* * *

Невеликі міста Квебеку приймають 400 канадських солдатів, які тренуються для участі в операції НАТО в Латвії.
Солдати Збройних сил Канади тренуються в семи населених пунктах на південний захід від міста Квебек, щоб підготуватися до їхнього розгортання в Латвії в рамках операції НАТО.

* * *

Коли очі не зустрічають перешкод, серце б'ється швидше...

* * *

Ой, треба жити інакше,
бути іншим,
більше під небом
і серед дерев,
більш самотнім
і ближчим до таємниць
краси і величі.

Герман Гессе
з: Пекло можна подолати

* * *

Президент Байден називає президента Єгипту Ель-Сісі «президентом Мексики» після того, як він зробив зауваження на захист його пам’яті.

* * *

Колишній президент Бразилії Болсонару перебуває під слідством у справі про спробу державного перевороту
Колишній президент Бразилії Жаїр Болсонару перебуває під слідством у рамках розслідування ймовірної спроби державного перевороту з метою утримати його при владі, повідомив один з його колишніх помічників.

* * *

Цей гамбургер на сніданок такий смачний, Боже мій, я забув сфотографувати та доїв його! Солодкий, солоний, загалом надзвичайно непереможний і приголомшливий

Сергій ЧОНIШВIЛI: Люблю перетинати кордони

12:15 10.12.2010

Сергій ЧОНIШВIЛI: Люблю перетинати кордони

Післясмак гастролей був би неповним, якби виконавець однієї з головних ролей у виставі «Метод Грьонхольма» Сергій Чонішвілі, актор, документаліст, поет і письменник, не погодився на розмову.

— Сергію, справжній артист, у принципі, все про себе знає, якщо не витає в хмарах, не дає собі розслабитися — жити в ілюзорному світі, а просто все життя займається самовдосконаленням у обраній професії. Ви не просто артист, а продовжувач акторської династії. Життя з дитинства за лаштунками мало або виховати неймовірну відданість справі, або страшний цинізм. Як удалося уникнути цинізму?

— Насправді цинізму я не уникнув, казатиму чесно, але цинізму не було аж до приїзду до Москви. Перший удар по мізках дістав майже одразу, це інститутський ще був момент, а потім, після першого курсу, було просто дуже боляче, скажімо так. Але якимсь чином організм зумів з усім цим впоратися, і я розумію, що запас мого романтизму був набагато, мабуть, більшим, ніж запас цинізму, тому що я романтичного ставлення до своєї професії, незважаючи ні на що, до кінця ще не втратив. Професія жахлива тим, що якщо розумієш, наскільки вона жахлива, можеш з нею впоратися, не розумієш — залишається сподіватися на щасливу зірку. Або тобі загрожує поступове занурення в маніакально-депресивний стан. Мене, напевно, рятує момент деякої рефлексії. Що таке для людини, що займається творчістю, стан рефлексії? Це спостереження за тим, хто спостерігає. Це перевірка внутрішнього цензора, який є для тебе основним. Лише він може дати точну відповідь. Тому що знає, «що таке добре й що таке погано», і чи є якісь способи це виправити. Тому говорити про відсутність цинізму неможливо. Я сподіваюся, що запас романтично-оптимістичних настроїв матиме місце, незважаючи на те, що я реально дивлюся на речі. Розумію, що, припустимо, сьогодні романтичне мистецтво саме себе знецінило, нестримно втрачає своїх прихильників. Наприклад, люди живуть у місті-мільйоннику, і театрі, якому понад двісті років, є градоутворювальним загалом підприємством, а вони навіть не знають, де він знаходиться. Це свідчить не про те, поганий чи хороший театр, а про те, наскільки це потрібно тим людям, які живуть у цьому місті.

— Думаю, тут теж усе неоднозначно. Настільки перетасувалися соціальні прошарки, що для тих, кому це потрібно, на жаль, для них це часто стало недоступним. А «новий глядач» частенько просто не знає, що це таке, мистецтво театру.

— Ось тому я й кажу, що реально дивлячись на речі, розумієш — театр помер, хай живе театр! Тому що справжній театр житиме вічно. Це унікальна річ, туди люди йдуть за емоціями, миттєвими, живими емоціями. Не у 3D, не на великому екрані, не широким планом, не з приголомшливим монтажем, з динамічною або, навпаки, повільною камерою, вони йдуть за живою емоцією, яка ось тут і зараз. Скажу таку пафосну фразу, я стояв біля витоків антрепризного руху. Незалежний театральний проект, який був дійсно незалежним, жив достатньо довго, майже десять років. Але на сьогоднішній день те, чим ми годуємо театрального глядача, — здебільшого жуйка. У цьому чітко прослідковується певний вплив телебачення. Телебаченням керують люди, які не дивляться те, що вони роблять, вони цим «вигодовують» людей, які дивляться ящик.

