Приємно зазначити: що частіше й агресивніше містами та селами України снують незліченні антрепризи із низькопробними театральними творіннями, то серйозніше провінційні театри замислюються про своє місце в духовному житті свого регіону та країни в цілому. Виникають справжні острівці із самобутньою сценічною культурою. Останніми роками одним із таких центрів став Запорізький академічний музично-драматичний театр імені В. Магара. До речі, для того, щоб розширити в місцевого глядача рамки художнього сприйняття дійсності, керівництвом театру й обласною владою був задуманий і заснований театральний фестиваль «Данапріс», який нині переріс у міжнародний форум. Це, безумовно, вплинуло на формування художнього смаку запорізьких глядачів, особливо молодого покоління. Тому, коли в афіші театру з’явилася назва «Анна Кареніна», вона не викликала непорозуміння в глядацькій свідомості. Адже публіка вже підготовлена до масштабних картин, у центрі яких людина опиняється на самому піку душевних переживань.

Про новий спектакль театру можна сказати одним словом — «блискучий»! Не в сенсі завищеної оцінки, а співвіднісши його з поняттями — блискучий вік, блискучий світ, блискучий Санкт-Петербург. Цей образ досягається перш за все оформленням вистави та її сценографічними рішеннями... Будівля Запорізького театру одна з небагатьох в Україні, яку було не просто відремонтовано, а реставровано. Весь у ліпнині, позолоті й кришталі, зал справляє незабутнє враження своєю парадністю, урочистістю і святковістю. Цю реставрацію на своїх плечах виніс директор театру Валентин Слонов. Тому, ставши художником вистави «Анна Кареніна», він продовжив декор залу вже на самому сценічному майданчику.

Вся дія відбувається в одному інтер’єрі — і бали, і скачки, і навіть романтична італійська подорож Анни та Вронського. І це не робить виставу біднішою, навпаки — стає її символом. За задумом режисера Євгенія Головатюка, світ, який оточує Анну Кареніну, абсолютно статичний. Він насолоджується своєю великосвітськістю, чванливою величчю і непорушними правилами. При цьому він безликий, монотонний і одноманітний. Де б не з’являлася Анна, вона скрізь у тій самій «золотій клітці», з якої немає виходу. Незважаючи на метання героїні, світ довкола неї залишається так само безжалісним і штучним. Саме через це так глибоко страждає Анна Кареніна (Оксана Туріянська). Вона закохалась у графа Олексія Вронського (Олександр Прокіп), бо їй здалося, що в ньому є душа, поривання, живі почуття. Та помилилась... І він виявився всього-на-всього великосвітським персонажем. Режисер вибудовує чудову сцену, коли Вронський із товаришем по полку збирається поринути у вир світського життя. Ми, глядачі, бачимо його посередність, а Анна, очима закоханої жінки, — ні. Актор Олександр Прокіп не демонструє палких романтичних почуттів до Анни. Його герой діє, як завойовник. Вронському приємне її кохання. Він навіть готовий застрелитися, адже такий вчинок входить до системи цінностей, прийнятих у тодішньому вищому світі. А от кинути разом із цією жінкою виклик суспільству він не готовий.

Оксана Туріянська грає роль Анни на високому емоційному напруженні, в її грі прослизають навіть ібсенівські нотки. Це жінка, якій не до душі бути персонажем світських раутів. Її чоловік Каренін — аж ніяк не старий, не осоружний, не тиран і не згубник. Навпаки — у м’якому схвильованому виконанні Миколи Коновалова це людина чесних правил, гідних манер і навіть із люблячою душею персонаж...

Довкола Анни все блискучо бездушне. Рухаються назустріч одне одному тільки Анна Аркадіївна і потяг. Тому однією з найпроникливіших у виставі сцен стає зустріч Кареніної із сином Серьожею. Тут актриса Оксана Туріянська зуміла передати глибоку щиросердність своєї героїні. Не лише материнську любов, але й трагедію матері, яка розуміє, що в руках Кареніна її син перетвориться на такого самого, як і чоловік, персонажа. Примітно, що потяг, під який із благаннями на вустах кидається Анна, нізвідки не з’являється. За задумом художника В. Слонова, роз’їжджаються стіни великосвітського салону — і три страшні ока-прожектори пожирають зломлену фігуру героїні. І потяг, і великосвітський салон тиснуть однаково нещадно...

Крім прекрасно оформленого інтер’єру, спектакль вражає культурою і смаком, з якими створено костюми дійових осіб. Кожна сукня Анни Аркадіївни передає нюанси її внутрішнього стану. Особливо трагічне її чорно-біле вбрання. У ньому Кареніна сувора, беззахисна й абсолютно чужа для блиску салону.

Дуже хороший акторський ансамбль. Режисер зумів відтворити на сцені дух і манери того панського часу: Стіва в неперевершеному виконанні Євгена Козьміка, мила в своїй безхарактерності Доллі (Тетяна Єрентюк), яскраво-озлоблена претензійна Бетсі в ефектно-жовтому костюмі (Наталя Зубик). Гарний безсловесний, але сповнений величі своєї епохи, князь Щербацький у виконанні Івана Смолія. І метушливий, органічний, який втілив у собі все лакейське плем’я, камердинер Матвій (Григорій Антоненко).

Вся багатоликість персонажів працює на створення довкола Анни величезного непроникного світу світських умовностей, зламати які може лише гігантська сила потяга, та аж ніяк не стражденна жіноча душа.

Фінал відомий, висновки — теж. Тому аншлаги на цю виставу в Запорізькому театрі свідчать про те, що глядач відчув у переживаннях Кареніної сьогоднішню інтонацію. Чи так уже світ зарозумілої пишності відрізняється від понурої бездуховності нашого часу? Тому-то пані в глядацькій залі й прикладають хусточки до очей, а чоловіки, спостерігаючи за стражданнями героїні, філософськи зітхають...

Михайло РОГОЖИН