Драму НАТУСЬ Володимира ВИННИЧЕНКА у театрі Івана Франка поставила Катерина ЧЕПУРА. Вона там і режисер, і художник, і художник по костюмах.
Чудовий психольогічно насичений текст клясика української драматургії придався режисерові для витворення глибокої художньої драми, де війна характерів призводить до виникнення потужного силового поля пізнання і розуміння внутрішнього життя людини.
Сімейний конфлікт, конфлікт грошей і покликання, конфлікт паразитування і творчости, любові а обов’язку розіграний акторами блискуче – жодного слабкого або художньо чи психологічно немічного серед них не є.

Роман Возій у виконанні Дмитра Рибалевського – безвольно делікатний але з вибухами ненависти і проблисками самоповаги. Персонаж симпатичний, але звиклий бути на повідку в когось.
Христя Парменівна у виконанні Віри Зіневич – хитра облесна психопатично двурушна кубіта, геть нечистоплотна духовно.

Петро Возій у виконанні Павла Москаля вільний маляр що прагне до столиці, але якому болить психологічна прірва брата, яка зачіпає його родову гідність.

Мішель у виконанні Олега Тернового втілення підступного облесного хама. Лагідна мерзота, люта до всього чистого і вартісного тварина. Дуже переконливо. Дуже.

Дзижка у виконанні Олени Фесуненко цікавий і багатогранний образ.

Чуй-Чугуєнко у виконанні Павла Піскуна добротно зроблена роля але не фонтан.

Марта у виконанні Альони Меметової тонкий образ прислуги.

У виставі багато несподіваної дії з битими тарелями, зриванням білої запони з чорного тла тощо. Характери впевнені, взаємодіють у внутрішній війні на очах у глядача і витворюють «оту субстанцію незриму» (Леонід Первомайський), що постає поміж рядків, ліній, світлом а тінню.

Первинні маски залишаються у фіналі тільки у трьох героїв – обох Возіїв та Чуя. Всі инші безповоротно иншіють. Дзижка виявляється глибокою істотою, здатною до глибинних почуттів. Поважна матрона постає дзижкою, а її братець – огидним грошолюбним кретином, що готовий і родичку продати за кілька асигнацій.

Головний герой, що дав назву драмі Натусь (його виконує Андрій Гайдай) тільки привід для всієї сюжетної завірюхи. Але він виросте з цього бульйону, а ким стане – татом, мамою, дядьком по татові чи дядьком по мамі – питання відкрите.

Досить удалими є козацькі ігри з дитиною та наскрізна пісня-лейтмотив «Чом ти не прийшов».

Загалом робота Катерини Чепури – визначний успіх української сцени як у освоєнні вдячної спадщини Винниченка так і у розвитку сучасного українського театру.