У репертуарній афіші театрального центру «B.ROOM», нещодавно відкритого на малій сцені Палацу «Україна», серед інших не менш примітних назв, впадає в очі одна аж занадто екстравагантна «Упопабыласобака». А під ним, так скром но, через кому, стоять чотири прізвища найбільших драматургів-абсурдистів: Ежена Іонеско, Семюела Беккета, Славоміра Мрожека та Фернандо Аррабаля. Ще більше дивуєшся, дізнавшись, що творча група вистави — актори та п’ять режисерів — студенти Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, в рамках Театральної майстерні Андрія Білоуса «А.Бетка», які, власне, і вигадали цю виставу.

«Упопабыласобака» — вистава, яка якнайкраще ілюструє «дух і букву» студентського театру, в якому основним лейтмотивом була і залишається досі ніким і нічим не замутнена віра в Театр, у Мистецтво, і, зрозуміло, в себе. Саме в студентських роботах, як ніде більше, кураж і дитяча зухвалість — способи згладити вади ремесла, виправдати взяті начебто «на виріст» думки і почуття, наразі чужі, не до кінця прожиті й зрозумілі, але старанно вивчені і старанно переказані.

Заради справедливості варто зазначити, що коли на європейському сценічному кону почали обживатися дивовижні герої драми абсурду, українською сценою гордо крокували працелюбні колгоспниці та комбайнери, принципові виконроби, вічно молоді полум’яні революціонери і браві червоногвардійці. Українська сцена свого часу не «перехворіла» цією «високою хворобою» — звідси до цього часу відчутна розгубленість, боязкість перед «великим і жахливим» абсурдом. Цей напрямок у сучасному вітчизняному театрі репрезентовано слабко, а вже по-справжньому сильні вистави — взагалі можна перерахувати на пальцях. Отже, на окремий комплімент заслуговує відчайдушність (або принциповість) режисерів-дебютантів, які явно не шукали легких шляхів у мистецтві. Проте, за прокладеними ними «стежками» рухатися до деяких смислів та ідей вистави часом бувало надзвичайно складно.

Дві дії вистави вирішено в різних жанрових ключах. Перша — трагіфарс, багатий на парадоксальний гумор, друга — похмурий психопатичний «трилер», який описує темні закутки збоченої свідомості сучасної людини. Чи треба говорити, що перша частина, саме за рахунок стихії комічного, вдалася більше, і виявилася більш ретельно продумано-придуманою з погляду режисури і, відповідно, виразніше зіграною акторами.

Виставу, зібрану з уривків різних творів, починають, ведуть і закінчують, нерозлучна беккетовська парочка Володимир (Давид Петросян) і Естрагон (Сергій Глибін), приречена вічно очікувати Годо (режисер Олександра Меркулова). Вони й виконують роль своєрідного конферансу: спочатку «запускають» механізм гри, зриваючи целофанові упаковки зі знерухомлених персонажів, потім з’являються з короткими репризами-діалогами, а у фіналі, завершуючи цикл, знову накривають персонажів целофаном, щоб незачепленими збереглися до приходу Годо або просто до кращих часів. Саме з їхніх реплік-скоромовок і вискочить назва «Упопабыласобака», як еквівалент нескінченно абсурдної історії на наш лад.

«Вдови» Мрожека (режисер Олександр Штефан) — на сцені дві типові гламурні «блондинки» (Марія Фалева і Даша Гончар), які ведуть на очах у глядачів «детективне розслідування» загибелі своїх благовірних. Акторки, не перетискуючи і надмірно не комікуючи, використовують ті ж прийоми, що вже залізно закріплено за маскою «блондинки»: розв’язну пластику, манірні рухи і ренато-литвинівські зламані інтонації мови.

«Лиса співачка» (режисер Олександра Правосуд) і «Урок» (режисер Ольга Фабрична), одні з найвідоміших п’єс Іонеско, виявилися для новачків непереборними — ні відкрити, ні зламати, ні висадити ізсередини. Складну партитуру ролей не здолали і актори, самовіддано намагаючись зіграти те, що й грі, у звичному театральному розумінні, не піддається. Довгі паузи, бездонні прірви обірваних смислів, липкі пристрасті та аморальні бажання, оболонка особи, яка вивернута навиворіт своєю волохатою, темною, напівзвірячою натурою догори, — як погано це все вкладається в кліше побутових подій. У результаті режисерам, як не старалися, так і не вдалося продемонструвати глядачам «вивих» абсурдної свідомості, не вийшло виявити, показати серйозні діагнози суспільства, аберацію його моралі, девальвацію його цінностей.

Мабуть, найвдалішим за втіленням виявився «Пікнік» Аррабаля (режисер Микола Бабін), на відміну від інших «фрагментів», які мають у основі хоча й карикатурний, але сюжет. До Солдата (Сергій Глибін) прямо на лінію фронту прибувають його чадолюбні батьки (Катерина Оліфервська і Микола Стефаник). Міщани до мозку кісток, вони, не помічаючи війни, тут же організують звичний родинний почастунок із розмовами ні про що, із танцями на мушці у ворога. До сімейки, яка безшабашно веселиться, підкрадається ворожий Солдат (Давид Петросян), симпатичний і миролюбний араб. Його, який особливо і не чинить опору, «знешкоджують» всією родиною, зв’язують і починають... фотографуватися на тлі такого солідного «трофея». Режисерське єхидство з приводу безглуздого і нескінченого протистояння Заходу та Сходу, а також надзвичайно важливий для драми абсурду гуманістичний пафос, і виявляються необхідними ключами до п’єси Аррабаля.

І які б суворі оцінки не виставлялися цій виставі, все ж таки значення її нетривіальне. Адже як важливо початкуючим режисерам і акторам спілкування зі «справжнім» глядачем, який складається не з друзіві родичів. І Андрій Білоус, який дав молодим колегам таку можливість, не помилився в головному: самостійне «плавання», яке загрожує, зрозуміло, і розчаруваннями, і помилками, і сумнівами, і невдачами, взамін дарує головне — ні за якою партою не отримуваний досвід професійної відповідальності. А це, повірте, багато чого варте!

Ірина ЧУЖИНОВА
ДЕНЬ