За давньою практикою, В. Магар творить свої вистави тільки із запрошеним з Москви сценографом Борисом Бланком. Для «Театру Мольєра і Театру Булгакова» Б. Бланк змоделював вражаюче контрастний світ: кришталеві люстри та свічники, стилізовані під «мушкетерську» добу костюми — з кричущим аніліном фарб у вбранні та перуках.  

З огляду на сучасне прочитання одвічних стосунків митця і влади, «Чорна Кабала» за Магаром-Бланком — це радше ремісники невидимих оку «ляльководів». Підперезані ледь не брезентовими фартухами, вони — далекі від містики масонів, звичайні «чорнороби». Такими ж по суті «ляльками» є і король Людовик (Олександр Пориваєв) та архієпископ (Микола Філіппов). При всій авантажності їх появи на сцені в таких собі «папамобілях» (величезні кабіни з оргскла світять фарами, загрожуючи розчавити будь-кого на своєму шляху!), ні від архієпископа, ані від Людовика не залежить: чи жити Мольєру і його п’єсам. Здається, В. Магару вдалося відкрити свою сторінку в «булгакіаді» — так сміливо режисер обґрунтував мертвотну, фатальну силу присуду Мольєру, що походить від другорядного у Булгакова героя — ченця Варфоломея (Микола Карпенко). Саме цього героя режисер ототожнив з «генералісимусом», який показово розчавлював Булгакова і «милостиво» дозволяв йому жити. Отже, за В. Магаром, смерть обох геніїв — не стільки справа рук окремих диктаторів, скільки — результат організованої громадської думки. А це ж так сучасно! І спосіб дискредитації відомої особистості у «засобах масової інформації» (навіть якщо це легенда про одруження Мольєра з власною дочкою!) — саме те, що треба. І кому, як не нам, це знати... 

Паралельне існування в одному вимірі автора і його героя, а також їх справжніх катів вирішено у виставі В. Магара переконливо наочно. Булгаков (Віталій Таганов — на знімку праворуч) приймає на руки немовля Мольєра (сцена з повитухою — Ніна Бєлослудцева), він присутній на репетиціях своєї п’єси у Камергерському провулку — не випускаючи з поля зору (ах, цей булгаковський прищур у моноклі!) жодного факту життя своїх героїв; зрештою, він мучиться своєю опалою так само, як переживає її Мольєр (Андрій Бронніков).  

Володимир Магар один з небагатьох нині в Україні, хто досконало володіє композицією сценічного задуму. Аж подих перехоплює, коли після спільних поневірянь автора і його героя режисер об’єднує геніїв за пляшкою червоного вина по той бік буття — в цьому вистражданому діалозі обох класиків видно позицію режисера як людини і митця. Він спростовує фразу самого М. Булгакова «Мені не судилося побачити його»! А прислужувати своїм героям за столом режисер звелів Людовіку та архієпископу. Адже «для їх слави вже нічого не потрібно, але вони потрібні для нашої слави».

На шляху подолання стереотипу мелодраматизму цієї костюмованої п’єси В. Магару вдалося зробити чимало. Його театру в принципі чужий пафос «ілюстрації»! Проте попри напрочуд сміливий, оригінальний задум і його ефектне музичне (Борис Люля) та просторове вирішення, вистава поки що хибить на нерівність ансамблю. Не сумніваюся, що її успіх безпосередньо пов’язаний з усвідомленням кожного з акторів, що вони мають грати не мелодраму, а позачасову драму стосунків мистецтва і влади.

Севастополь.

Фото надані театром.