Два роки тому режисер Юрій Розстальний покликав столичних театралів до Театру імені Франка на прем’єру вистави «На полі крові», головні ролі в якій виконали Остап Ступка та Дмитро Рибалевський. За час, що минув з дня прем’єри, спектакль не лише відвоював собі постійне місце у досить насиченому репертуарі театру, а й устиг побувати на гастролях містами України, в Москві, Парижі, Мюнхені. Та, як з’ясувалося, феєричний фінал вистави «На полі крові», в якому знесилений Прочанин так і не зміг збагнути доводів Юди, у цій історії про віру і зраду був зовсім не крапкою, а трикрапкою. Режисер, зачарований поемою Лесі Українки «Одержима», вирішив доповнити постановку ще одним актом. Нову виставу, перша частина якої називається «Одержима», а друга — «На полі крові», нарекли «Голгофою».

У цьому спектаклі Остапові Ступці дісталася головна роль, і в першій частині також. Але пікантність ситуації полягає в тому, що якщо у виставі «На полі крові» Ступка грає Юду, то в «Одержимій» — Месію. Образи–антиподи у виконанні одного актора — вже завдяки цьому факту «Голгофу» можна віднести до категорії театрального експерименту. Аби підсилити цей ефект контрасту, Юрій Розстальний придумав цілу стратегію, кульмінація якої припала на... антракт. Річ у тім, що першу дію глядачі сиділи у залі, тоді як актори грали на підвищенні. Після антракту на підвищення запросили глядачів, а Юду та Прочанина «опустили на землю». За «градусом» пристрастей першість об’єктивно належить другій дії (після дворічної практики дует Рибалевського та Ступки звучить бездоганно). «Одержима» ж, де перша скрипка віддана жінці (у ролі Міріам — Оксана Батько), до свого оптимального варіанта лише наближається. Окреслена Лесею Українкою доля Міріам — це самотність, помножена на душевний біль, життя, в якому не знайшлося місця коханню. Оксана Батько знайомить нас із героїнею не стільки самотньою, як... розгубленою. Невпевнені рухи, тремтливий голос... Здається, вона змушена докладати неабияких зусиль, щоб просто встояти на місці — розчинені навстіж двері, з яких віє холодом і неспокоєм, обдають протягом її тендітну фігурку і незахищену душу. Свій порятунок, можливо, навіть від самої себе, Міріам бачить у тому, щоб загинути за Месію. На сцені навіть з’являється розп’яття із жіночої сорочки, яку потім загортають у саван. «О сине Божий! Нехай в моїм житті все, все неправда, та вір мені, що я тебе любила». У цій виставі з болю народжуються не лише слова, а навіть жести головної героїні. Власне, болем пронизана сама «Одержима» — як відомо, цю поему Леся Українка написала у Мінську за одну ніч, доглядаючи помираючого Сергія Мержинського...

Друга частина «Голгофи», повторюсь, звучить потужніше. Остап Ступка в ролі Юди — такий собі милий негідник, якого, звісно, є за що і сварити, і зневажати. І з Прочанином, який називає свого опонента «слизьким гадом», можна лише погодитися... Але сам Ступка зізнається: «Я був Іуді адвокатом якоюсь мірою. Цей образ не такий негативний, як може здатися. Я захищаю його». І адвокат із актора, варто визнати, вийшов блискучий. Навіть той придбаний після зради клаптик землі — у виставі він умістився в мініатюрному горщечку для квітки — не видається таким уже гріхом, якому немає виправдання. А довірлива розмова Юди та Прочанина — з цигаркою в руках біля розчиненого вікна — взагалі нагадувала бесіду старшого та молодшого товаришів. Ну трапилося так, ну розчарувався я у вчителеві, ну продав його за тридцять срібняків — але в житті може трапитися всяке і всьому можна знайти виправдання. У дуелі між Прочанином та Юдою немає переможця та переможеного — ця таємниця так і залишилася таємницею, яку волею художника Федора Александровича від глядачів прикрили целофановою завісою...
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
УМ

Це два твори Лесі Українки з тих, що нечасто з’являються на сцені: в першому акті «Одержима», в другому — «На полі крові». Постановник диптиху «Голгофа» — Юрій Розстальний.

