Прем’єрний спектакль столичного ТЮГу — «Місяць в селі» Івана Тургенєва в постановці Валентина Козьменко-Делінде — в черговий раз запевнив, що за класику варто братися або серйозно, або ніяк. Малограна у нас п’єса зразка 1850 року оповідає про заміжню жінку 29 років Наталію Петрівну, яка несподівано для самої себе по вуха закохалася в Олександра Бєляєва, 21-річного вчителя свого сина. Обставини ускладнюються наявністю у барині зворушливо кохаючого чоловіка і друга сім’ї Ракітіна, який претендує на вакантну роль коханця. До того ж, її юна вихованка Вірочка сама без пам’яті закохалася в молодого вчителя, який..., і ось тут-то ще один несподіваний поворот, не загорівся пристрастю до жодної пані. І як тут не пригадати легендарний спектакль великого Анатолія Ефроса, який і тепер вважається чи не еталонним, що в корені змінив театральну долю п’єси. В кінці 70-х Ефрос поставив «Місяць в селі», спектакль про запізніле кохання, яке подарувало героїні сенс існування, прозріння, відчуття повноти буття і яке одночасно виявляє ступінь її несвободи, жорстоко викриває нудьгу і самоту її буднів. П’єсу, позначену автором «комедією», режисер прочитав як трагедію людської особи: трагедія ця повсякденна, тиха, надзвичайно інтимна, але від того не менш масштабна.

Козьменко-Делінде, за спектаклями якого на сцені Театру ім. Франка («Тартюф», «Ромео і Джульєтта», «Одруження», «Всі ми кішки і коти») варто видати ілюстровану антологію на тему «Кохання за правилами і без», явно полінувався розібратися в химерно-мереживних хитросплетіннях цієї п’єси. У колишніх своїх спектаклях у пошуках багаточисельних синонімів діагнозу «кохання» режисер все частіше вдавався до епітетів фізіологічної низки (потяг, збудження, бажання, хтивість), в «Місяці в селі» Козьменко-Делінде, по суті, продовжив свої дослідження «темної» сторони прекрасного почуття. Ось тільки мимоволі виникає питання: якщо кохання і насправді таке підступне, жорстоке, егоїстичне, безнадійно сліпе і при цьому володіє неймовірною руйнівною силою, а саме таким його старанно змальовує режисер, то чому ж його всі так прагнуть, сумують без нього і навіть гинуть?

Наталія Петрівна (Анжеліка Гирич), що переживає невідому їй досі буремну пристрасть, практично весь спектакль демонструє лише два граничні стани: сонної апатії і екстатичної істерики. Наче в лихоманці, міняючи крик на ласкавий шепіт, Наталія Петрівна монотонно агонізує, не звертає уваги на пристрасні залицяння Ракітіна (Максим Михайличенко). Доля останнього — неприваблива і навіть в чомусь смішна: ним, статним красенем, ніжним і шляхетним, уміючим любити безкорисливо, знехтували, віддавши перевагу непримітному, скутому хлопчиську Бєляєву (Дмитро Ступка — актор Театру ім. І. Франко). Вірочка (Олена Гончарова), за злою волею кохання, яка теж «запала» на Бєляєва, проживає свою трагедію розтоптаної віри в людей і у високі почуття несподівано тонко і делікатно. Вона, не впадаючи в зайвий раж, поступово дорослішає, вчиться прощати, і, мабуть, у результаті, виявляється головною героїнею цього спектаклю.

Режисер, неначе не довіряє акторам, і мало не щохвилини ілюструє внутрішні стани героїв досить прозаїчними, суєтними, а тому неточними, діями. То примушує персонажів кружляти по сцені на велосипеді, то всаджує їх на гойдалці, то примушує валятися, як на матраці, на здутій повітряній кулі. У кульмінаційному освідченні в коханні Наталії Петрівни, Бєляєв ріже собі руку складаним ножем — фізичне страждання і зіграти легко, та і глядачеві зрозуміліше буде, що, власне, відбувається.

При такому поспішному і до образливого поверхневому переказі, «Місяць в селі» (повторюся, п’єса надзвичайно тонкого психологічного змісту) починає нагадувати статтю зі шкільної хрестоматії, урізану до банальної фабули і самоочевидних істин. Єдиним скільки-небудь значимим висновком з якої, можливо, буде подив з божевільних, що не послухали застереження і все-таки ризикнули покохати.

Ірина ЧУЖИНОВА
ДЕНЬ