Коли людина забирається надто високо вгору, від браку кисню в повітрі їй стає важко дихати: в голові паморочиться, почувається вона зле, у неї починається гіпоксія. Така недуга здобувається неперервним перфекціонізмом, унаслідок бажання здолати якомога більше вершин, дійти, незважаючи на обставини, до краю, до межі. А що буває, якщо до межі доходиш — але не високогірної, а буденної чи то життєво-екзистенційної, — певно, знає російський інтелектуал Віктор Єрофеєв.

Якось так сталося, що постмодерністський бестселер «Життя з ідіотом» вивів цього поважного літературознавця, автора есеїстки для гурманів «В лабіринті проклятих питань» із замкненого кола знавців Достоєвського, Пруста і Камю в народ. Зашифрований усіма можливими і неможливими способами текст раптом став уживаним середовищем не естетським чи інтелектуальним, а маргінальним, таким, у чиєму сленгу «жесть» означає зовсім не шмат заліза. Саме для них «Життя з ідіотом» перетворилося на щось подібне до найважливішої книги життя, а потрапивши до рук театрального майстра Андрія Жолдака, цей текст, зрозуміла річ, мав стати книгою життя з картинками.

Картинки від Жолдака — річ неймовірно цікава. Колись він ними дивував і заворожував, наче музейними полотнами, що наповнюють тебе внутрішнім знанням того, чого ти ніколи не знав, і тонким відчуттям того, чого ніколи не відчував. Але театр із румунського міста Сібіу, де Андрій Жолдак інсценізував «Життя з ідіотом» Віктора Єрофеєва, привіз на показ до Києва виставу, де картинок практично не має. Точніше, на дві з половиною години спектаклю їх було лише три. Погодьтеся, що це замало, аби відчути потужність таланту і непересічність обдарування.

Замість картинок румунський варіант «Життя з ідіотом» пропонує щось на зразок домашнього відео: постійне, набридливе і нарочите фільмування того, що начебто відбувається в родині пересічних землян, які взяли на перевиховання дефективну особу — ідіота. Фільмується їхнє сопіння і хропіння, сімейна сварка, вранішній туалет, випорожнення і т.д. Тобто тотальне фіксується все, що може відбуватися із людиною протягом її фізіологічного існування. Це і стає головною фішкою спектаклю, під час якого ми спостерігаємо за перетворенням ідіота на головну сімейну цінність, а чоловіка — на ідіота. Крок за кроком простежуємо їхні шляхи, і фінальний результат унаочнюється на одному із невеликих екранів над сценою: зафільмовані стурбовані лікарі оглядають нового пацієнта божевільні.

Переробляючи таким чином театр на кіно, Андрій Жолдак вельми оперативно відреагував на кілька соціальних і мистецьких концептів одразу. Він зібрав докупи, так би мовити, вершки з суспільно-художньої сфери, де подібне підглядальне відео побутує і у вигляді сторожа та поліцейського, і як спосіб садистських та сексуальних розваг або в сучасному мистецтві — як елемент арт-документу чи особлива манера творення художньої реальності. Але в кожному з цих випадків фільмується щось справжнє, те, що дійсно мало місце: пологи, заїзд машини до гаражу, перша шлюбна ніч, бо навіть постановочне відео у цьому випадку є документальним.

За законами театру, на кону не може бути нічого справжнього. І Андрій Жолдак знає це не гірше за інших. Елегійна сцена зимових розваг, катання на санчатах, гра в сніжки з ідіотом Вовою розігрується під блискотом театрального іскристого снігу, який сиплеться із спеціально прилаштованого над сценою і неприхованого від ока приладу. Отже, все бридке, потворне, повсякденне, що документується у спектаклі, чим Жолдак хоче шокувати, «дістати» пересічного глядача, є імітацією і тільки. Бо навіть найпередовіші театральні техніки не зроблять процес з’яви фекалій на сцені підконтрольним акторові.

Румунські актори такі самі люди, як і всі інші, і максимум, чим вони можуть віддячити режисерові, це достойно імітувати істерики, пароксизми та афектації. Почасти їм це вдається, почасти вони виглядають одноманітно та банально, а їхня хворобливість — такою, що викликає не жалість чи співчуття, а огиду, тобто реакцію пересічної homo social, яка не відгукується на чужий біль і нещастя. А емоційно-шокуюче сприйняття показаних страхіть, якого так прагне здобути від публіки постановник вистави, починається власне лише тоді, коли задіються загальновживані театральні прийоми: фільмовані псевдожахи озвучуються Земфірою, чий особистий біль, що став піснями, відбирає у залу спокій.

Позбавитися дитини через те, що вона не стане новим Прустом, для героїв книги-перевертня «Життя з ідіотом» не є гріхом. Водночас з цієї аномалії жорстокого дистильованого інтелектуалізму, як засвідчує текст Віктора Єрофеєва, і починається прірва, що зветься життям з ідіотом, обертання людини на потвору. Будь-яка якісна сценічна поліграфія мала б ці інтелектуальні тонкощі хоч би у якийсь спосіб виявляти, не кажучи вже про те, що автора історій про Свана для сучасної публіки необхідно просто ідентифікувати. Але комусь дорогою вгору стало зле, не вистачило кисню, і світ став уявлятися одновимірним, чорно-білим, буквальним і фізіологічно банальним. Насправді ж він химерно складний, заплутаний і чуттєво багатогранний, а те, що ми на 80% складаємося з води, не значить, що люди — це заповнені рідиною кулі.
Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА
ДЕНЬ