Власне, диптихом це стало тільки тепер, бо «На полі крові» Розстальний випустив ще два роки тому як одноактну виставу. Остап Ступка грає в першому акті Месію, а в другому — христопродавця Юду. Можна було б сказати, що таким чином задум здобув свою завершеність. Втім, про це зарано говорити. Хоча б через те, що другий акт протягом двох сезонів відшліфований до блиску, а перший — щойно з’явився, він ще ескізний, не до кінця проявлений. Мабуть, говорити про враження треба обережно, бо, можливо, все не так задумано, як здається. А здається, що в основу закладено просту й жорстоку думку: «На всякого Месію є своя баба Параска». Ці екзальтовані баби Параски здатні всяку шляхетну ідею спрофанувати, зробити навіть не фанатичною, а фанатською, надмірною, надривною, радикальною і разом з тим — банальною, по-вуличному спрощеною. Ця думка виникає, коли бачиш Міріам, одержиму послідовницю Месії. В цій ролі — актриса Оксана Батько. Її Міріам — особа душевно контужена. Можливо, вона — нічний кошмар Месії. Здається, разом з нею сюди з’являється катастрофа, а якби Міріам не прийшла — Месія прийняв би свою долю легше й не просив пронести мимо цю чашу.

Зрештою, з якоїсь причини один лиш Месія в першому акті драми — по-людськи нормальний, усі інші тут таємничо-неадекватні. Варто сподіватися, що з часом перший акт стане прозорішим, таким, як і другий — «На полі крові». Йдеться про ту земельну ділянку під Єрусалимом, що її придбав Юда за свої тридцять срібняків. На цьому полі зустрічаються Юда (Остап Ступка) та Прочанин (Дмитро Рибалевський). Юда у Остапа Ступки — особистість настільки яскрава й сильна, що мимоволі думаєш: яким же був Месія, коли отакий потужний найостанніший з його апостолів? Юда не кається в тім, що вчинив, — йому лиш тяжко, що тепер нема з ким договорити про все, що не договорено з Месією. Прочанин — поганий співрозмовник. У Дмитра Рибалевського цей Прочанин зроблений з матерії грубої й темної. Він з тих, хто розпитує про чужі душевні таємниці — бо власних нема в його убогій душі. Він — та сама базарна баба, здатна лиш войовничо спрощувати істину. Йому страшенно цікаво, за скільки та як продано Христа. Потім похопився й осудив Юду, бо так мусить робити кожен свідомий християнин. Але він це робить з обов’язку, а не з переконання, він людина натовпу, з тих, що «я так думаю — бо всі так думають». Такі люди нестерпні для кожного, хто насправді здатен думати.

На запитання Прочанина, навіщо йому це поле, Юда відповідає: «Тут буде кладовище для захожих». Цієї репліки нема в канонічному тексті драми — але ця репліка таки була у Лесі Українки в рукописі. Несподівано саме з цієї репліки виростає інтрига спектаклю: поле стає пасткою, тим місцем, яке неможливо безпечно перейти, це поле, з якого не вертаються. Репліка про «кладовище для захожих» спершу звучить як похмурий жарт. Але потім обертається буквальністю: Юда, всупереч усім ремаркам, вбиває Прочанина. Режисер подає це як метафору — нібито Юда убиває частину себе або свого двійника. Але цей крок Юди здається зрозумілим також як останній крок відчаю — йому несила більше терпіти примітивну простоту тих, кому кортить задарма пройти до Царства Небесного.
Віталій ЖЕЖЕРА
ДЕНЬ