П’єса розглядає одну з найболючіших проблем сучасності — самогубство як наслідок тотальної кризи і втрати сенсу життя, але в особливій, іронічній формі «трагіфарсу на 13 сходинок, одну паузу і одне падіння». Дах, де зустрілася пара людей на межі самогубства, і пара котів-спостерігачів, стає особливою територією між небом і землею, життям і смертю, любов’ю і ненавистю, гармонією і абсурдом. За зізнанням авторки, п’єса кілька років була ніби «закодованою» на мовчання, і лише останнім часом почала мандрувати Україною і за кордоном (є постановки в Києві, Львові, Харкові, переклади російською, польською, англійською, вірменською, болгарською і македонською мовами), участь у міжнародному проекті «Велике князівство драматургії», включення до каталогу кращих п’єс Європи «Європейської театральної конвенції». Характерно, що минулого року, майже в цей час, з успіхом пройшло сценічне прочитання твору у Люблінському театрі імені Ю.Остерва (в рамках мистецького фестивалю «Ніч культури»). Польська інтерпретація «Самогубства самоти» була більш фарсовою. У македонській версії п’єса виявилася більш містичною. Власне, це нібито історія, розказана котами про своє минуле життя і падіння-політ в іншому вимірі, де найважливішим стає єднання. Постановка вистави — частина спільного міжнародного театрального проекту. Пропонуємо читачам «Дня» розмову з режисером-постановником цієї вистави Олександром МІРОШНИЧЕНКОМ.

— Розкажіть про спільний українсько-македонський проект, як він виник?

— Ініціатором проекту виступила відома українська письменниця та перекладач Анна Багряна. Саме з постановки її п’єси «Шовкова зоря» у Штіпі відбулося перше знайомство македонської публіки з сучасною українською драматургією — це й стало предтечею проекту. Ідея полягала в діалозі двох культур у втіленні сучасної драми. Сьогодні склалась ситуація, коли ми значно більше знаємо про культурний простір Англії, Франції чи США, ніж про країни, які є для нас і культурно, і мовно дуже близькими, як-от, Македонія.

Сам проект розпочався 8 вересня 2010 р. прем’єрою в театрі «МІСТ» вистави «VALE ET ME AMA» за п’єсою Трайче Кацарова «ЛАВКА» у перекладі Анни Багряної. Кацаров — драматург, поет, перекладач і режисер. Вперше ця п’єса була поставлена в Болгарії, але більш реалістично-побутово, тоді як наша вистава подана у формі сценічної притчі, пластично-музичного фентезі.

П’єса «ЛАВКА» — це така своєрідна пастка, пост-драматична п’єса-лабіринт. У ній прихована філософська притча про дві душі, які несуть один одному нескінченний біль та нескінченну радість існування разом. Оця двоїстість і виявлена в парадоксальній назві, епістолярній латинській формі, яка означає «Прощавай та люби мене». Складна музично-пластична партитура вистави, в якій музика Рахманінова та Сібеліуса є не просто супроводом, а й дійовою особою, створює особливий світ дійства. «Заплутаний» — буквально у мотузках й образно у підтекстах, — світ поза часом та простором. Деякі глядачі приходили на виставу по кілька разів і, за їхніми словами, кожного разу відкривали щось абсолютно нове, несподіване.

На другому етапі реалізації проекту мне запросили для постановки сучасної української п’єси в Македонії. Для нас було надзвичайно важливо вибрати ту п’єсу, яка б чітко резонувала зі світовідчуттям македонського глядача та не потребувала б розшифровки. Тому вибір робили спільно з кількох варіантів і зупинилися на п’єсі Неди Нежданої «Самогубство самоти», яку переклали Анна Багряна та Трайче Кацаров. Успіх прем’єри в штіпському театрі НУЦК «АЦО ШОПОВ» підтвердив вдалість вибору.

— Розкажіть про вашу концепцію вистави і що для вас було найсуттєвішим?

— Ця п’єса неодноразово ставилась, і трактувалася і як трагедія, і як фарс. Для мене була важливою її двоїстість — трагіфарс, сміх крізь сльози. Цей своєрідний стереоефект був і в сценічному просторі, і в акторській грі. За нашою версією «театру в театрі» Коти виступають своєрідними «дельартівськими» дзанні, які відкритим прийомом зустрічають публіку, ставлять декорації і «ведуть» виставу, спостерігаючи, а часом і допомагаючи головним героям, які існують в іншій ігровій стилістиці, більш реалістичній. На сцені також два простори — більший ніби арена, окреслена парканом і діжками, які слугують і своєрідними тамбуринами, і постаментами, і міні-вежами. А посередині — срібний квадрат: більш «сюрреалістичний», з ефектом викривленого «задзеркалля», із химерним корінням, яке росте зі стін та стелі. Це простір, з якого можливі різні шляхи — і вгору, і вниз. У фіналі Він і Вона перед стрибком у невідомість одягають фантастичні срібні плащі, ніби входячи в цей простір «переходу». За мить у цих же плащах опиняються Коти. Це може трактуватися і як переселення душ, і як універсальність самої історії. Для мене було важливим не те, що вони розбилися чи ні — це лишається відкритим, а те, що вони були не самотні. Оце питання самотності-не самотності стало ключовим. Це важливо і в любові, і в професії, і загалом у житті — знайти іншого, того, хто тебе зрозуміє і відчує, кому ти потрібен. На мою думку, відчуження — це одна з найактуальніших проблем сучасності. Вистава — про це.

— А яким було сприйняття вистави македонською аудиторією?

— Дуже добре. Варто згадати, що відношення до України в Македонії особливе, адже у 2001-у українські льотчики, по суті, порятували незалежність країни. До тебе можуть просто підійти на вулиці та подякувати за допомогу. Крім того, українці та македонці схожі на якомусь архетипному рівні. Це і світовідчуття, і любов до музики, і гумор. Думаю, з одного боку, саме завдяки цій близькості вистава «Самогубство самоти» сприймалась македонським глядачем не як екзотика, а як актуальна п’єса. А ще ігрова, а не психологічна природа театру, іронія включно з чорним гумором, трагічність життя «маленької людини», органічне сприйняття абсурду...

— На ваш погляд — суттєвими є відмінності в культурах?

— Відмінне, перш за все, ставлення до культури. Думаю, існує пряма залежність між місцем культури в соціальній ієрархії пріоритетів і вторинністю культурного продукту. Мабуть, Македонія за кількістю мистецьких проектів, якими опікується держава, за ставленням до культури — один із лідерів. При цьому політика зорієнтована на максимальну відкритість культурного простору. І в цьому відношенні нашій владі варто повчитися у македонської.

— Яке майбутнє цього проекту?

— Планується видання антології македонської драматургії в українських перекладах та української драматургії македонською мовою. Ми хочемо аби «Самогубство самоти» та «Vale et me ama» прийняли участь в театральних фестивалях та створити нові вистави. Зроблено перші кроки в діалозі один до одного і сподіваюсь, що наш спільний шлях буде довгим та цікавим.