Коли вперше заходиш до театру «Вільна сцена», враження таке, наче потрапив усередину «Чорного квадрата» Малевича. З тією лише поправкою, що тут він — у об’ємному, а не плоскому зображенні. Мільйони глядачів намагаються збагнути таїну цієї художньої геометрії на площині, ти ж прагнеш осягнути її магнетизм зсередини. На шляху до відгадки Дмитро Богомазов пропонує різні підказки, власне, кожна його постановка є такою підказкою. Від цього «Чорний квадрат», як і Малевича, так і «Вільної сцени», не те щоб стає повністю зрозумілим, але прагнення розкодувати його однозначно посилюється... У Богомазова ж, у свою чергу, посилюється бажання ще більше замаскувати чергову нову ідею — ну такі вони, ці митці, все хочуть примусити глядачів працювати на своїх виставах...

Роботі під час перегляду «Щуролова» (вистава присвячена 130–річчю Олександра Гріна і створена за його новелою) передує... період адаптації. Оскільки до того, що відбувається на сцені і, найголовніше, на «заднику», треба призвичаїтися. Разом з Олександром Форманчуком перед глядачами з’являється невидимий промінь, який у режимі он–лайн починає ілюструвати історію актора. Ось герой згадує, як він ходив на базар продавати книги, аби купити на виручені гроші їжу, як зустрів там дівчину, яка заколола йому комір англійською шпилькою... Спогади ілюструє невидимий художник (відео і графіка — Олександр Чаморсов, Анна Звягінцева), упевнено і рвучко виводячи на заднику силует дівчини. Коли ж факти, які виглядають у цій історії реальними, починають чергуватися з фантазіями героя — промінь не відходить у тінь, а починає рухатися ще активніше. На заднику з’являються цілі графічні полотна, які примусять працювати фантазію кожного: застілля і руки з наповненими чарками тягнуться догори, колючий дріт, від якого не вдається ухилитися навіть реальному Форманчуку, бризки салюту, що феєрично розсипаються на екрані, й чорний морок після того, як промінь світла поступається першістю невидимому ластику... Ближче до фіналу на екрані з’являється вже не інтерактивна, а заготовлена картинка — древній фоліант, на фоні якого так безпорадно згортається калачиком герой... Чорне і біле (простір навколо й Олександр Форманчук у білосніжному фраку), добро і зло, світ людських страждань, де ситуація змушує волю пасувати перед інстинктами, але не перед закоханістю, і зловісний, жахливий світ, в якому щурі почуваються господарями за будь–яких обставин, — на цих контрастах Богомазов веде свою виставу. Ефект від почутого–побаченого справляє враження: у фіналі, співчуваючи змученому героєві Форманчука, починаєш боязко озиратися навколо — а чи не причаївся десь сірий огидний гризун... Хоча у світлі слів, виведених на фоліанті («... вони крадуть і продають... обманюють блиском своїх надій і м’якістю речей... убивають ... оточуючи себе розкішшю, їдять і п’ють і мають усього з надлишком...»), звісно, усвідомлюєш, що в порiвняннi з деякими персонажами нашої дійсності, які окупували вищі владні кабінети, найогидніший щур видасться милим пухнастим мишенятком.
Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА,
УМ