— У них є дуже добре формулювання: «глядач цього хоче».

— Так, як свого часу сказав Богдан Титомир, «піпл хаває». І мої сьогоднішні претензії до театру перш за все в тому, що ті, хто займається театром, здебільшого йдуть на поводу у глядача, потурають його смакам. Нічого не хочу сказати поганого, але не можна, щоб був лише «лоскітно-розважальний» напрямок. Я людина досить незаангажована й зумів зберегти певну свободу за залежності професії, й мені дуже подобається те, чим займається сьогодні Женя Миронов і Театр Націй. Це не студійність у варіанті Петра Фоменка, а європейська формула театру. Хочу в цьому брати участь, тому що це — жива справа.

— Що вас як актора, як особистість, зацікавило в «Методі Грьонхольма»?

— Це був перший у моєму житті варіант, коли влаштовувало все. Почалося з того, що, спасибі велике Марині Юзефівні Смелянській, вона мене витягнула на зустріч з Явором Гирдєвим. Ми поспілкувалися хвилин 15—20. Ні про що, просто подивилися один одному в очі. Повернувся додому й зрозумів, що хочу з цією людиною працювати. Потім прочитав п’єсу. Абсолютно очманів від неї — просто мій матеріал, усе зрозуміло — про що і як.

— Коди я читала п’єсу, раптом подумала про те, що система взаємин у ній за байдужістю, за жорстокістю та за виживанням, багато можна визначень дати, схожа на існування трупи репертуарного театру?

— Дуже правильне зауваження, тому що з Явором ми про це говорили: це про акторів п’єса. Але головне — ця п’єса про сьогоднішніх людей. У нас на цю виставу ходить чоловіче населення, що, знову ж таки, є певним показником. Але найчудовіше, що сам Жорді, автор, приголомшлива людина, приїхав на прем’єру. Після вистави ми з ним розмовляли. Він каже: «Ти розумієш, що я дуже добре знаю цю п’єсу. Я її написав, у багатьох варіантах бачив. Не можу сказати, що у вас найкраща вистава, у вас одна з найкращих. Але у вас є одна дивна річ: те, що відбувається в останні 15 хвилин. Зловив себе на думці, що не так писав, не розумію, що ви говорите, але знаю, що це відхід у сферу психофізіології якийсь». Я кажу: «Старичок, ми просто російські артисти, інакше нудно грати конструкцію, якщо не підключати свої больові точки, тоді це красивий детектив, така собі знахідка для інтелектуалів, які сидітимуть і думатимуть: «А чому ж вони не взяли його? А що ж таке сталося? А чи буде в них продовження?» Тому що героїня сказала: «Ви знаєте, як виходити повернувшись». Ось це чудово!

— Я уважно стежу за вашими літературними експериментами. І якщо перші вірші суто акторські, то останні десь років п’ять це починає перетворюватися на літературу. Що для вас писання?

— Я закінчив «Человек-поезда» 2003-го, книжка вже тоді була видана. Після цього в мене залишилося близько 12 віршів іще не опублікованих, окрім одного, і в столі — 80% третьої книжки під назвою «Антологія неприємностей Антона Вернта». Що її гальмувало? Спочатку дуже почав дратувати соціум, і я знищив певну кількість текстів, тому що став писати не виключно для задоволення, так, це моє таке напівпрофесійне хобі, а раптом став «зливати» деякі свої неприємні відчуття в те, що пишу. Мені це не сподобалося, тому що книжка не про це. Хоча при всьому тому — книжка про людину, яка народилася 68-го року. Чому 68-й рік? Час, коли наші танки увійшли до Чехословаччини. Він народився 68-го року й не «вписався» трішки, тобто йому років на 10 раніше б народитися або років на 10 пізніше. Книжка про це, але при цьому позитивна. Окрім іншого, займався в цей час другим сезоном «Закордонної справи» і, плюс до всього, була дика кількість документальних текстів, які теж доводилося правити по ходу. А так чи інакше, коли загиджується мозок, неможливо весь час видавати якусь інформацію. Потім сталася найбільша неприємність. Думав, що в момент, коли опинюся в ізоляції, у вимушеній еміграції (був у місті Мюнхені, рятував власне здоров’я), там закінчу. Але з’ясувалися три речі. Перше — виявляється, коли в тебе 24 години болить, ти не можеш працювати. Присягаюся, думав, що можна. Не виходить. Ти не можеш видавати, ти можеш споживати. Момент другий — це, мабуть, уже була втома. Навіть з дев’яти книжок, які з собою взяв, прочитав лише дві. Було відторгнення від друкованого тексту. Я міг дивитися кіно, на вулицю, на людей, міг намагатися ходити, збільшуючи собі географію. І третій момент дуже важливий, пов’язаний з моїм каліцтвом — не міг знайти собі місця для писання. Усюди було некомфортно. Реально дуже сподіваюся, що закінчу всю цю історію вже до весни. Найсмішніше, що якби книжка вийшла 2006 року, як я планував, вона була б трішки іншою. Хоча б з однієї простої причини: у мене придумана була ситуація, що герой виїжджає до Німеччини. Чому до Німеччини, не знаю. Але написав історію, яка в іншому форматі виникла в житті. Це дуже чудово. Отже, це правильно. До речі, писати я почав ще в першому класі.

