«Сиділа–сиділа, так зате ж висиділа», — знамениту репліку Проні Прокопівни можна сміливо виносити в колонтитул до статті про прем’єру вистави «Сатисфакція». Задуманий Станіславом Мойсеєвим більше двох років тому, спектакль за п’єсою Шекспіра «Венеційський купець» через фінансові проблеми все ніяк не міг матеріалізуватися на сцені Молодого театру. 2010–й, ювілейний для цього театру, рік шансів для подальшого перенесення дати прем’єри не залишав. Після сакраментальної фрази «кістьми ляжемо, але випустимо», яку Мойсеєв спересердя виголосив восени, «Сатисфакція» вже почала набувати чітких обрисів. А в останні дні грудня–2010 Молодий нарешті запросив на прем’єру.

«Венеційський купець» — п’єса, яку світовий театр шанував не так палко, як інші твори Вільяма Шекспіра. На українській же сцені, переконують театрознавці, історія про єврея Шейлока, який забажав фунт м’яса ненависного йому купця Антоніо, взагалі поставлена вперше. Розповісти цей своєрідний трилер глядачам Мойсеєв доручив молодим акторам театру, поставивши на чолі початківців аксакалів трупи — Олексія Вертинського та Станіслава Боклана. З перших хвилин вистави стало зрозуміло, що різниця у віці трансформувалася у різницю в майстерності. Улюбленець столичної публіки Олексій Вертинський (лихвар Шейлок) відразу заволодів увагою залу і не втрачав ініціативу аж до кінця спектаклю. Свого героя він майстерно убезпечив від такої логічної, здавалося б, прикладки «анти». Шейлок Вертинського — натура вигадлива, багатогранна, а його бажання помститися успішному красеню Антоніо (Станіслав Боклан) — це не спонтанна забаганка закомплексованої людини, а ціла філософія, замішана, у тому числі, і на моментах національної самоідентифікації. Фінальна сцена суду (до речі, Мойсеєв «розкидав» героїв залом, судді також сиділи поряд із глядачами) навіть змусила поспівчувати героєві Вертинського — настільки зворушливо він був ображений рішенням не на його користь.

Класичний текст Шекспіра (переклад — Андрія Бондаря) у цій виставі звучить в обрамленні великого міста, де на стінах — розмиті графіті, де люди ганяють на мотоциклах і виглядають досить сучасно (художники — Юлія Заулична та Олексій Гавриш). Режисер ніби пропонує погодитися чи посперечатися з тим, що проблеми моралі, гідності, толерантності, поваги до інших існували та існують незалежно від часу та історичного контексту. Тут глядач, звісно ж, погодиться з Мойсеєвим — людські вади переходять з однієї епохи в іншу і нічого з цим не зробиш. А от стосовно «розстановки сил» у виставі до режисера є запитання... Вертинський, Боклан, ну і ще Кирило Бін у ролі Ланчелота Гоббо — це ті три актори, які звучали цікаво і переконливо. Інші чомусь вирішили, що ефектну картинку зовсім не обов’язково наповнювати глибоким змістом... Спостерігати за красивими дівчатами з ідеальними фігурами та розкішним волоссям, за хлопцями у гарній фізичній формі, звичайно, дуже приємно. Але театр і глянцеві журнали все ж таки мають певні відмінності...
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
УМ