Київський державний академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра звершив прем’єру вистави   НЕБЕЗПЕЧНІ ЗВ’ЯЗКИ за класичним твором Шодерло де Лакло (переклад з французької на російську Н. Рикової, сценічна версія і втілення на кону Андрія Білоуса) 13 квітня 2007 року. Саме тому й дивно бачити переповнену глядачеву залу переважно молодою публікою, коли вона має альтернативу – кіно, ресторани, футбол.

Розгадка криється у самій виставі – текст Лакло та його невербальна інтерпретація, а також гра акторів.

Режисер грає на контрасті низького і високого, тваринячого і людяного. Перша частина – показ нештивности, бруду, негалантности сальонового, подвійного курварства (підстаркуваті дами, що не приховують свого минулого, передають свій сальний досвід наступним поколінням). Режисер знаходить виразні деталі (сире яйце на двох, пальці у вині, вино у воді, переплювання, крісла з потаємними дверцями), через які досить легко передає глядачеві фривольність (іншими словами – відвертий сексуальний підтекст) багатьом сценам.

Провідною лінією у виставі є натяк на гомосексуальну альтернативу (її грають своїм тілом троє акторів, головну яскраву скрипку  серед яких грає Антон Вахліовський). Вона не руйнує виставу, навпаки – робить її злютованою і повнокровною.

Друга частина – досить трагічна. Всі хочуть любові – чистої і красивої. Навіть найостанніші розпутники. Хочуть любити і бути коханими.

У Миколи Боклана в ролі віконта де Вальмона було важке завдання. Він з ним справився, особливо ув останній частині.

Наталя Озірська з першої з’яви на кону і до останнього слова  витримала характер героїні (мадам де Турвель). Її вміння перевтілюватись, грати саму пристрасть жінки, що любить цілим своїм єством варте щонайвищих оцінок.

Анастасія Тритенко досить переконливо грає  вуглувату, неоковирну юну мадмуазельку, яка до кінця вистави так і не розумнішає, чим розчаровує старих мадам.

Кирило Майкут грає шевальє Дансені аж надто по дитячому, така собі дівчинка, яка і коханцем для мадмуазельки бути не здатен. Але здатен відстояти свої принципи. Проз сльози і дівчаче скиглення на руках у втілення чоловічої сили – віконта де Вальмона.

Якщо у першій частині вистави глядач весело а безтурботно гигоче, то у другій – вражений глибиною показу життя любові напружено мовчить.

Це і є театральна перемога режисера і його акторів.

Саме тому і зала глядачева переповнена.

Василь ВЕЛИМЧИЙ.