«У палаючій пітьмі» -- вистава Станіслава Мойсеєва у Молодому театрі за дебютною п’єсою гішпанця Антоніо Буеро Вальєхо. Прем’єра у Мадриді – 1950. Прем’єра у Києві – 2008.

Якщо у Мадриді був дебют драматурга, то у Києві – дебют акторів, студентів четвертого курсу КНУТКіТ, майстерня Мойсеєва. Це їх дипломна робота.

Що це таке? – запитує себе глядач, що дебютує на виставі. Початок – щасливі веселощі незрячих, які живуть океаном і в океані толерантности. Актори віртуозно оминають перешкоди у вигляді стільців і стін, принципово не користаючи з ціпків.

Всі щасливі. Всі радісні. Хоча кожен з них має свій характер.

І ось в цей суцільний рай робленого щастя вривається новачок (його вельми незле грає Марк ДРОБОТ). Він принципово не хоче бути незрячим, але каже усім правду в обличчя – ви сліпі.

Вся структура вибудуваного толерантного щастя рушиться.

Герої скучили за справжністю. І паливода Мігелін (у штивному а живому виконанні Володимира ЙОСИПЕНКА), і ніжна а жіночна Хуана (її переконливо виконує Валерія ХОДОС) тягнуться за героєм Дробота і руйнують систему, вибудувану дорослими.

Смерть головного героя мало вмотивована і безпотрібна, але це проблема драматурга – все таки перша п’єса на кону.

Прикметно, що на виставі молодих повен зал молоді, яка відклала свої навушники і кока-колу і спрагло вбирає сподіяне і мовлене на кону.

Епіграфом до вистави може слугувати одвічне, з нового заповіту: «Сліпі поводирі сліпих».

Вагомо те, що Мадрид ще у далекому 1950 виніс вирок штучній толерантності. Київ учинив це зараз.

Режисер і його актори розгорнули перед кожним глядачем білу смугу з написом СЛІПІ НЕЗРЯЧІ СЛІПІ, а вже кожен воліє сам поставити крапку чи кому у сьому невеличкому психологічному те(к)сті там, де уважає необхідним.

Василь ВЕЛИМЧИЙ.   

На малій сцені театру вперше в Україні поставлено п’єсу культового іспанського драматурга Антоніо Буере Вальєхо «У палаючій пітьмі». Режисер вистави Станіслав Мойсеєв здійснив свою постановку зі студентами четвертого акторського курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

Протягом усього дійства, в основі якого — історія життя сліпих, у глядача можуть виникати численні асоціації зі зразками світової культури: і спогади про кінофільм Ларса Фон Трієра «Танцююча у пітьмі» (принаймні, перегук у назвах), і згадка про драму «Сліпі» Моріса Метерлінка. До речі, зважаючи на символістичне начало постановки в Молодому театрі і філософію французького символіста, подібність п’єс Вальєхо і Метерлінка здається очевидною.

Перед глядачем — алегорія людського суспільства: члени спільноти сліпих у Метерлінка блукають у темряві, тобто втратили духовні цінності, отримавши натомість страх перед реальністю, небажання цікавитися майбутнім, внутрішню порожнечу. У Вальєхо ж подібна порожнеча також існує, проте вона заповнена штучними переконаннями в тому, що сліпі — звичайні люди й можуть бути не менше щасливими, аніж звичайні люди. До речі, герої вистави «У палаючій пітьмі» називають себе не інакше, як «незрячі».

Вистава починається з появи сліпих, котрі вимовляють слова на позначення невідомих для них явищ, дій, процесів (промінь, бачити, сяяти, сни і т.д.). Ця сценічна увертюра, котра є своєрідним психологічним тренінгом для сліпих, немов натякає на те, що все своє життя ці люди будуть присвячувати переконуванню самих себе у власній повноцінності. Дедалі вони наводять більш розлогі аргументи: мовляв, сліпі краще відчувають, сліпі — щиро люблять, адже позбавлені можливості візуально сприймати зовнішній світ. Усі дійові особи перебувають у спеціальному закладі, який очолює такий самий сліпий Отець Ігнасіо (Олександр Галафутник), хоча й одружений зі зрячою. І порушити цей спокій і насаджену впевненість — значить внести трагедію у життя цих людей.

Проте штучна ідилія все ж таки зруйнована появою героя, нового члена спільноти (виникнення конфлікту), який, здавалось би, вміє подивитися правді у вічі, хоч би як цинічно звучав даний фразеологізм у контексті сценічної історії... Він намагається розвінчати створений сліпими міф про те, що сліпота не обмежує їхнє життя і вони є цілком нормальними. Втім, що є нормою, які її критерії? Це запитання так і залишається риторичним, адже сліпі довіряють власним відчуттям та інтуїції, а зрячі — лише зору. Агресивний лідер перетворює життя сліпих на суцільний смуток і невпевненість, тому такий герой є для них невигідним. Хоча у його житті з’являється вона: чи то подруга, чи то кохана...

Користуючись літературознавчою термінологією, цього збурювача конфлікту і порушника спокою можна справедливо назвати «романтичним героєм», котрий не приймає норм й законів оточуючого суспільства, а також не бажає миритися з власним становищем, незважаючи на те, що підтримати ідеї сліпих було б психологічно зручніше. Він є своєрідним революціонером, який бере на себе відповідальність зробити виклик законам дійсності, розвіяти ілюзію спокою. З іншого боку, він знервований, дещо закомплексований, втратив надію на щастя і любов. І цілком логічно, що такий герой гине, хоча його загибель навряд чи поверне затишок у світ сліпих.

Сценографічні рамки вистави (художник-постановник — Юлія Заулична) «У палаючій пітьмі» доволі вузькі: звичайні предмети побуту і дзеркало, котре розділяє простір й усе життя героїв навпіл: удаване щастя і сумна реальність. І якщо, за сюжетом вистави, сліпі не бачать цієї межі, то глядачеві добре зрозуміло, як змінюється амплітуда коливання від одного світу до іншого в житті героїв. Деякою мірою стримано керувати цим маятником має можливість дружина Отйя Ігнасіо Донья Пепіта (Лідія Вовкун), адже вона знає правду про все, що відбувається у закладі.

Режисерським винаходом вистави «У палаючій пітьмі» є смислове сценічне обрамлення: всі сліпі вишиковуються перед глядачами, стукаючи палицею. І цей «сліпий» монотонний звук символізує певну безнадію, безвихідь тих, хто живе навпомацки. Але, можливо, кожен дотик до дійсності є черговою сходинкою на шляху до пізнання істини...

У виставі також задіяні: Яна Глущенко, Артем Мартинішин, Павло Алдошин, Ольга Васинюк, Олександр Вовчук, Олексій Прокопенко, Валерія Ходос, Володимир Йосипенко, Христина Ярошенко, Марк Дробот, Анатолій Петров.

Олена ВАРВАРИЧ
ДЕНЬ