “А що ж ми?”. І написала пост у Facebook. З нього почався процес створення театру.

Як зібрали акторів на дебютну виставу “Котел”?

– Усім здавалося, що це погана ідея так швидко все робити. Казали: “Давайте на вересень”. Але я розуміла, якщо зараз не зробимо, все розпадеться.

“Котел” – це така п’єса-конструктор. (Вистава має кілька окремих сюжетних ліній. В ній є історії воїна УПА, сучасного українського солдата, переселенців. – gazeta.ua). Її можна крутити, як хочеш, змінювати сцени. Ми думали пропонувати глядачам самим визначати послідовність сцен.

Було чотири покази цієї вистави. І кожний спектакль – відрізнявся від попереднього. Перший – про військових, другий про переселенців. Третій – про те, що в кожному поколінні йде якась війна. Четвертий – про історичну пам’ять.

У вашій трупі не було жодного професійного актора. Це плюс чи мінус?

– Як на мене – плюс. Бо я тоді була не готова працювати з професійними акторами. Легше, коли ви знаходитесь на одному рівні, виникає низова демократія.

Я називаю себе режисером. Та насправді більшість усього роблять актори. Вони знаходять мізансцени, починають рухатися. Моє завдання всіх зібрати і створити комфортні умови, щоб вони могли працювати.

А коли ви зрозуміли що ви є саме театр?

– Після третього “Котла” нас почали питати: “Як називається ваш театр?”

Зараз до вашої трупи почали долучатися професійні актори. Про що це свідчить?

– Думаю, що це добре. На початку цього року ми відчули, що нам потрібно зростати. Я багато їзджу на майстер-класи і фестивалі, бо відчуваю шалений брак знань.

На початок театрального сезону плануєте три прем’єри. Що це буде?

– Це невеликі вистави – десь на півгодини кожна. Мені хочеться попрацювати з акторами у парі і розкрити їх так, як їм не вдавалося у великій виставі.

Мені подобається модель, що існує в європейському театрі. Виставу показують два місяці, але часто. Ми так намагалися подати “Солоного чоловіка”. Але наш глядач до цього не звик, вже на третьому показі почали питати, коли буде щось іще.

Як оцінюєте театральний процес в Україні?

– За два останніх роки він пожвавився. В Києві відкрилися нові театри: Post Play Театр, Wild театр, Театр переселенця, в Полтаві DeFacto.

Можливо цьому сприяють зміни в суспільстві. І театральна реформа – у державних театрах переводять працівників на контракти. Хоч дехто каже, що реформу зроблено тільки на позір. Скандали виникають через конкурси, на яких обирають директорів, які керували закладами вже років 50.

Я жартую, що наш театр – для людей у відчаї. Щасливі актори та режисери, яким нормально працюється в їхніх театрах, до нас не прийдуть.

Однак на майстер-класах зустрічаю людей із державних театрів, вони справді у відчаї. Режисер розповідає: “Я працюю як офісний працівник. Мушу сидіти в театрі. Після вистави збирається худрада і розповідає, що глядач не зрозуміє мого символізму”. Або актор каже, що грає парубка у п’яти виставах а-ля “Сватання на Гончарівці” і все це його задовбало. Я радію, що цих людей щось не задовольняє. Це може стати приводом для змін у театральному середовищі.

Чому державні театри ігнорують сучасну українську драматургію?

– Бояться, що це не окупиться. Для них сучасна драма – це мат, наркотики, розпуста.

Останнім часом бачимо химерні феномени, як Павла Ар’є. (Павло Ар’є – один із найзатребуваніших сучаних українських драматургів. Його п’єсу “Баба Пріся” Роман Віктюк поставив у Москві на сцені театру ім. Моссовета, режисер Стас Жирков у Києві в “Молодому театрі”. Вистава “Слава героям” – спільний проект театру “Золоті ворота” та Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру імені Франка, режисер Стас Жирков. – gazeta.ua). Виставу поставили один раз. Потім схопилися і зрозуміли, що цим не можна звітувати. Вистава про Чорнобиль, вистава про УПА. Вони мислять такими категоріями. Ар’є став популярний після того, як його почали ставити у Німеччині.

Ще одна величезна проблема, коли драматург не допущений до театру. Я бачу, як сильно змінюються драматурги, які працюють із театрами і наскільки від них відстають ті, хто працює самостійно. Претензії режисерів до драматургів, що ці тексти неможливо ставити – мають під собою ґрунт. Коли ти бачиш свій текст лише під час фестивальних читок – цього дуже мало. Бо треба розуміти специфіку сцени.

Чи є в театрі заборонені теми?

– Я проти того, щоб актор працював із темою, яка йому неприємна. Боюся їх травмувати. Та поки що я не зустрічала тем, які мені здавалися б абсолютним табу, але я не виключаю, що вони є.

Чим театр може бути цікавий сучасній людині?

– Після “Сірої зони” київського театру мене здивувала реакція аудиторії. Люди були дуже спраглі до рефлексій, їм цього не вистачало.

Театр – це спосіб комунікації. Я писала “Котел” тому що мені хотілося поговорити з цим Леськом, головним героєм. Мій прадід загинув в УПА. Я нічого про нього не знала, окрім того, що згорів у криївці. Почала шукати людей, які говорять з акцентом того села, звідки він був родом. Знайшла жінку, яка знайшла ще одну. Та записала на диктофон розповідь про своє життя. Вона знала мого прадіда, розповіла, як він загинув.

Театр існує, щоб запустити процес внутрішньої зміни в людині.