— Сподіваюся, що не ображу, бо це загалом абсолютна аксіома, акторство — в принципі, жіночна професія.

— Абсолютно.

— Література ж — дуже чоловіча справа. Відхід від першої професії до наступної — порятунок чоловічого начала?

— Це певна внутрішня еміграція та самотерапія. Це можливість зіграти те, чого ти не можеш зіграти, оскільки тобі не пропонують. Називаю для себе це «кіно на папері», тому що коли ти один, не обмежений термінами, графіками, ти «знімаєш» свою історію. І для того, щоб її написати, все одно спочатку бачиш і програєш, так мозок влаштований. Дуже забавна штука. У мене коли складається деяка схема, можу почати з середини. Збираються потім файли, вони вмонтовуються, й ти розумієш, що ось тут потрібна ще сцена, ще не розумієш яка, але знаєш, що потрібна. Не вмію писати від початку до кінця.

— Якби була можливість вибору в театрі, про що хотілося б говорити, що вас цікавить у драматургії взагалі?

— Перш за все мене цікавить людина. Модифікація театру колосальна, він став іншим. Для мене Цирк дю солей на сьогоднішній день — це театр. Блумен груп — театр. «Зінгаро» — театр. Не кажу про Лепаже, це, зрозуміло, театр. Модифікація, яка в театрі відбувається, емоційна дія цікава для мене. Мені важливі людські історії. Зовсім недавно зрозумів остаточно фразу, яку свого часу сказав Ентоні Хопкінс, коли виїхав до Голлівуду. На запитання, чому виїхав, він відповів: «Мені набридло грати Шекспіра». Відчуття таке, що крім Шекспіра авторів немає. Я дуже люблю Антона Павловича Чехова, але, можливо, варто зробити якусь маленьку паузу й спробувати зрозуміти все-таки, що він написав. Тому що ми весь час шукаємо ходи до Антона Павловича, але, по-моєму, шукаємо їх не з тих сторін, тому що якщо людина написала, що це комедія, а це дійсно смішно: «Скажіть, Машо, чому ви весь час у чорному? — Це траур по моєму життю». Смішно! А ми своїм пафосом робимо так, що всім має одразу бути погано, тяжко, головне, несмішно.

— Так пафос — це ж наше, рідненьке.

— Треба під іншим кутом це подивитися. Андрій Бітов якось сказав: «Я боюся, що майбутнім російської літератури стане її минуле». На сьогоднішній день я не настільки знаюся на сучасній драматургії, якою, через обставини, не дуже займаюся, та є декілька ідей витягнути з літератури драматичний хід. І тут у своїх пристрастях все одно залишаюся вірним Ромену Гарі, Іену Мак’юену, Джуліану Барнсу й іже з ними. Це для мене цікаво.

— Моє враження, що наше сьогоднішнє життя схоже на дуже модний літературний напрямок, який я не дуже люблю, якщо чесно, навіть зовсім не люблю, під назвою фентезі. І від цього якимсь чином треба прагнути захищатися. Що для вас є основою або натхненням, аби не бути пересічним персонажем поганого фентезі?

— По-перше, бесіда з самим собою. Я не боюся самоти в даному випадку, навпаки, відчуваю певний дефіцит самоти через певні обставини свого життя, й робочі, й неробочі. Мені не вистачає спілкування з тими людьми, з якими я хотів би спілкуватися, але мені так само ще й не вистачає ситуацій, коли можна просто посидіти, може на якому-небудь обриві, може за столиком, може просто постояти, але отримати певний енергетичний заряд, який я отримав у 2006—2007 роках, коли виконав свою мрію: двічі з’їздив у Каньйон.

