Сьогодні деякі критики називають Андрія Білоуса «єдиним представником так званого молодого покоління режисерів в українському театральному просторі». І, зважаючи на досить молодий вік, — «творчим рекордсменом»: за кількістю визнаних критикою та глядачем вистав, своєрідністю мистецьких пошуків, активністю творчого життя. Усі вектори його роботи навіть складно перерахувати: праця у Київському театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, чисельні вистави в інших столичних театрах (та за межами нашої столиці), продюсерські та творчі проекти, професійні премії і нагороди (з останніх — «Київська пектораль»), створення власного театру — Театральної майстерні Андрія Білоуса... А ще — досить зрілий погляд та чітка професійна позиція щодо ситуації у сучасному театрі...

«В УСІ ЧАСИ ГЛЯДАЧ У ТЕАТРІ ШУКАВ РОЗВАГ»

— Твоя вистава «Щастя» (спільний проект Театральної майстерні Андрія Білоуса і Нового драматичного театру на Печерську. — О.В.) отримала премію «Київська пектораль» у номінації «за кращу камерну виставу». Конкуренція була досить серйозною... Як гадаєш, чому експертна комісія віддала перевагу саме твоїй роботі?

— Важко сказати... можливо, комісії припало до душі те, що в цій виставі — щасливий фінал. Усім хочеться, щоб у житті врешті-решт усе прийшло до якогось щасливого завершення. Платонов дає нам надію. Він доводить, що навіть найскладніші життєві негаразди можуть закінчитись тихим людським щастям. У комісії ж «засідають» люди (нехай і не звичайні), і вони здебільшого сприймають виставу так, як і пересічний глядач. А глядачу, за великим рахунком, байдуже, які художні новаторства є у виставі, яке там нове слово в режисурі, сценографії чи музичному оформленні. Вони оцінюють виставу в цілому, не поділяючи її на складові. І якщо те, що вони бачать, їх вражає, надихає, якщо тема та ідея вистави їм близькі, вони голосують «за». Це реалії нашої професії. Мені так інколи буває образливо, коли робиш виставу, винаходиш в ній щось, а глядач її не сприймає, тому що це, або далеке від нього, або суперечить його бажанням бачити це в певний період його життя. Так у мене бувало не раз. Найсвіжіший приклад — вистава «Сволота». Актори, сюжет, режисура, — все ніби на належному рівні. А глядач не може змиритися з фіналом. Трагічним, несправедливим, а, зрештою, реальним. І тому він голосує не на користь вистави. А от щастя прагнуть усі. Тому, гадаю, «Щастя» і перемогло.

— Це не перша твоя премія... А як взагалі ставишся до професійних нагород?

— Усі ці мистецькі конкурси, на мою думку, — досить умовна річ. Чи є в них мистецька користь? Питання так і залишається відкритим. Але, я гадаю, що їх значення має передусім, так би мовити, суто людський характер. Це своєрідний тренаж і, водночас, перевірка психіки митця. Важко уявити собі Моцарта, який пише заради того, щоб перемогти у конкурсі... Ще велике питання: чи переміг би він у свій час, коли найшанованішим був Сальєрі. Тож уміння працювати, незважаючи на нагороди, а тим більше, на не присудження нам цих нагород, як раз і тренують отакі премії. Іноді жахливо спостерігати, як в тобі у зв’язку із премією відбуваються «нездорові» процеси. Природа ж людини яка: те, що дають мені, це справедливо і правильно, а те, що присуджують іншим, — завжди незаконно, незаслужено, підступно, корумповано. Творчі люди — емоційні. І не завжди вистачає розуму зупинити в собі ці процеси. Правда в тому, що кожен з нас десь глибоко в душі насправді знає, хто він. Знає істинну величину власної пустопорожності, нікчемності в порівнянні зі справді великими. Мабуть, щоб приглушити цей голос правди, нам і потрібні визнання і слава. Отак сидиш після чергового «невручення» і думаєш: «Ну нічого, у мене попереду ще довге творче життя, і я обов’язково ще отримаю усі можливі премії, звання, ордени, меморіальні дошки, погруддя, назви моїм ім’ям вулиць, міст, зірок...» Смішно і страшно водночас. І соромно! Солітер пихи, що живе глибоко всередині, вимагає, щоб його погодували... А Моцарт, мені здається, думав не про це. Ну, а хто кращий — він, чи Сальєрі — сучасники визначити не змогли. Це визначив час.

