Сьогодні важко знайти актора, який уміє слухати... тишу, знаходити в ній безліч відтінків і звуків, а потім дарувати її нам, своїм глядачам, найщирішим одкровенням. До таких майстрів належить Андрій Козак. Його можна вважати улюбленцем долі, а, може, й Мельпомени. Закінчив акторське відділення Львівської музичної академії ім. Лисенка і вже студентом грав на заньківчанській сцені. Цій сцені, як своїй альма-матер, він завдячує першими акторськими кроками. Ці кроки були справді унікальними і багатообіцяючими. На початку свого акторського шляху Андрій Козак зіграв Меркуціо в «Ромео та Джульєтті» та Лаерта в «Гамлеті» Шекспіра, Падура в «Маклені Грасі» Куліша, Апостола Андрія у виставі «Ісус — Син Бога Живого» Босовича, Карла Куртца в «Хазяїні» Карпенка-Карого... Можна перерахувати всі його ролі, але чи цей рахунок передасть ті тремтливі відчуття, які залишилися в серці на роки?

Якби Андрій Козак у свій заньківчанський період зіграв лише Жюстена в «Мадам Боварі» Флобера, то все одно залишився знаковою особистістю. Його Жюстен — дивовижне поєднання дитячої безпосередності, щирості й прихованої жадоби любові. Здається ще й досі звучить його здивовано-тривожне, приречене: «Та це ж миш’як, Мадам»! І навіть в останньому ряді заньківчанського залу, вас доганяли його фатально перелякані очі. Його партнеркам Лесі Бонковській та Альбіні Сотниковій неймовірно пощастило мати такого колегу, який у своїх очах віддзеркалював їхній біль, проживав нестерпність їхнього буття. Здавалося, його майбутнє прогнозоване: хороші ролі, любов глядача і критики, хто ж із акторів не мріє працювати у Театрі ім. М. Заньковецької, про що ще можна мріяти?

І раптом, як грім з ясного неба, звістка, що Андрій Козак покинув трупу заньківчан. Відвертість Андрія і щирість, домінанти його людського і акторського єства, змусили його зробити, на думку більшості, цей безглуздий крок. Вистава «У.Б.Н.», в якій Козак грав роль сина, що зраджує свого батька, перевернула його внутрішній світ. Хтось міг сказати: «Це ж просто роль!», але не Андрій. Так він перегорнув першу сторінку свого акторського буття...

 Хоча нам ще варто залишитися на цій сторінці, бо була в цей період його акторського буття ще одна робота, про яку обов’язково варто згадати. Це вистава «Гарольд і Мод», яку поставив на сцені театру «Воскресіння» режисер Володимир Борисюк. У ній Андрій Козак зустрівся зі своєю вчителькою, заслуженою артисткою України світлої пам’яті Любов’ю Кагановою, ця зустріч — як маніфест любові на всі часи, одкровення, в якому немає місця навіть на тінь фальші! На сцені театру «Воскресіння» Андрій Козак перегорне другу сторінку свого театрального буття. Для театру «Воскресіння» це був неоціненний дарунок. Для Андрія це також — неоціненний досвід, бо зразу довелося «вскочити» у світ складної західної драматургії. Абсолютно інша стилістика, інший спосіб існування, а Андрій Козак увійшов в неї легко й просто, не зраджуючи своєму внутрішньому «я». Фак із «Західної пристані» Б.-М. Кольтеса чи Хром із «Гірських велетнів» Л. Піранделло, абсолютно різні образи, та за кожним із цих образів стоїть неподоланне бажання пізнати себе.

Здається, що актору завжди мало простору дарованого режисером, хоча він ніколи собі не дозволить не зважати на режисерську думку. Козак намагається сягнути суті у її досконалості, навіть якщо заради цього треба забути про спокій. Його неспокійна душа завжди шукатиме ідеального театрального дому. Навіть маючи чудові акторські роботи в театрі «Воскресіння», серед яких і Моріс у «Смертельному нагляді» Жене, і Еліфаз у «Йові» Войтила, і Джорж Пігден у «Він, вона, вікно і покійник» Куні, і Трофімов у «Вишневому саду» Чехова, одного дня він відчує, що має рушити далі.

І перегорне ще одну свою театральну сторінку. Це буде Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса. Хоч як це дивно, здавалося, що тут йому буде найважче, але... його перший вихід свідчив про зовсім протилежне. Здавалося, що актор народився саме на цій сцені, хоча скептики подейкували, що в його роботах прослідковується заньківчанська школа. В історії Андрія Козака його «заньківчанськість» стала декором, який додавав створюваним образам внутрішнього шарму, якоїсь таємничої глибинності, яка перетворювала образ на архетип, не знищуючи неповторного внутрішнього «я». Його Жіль із «Амнезії, або Маленьких подружніх злочинів» Шмітта кожного разу різний, наче актор кожного разу по-іншому сприймає світ подружніх стосунків, але кожного разу він неймовірно відкритий до своїх партнерок і до нас, його глядачів. Інколи така відкритість аж болить, бо неможливо повірити, що актор безпосередньо здатний вивернути перед глядачем свою душу і промовляти... серцем. Його Лукаш у «Лісовій пісні» — останній біль людського падіння і крик до кожного з нас: «Невже ви не чуєте, не бачите, як на ваших очах вмирає людська душа»! Ці десять хвилин акторського одкровення актора Андрія Козака перевертають твій світ, безнадія немає меж... Здається, межі болю не перейти, та раптом око зачепиться за бентежний промінь його очей, в якому завжди живе питання і... надія.

Ви прислухатиметесь до його несподіваного запитання у виставі «Так сказав Заратустра», шалене дійство від першого вимовленого слова несподівано набере фатальної конкретики і зачепить кожного, бо зрештою його персонаж називається «Той, хто завжди говорить із натовпу», тобто ним може бути кожен із нас. У його словах не буде іронії, лише щира дитяча мрія справді пізнати світ. Безліч ролей не згадано, сторінку відкрито — ідіть дивіться, пізнавайте і захоплюйтесь. 

Нині Андрію Козаку минає 40 років. Прекрасний вік для актора і чоловіка, бо вже є майстерність і зрілість. Ми бажаємо митцю творчої наснаги — цікавих ролей, і щоб армія шанувальників його таланту збільшувалась.