— Вам потрібен екстрим?

— Так, це екстрим. Там багато народу загинуло, більше того, нам не вистачило води трішки, ще на підйомі вода закінчувалася, було дуже спекотно, дванадцять градусів перепад температури, внизу жаркіше набагато, і був дикий тиск. Каньйон нас врятував, хмара закрила сонце, але підйом був складним, чесно скажу. Але найсмішніше, що це дало такий заряд бадьорості! Такі події роблять ін’єкцію життєлюбності, я б так сказав.

— У репертуарному театрі, у зв’язку із замкнутістю колективу, постійністю репертуару, вистави роками, інколи десятиліттями існують і підтримуються, подеколи художній керівник повертається до репетиційного періоду. У театрі ангажементному це дуже складно, тому що в кожного з тих, хто працює там, своє життя, свій ритм, своя зайнятість. Яким чином у мироновському театрі підтримується життєздатність вистави?

— Люди, які збираються на постановку в Театр Націй, усвідомлюють, що це не разова ситуація, що вистава, на яку ти підписуєшся, має жити хоча б 3—5 років. Що таке життя вистави — якщо дитя сформоване правильно, воно житиме довго, оновлюватиметься, отримуватиме нову кров, існуватиме далі в часі. Правильно сформоване дитя під назвою «Юнона і Авось» у театрі «Ленком» (репертуарному театрі) йде з 1980 року, й уже діти тих людей, які були дітьми, коли їх водили в театр, приходять на нього. Вистава наївна, але прекрасна. Вона була правильно зроблена, й ті люди, які за неї відповідали, любили цю виставу й прагнули її підтримувати в тому вигляді, в якому вона існує досі. Повторюся: навіщо людина платить гроші й приходить у театр, замість того щоб сидіти вдома і врубати собі диск? Вона приходить за живою емоцією. Якщо відбувається енергетичний обмін між тими людьми, які стоять на майданчику, й тими, хто сидить у глядацькій залі, отже, це не даремно.

— Російський театр, зокрема театр Миронова, який дуже багато гастролює, він, на ваш погляд людини усередині театру, чим є для закордонного глядача? Екзотикою, екстримом чи...

— Я б сказав усе в одному. Тому що хтось знає, хтось не знає, що ми поки бездомні, що будівля робиться, й дай Боже, тому що театр мусить мати свій дім. Люди, які там працюють, самі по собі теж цікаві й розуміють, що це не антреприза. Це Театр Націй, де художнім керівником — Євген Миронов. На нього ходять? Так! Але не лише, ходять у ЦЕЙ театр.

— Які у вас театральні плани?

— Поки жодних. Поки в мене є «Метод Грьонхольма», який я збираюся, не знаю, найближчі ще два-три роки грати. Плани глобальні пов’язані з синематографом, плани неглобальні — з літературою. Хочу спробувати в цьому плані вихід до читачів через інтернет, простір, який ще не освоєний. Люблю пересікати кордони. Ні з чого не хочу робити потік. Документальне кіно цікаве. Воно не лише дає тобі інколи додаткові джерела інформації, інколи сам намагаєшся шукати інформацію, тому що розумієш, тут щось неправильно, не так. І взагалі, цікаво розвиватися. Тому деякі речі відлітають самі.

— А що для вас поняття дому, крім збереження власної самості й захисту?

— Точка опори. Дім — це місце, де тобі добре. Його можна створити навіть у тому місці, де начебто він не може бути створений. Ти створюєш цей простір так, щоб тобі було комфортно, щоб тобі в ньому добре думалося, мовчалося з тією людиною, з якою ти знаходишся. Щоб ти мав можливість відпочивати, просто освіжати собі мізки або, навпаки, раптом вирішувати якісь питання, які тебе хвилюють, але без зовнішніх ударів. Ось це дім.

— А як відпочиваєте?

— Я живу неправильно. І мене приваблюють люди в хорошому сенсі божевільні. Розумом розумію, треба з трохи більшою любов’ю до себе ставитися, тому що ти й верстат, ти й виробник. Сьогодні зробив собі такий day off, просто залишився після гастролей, при всьому тому, що там, у Москві, стільки хвостів треба закривати, але я подарував собі день у Києві.

Розмовляла Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА
ДЕНЬ