— Про що тобі сьогодні хочеться говорити із глядачем передусім, і, що, на твою думку, сучасний глядач шукає у театрі?

— В усі часи глядач у театрі шукав одне й те саме — розваг. Йому не потрібно, щоб його чогось навчали, відкривали йому таємниці людської суті. Він іде відпочити душею, а не працювати нею. Як це не прикро... Інша справа, чи йде театр за цією потребою глядача, чи виконує він усі його забаганки. Це залежить від позиції театру, від його духовного рівня, усвідомлення свого призначення у суспільстві, чи сповідує театр старі ідеї просвітництва: повчаючи — розважати, розважаючи — виховувати. На перший погляд, здавалося б, несумісні речі, але, з іншого, — цілком реальні. На цьому протиріччі побудований основний конфлікт між мною і глядачем. Як «переграти» глядача, по- простому кажучи, як «обдурити» його. Як змусити думати про серйозні речі не зараз, під час вистави, коли він не хоче цього, а потім, вийшовши з театру. Зробити виставу видовищною, легкою, емоційною, але так, щоб людина потім днями і тижнями ходила під враженням і думала, думала, і відкривала для себе щось нове. За час існування людства з’явилось багато запитань, на які людина ніколи не зможе знайти відповіді. Але шукати ж треба, правда? В цьому сенс нашого існування. Що таке життя, любов, щастя, зрада, підступність... Це вічні теми, про які ми в повсякденні забуваємо думати. А театр може нагадати людині про них. І якщо це відбувається — я щасливий.

«КІЛЬКІСТЬ У ПЕВНИЙ ПЕРІОД ПЕРЕХОДИТЬ У ЯКІСТЬ»

— Що ти можеш сказати про тенденції розвитку сучасного українського театру (з прицілом на режисуру)? Чи сьогоднішнє покоління режисерів формує образ українського театру майбутнього? Якою, на твій погляд, має бути сучасна режисура?

— Те, що сучасний театр, і не тільки український, — розгублений — ні для кого не секрет. Але не розгубитися важко. Суспільство так стрімко змінюється, щодня з’являються нові форми спілкування. Та що казати, усе нове! Таке враження, що в здоровий організм проник якийсь вбивчий вірус і шаленими темпами росте, захоплюючи весь живий простір. Колись Сірано під чужим ім’ям листувався з коханою жінкою, і відомо до чого це призвело. А тепер увесь світ під маскою «нікнейма» сидить в інтернеті, не боячись нічого. І це лише один приклад! Театр — це також форма спілкування. Унікальність його в тому, що воно пряме, живе. Але люди все частіш уникають усього живого. Їм простіше тепер спілкуватися по телефону, скайпу, в соцмережі. Віртуальне кохання, віртуальний секс, віртуальне життя... Та природу не обдуриш. Природа все одно прагне живого. Тому гнатися в театрі за сучасними досягненнями техніки, як мінімум, не розважливо. Пробував я і це. І відео було у мене у виставах, і комп’ютери, і мікрофони, і відеокамери. Усе це мертве. Це не театр. Принаймні, не мій театр. Я не бачу перспективи в цьому векторі розвитку. Театр — це коли одна людина говорить з іншою: одна — на сцені, а інша — в залі. І потрібно рухатися у напрямку створення таких вистав, де б відстань між цими двома людьми ставала найкоротшою. На жаль, сучасна режисура, та й критика, не завжди поділяють таку позицію. Якби не було режисерів старої закваски, можна було б подумати, що такий театр — взагалі міф. Але, на щастя, вони є, і є зроблені ними вистави. Наприклад, «Три сестри» Е.М.Митницький переніс на малу сцену, на відстань подиху, відмовився від неживої фонограми, змусив акторів позбутися будь-якої фальші, по-справжньому, а не удавано, проживати найскладніші людські емоції і пристрасті. І усе це з однією метою — знайти дорогу до серця й душі свого співрозмовника-глядача. Мені хочеться говорити про цю виставу, тому що я сам наслідую ці ж принципи. Сучасна режисура — саме в цьому, а не в тоннах декорацій, світлі за мільйони доларів, технічних «гаджетах», комп’ютерних наворотах або шокуючих перформенсах.

Олена ВАРВАРИЧ
ДЕНЬ