12 і 13 жовтня актори Московського художнього театру ім. А. Чехова виступатимуть на сцені Театру ім. І. Франка. Вони представлять українській публіці «Тригрошову оперу» Брехта, поставлену Кирилом Серебренниковим, одним із найвідоміших московських режисерів. І хоча дуже суворі рецензенти докоряли йому в тому, що зміст вистави виявився не дуже виразним і оригінальним, на тлі гастрольної халтури, яка заповнює київські кони, ця постановка є цілком добротною та професійною.

До того ж, глядача нашого зміст вистав цікавить менше за все — він, як правило, жадає споглядати з сцени живих кіно- та телезірок. МХТівська ж «Тригрошова опера», в якій головну роль гангстера Мекки відіграє Костянтин Хабенський, сповна задовольнить ці нехитрі запити «бессарабки», як у середовищі київських театралів іронічно іменують міщанську публіку, яка займає перші лави.

Втім, вистава Серебренникова, хоча він цього разу й не посмів радикально осучаснювати п’єсу, яка строго охороняється спадкоємцями автора (режисер лише дозволив собі вивести на сцену пізнаваних постперебудовних персонажів), багатьох зачепить за живе й своїм соціальним пафосом. Хтось побачить у героях «Тригрошової...» не лише свого ближнього (а, тим більше, наших доморослих олігархів і політиків), але й себе. Бо герої, вдачі та ситуації переробленої німецьким драматургом Бертольдом Брехтом старовинної англійської п’єси «Опера жебраків» Джона Гея, виявляються дуже пізнаваними, що у вікторіанській Англії, що в передвоєнному Берліні, що в сучасних Москві, Києві та інших пострадянських містах і селах.

«Тригрошова...» завжди б’є в десятку там, де в результаті тваринної боротьби за хліб з маслом та кав’яром, кримінал спочатку зрощується з владою, а незабаром сам стає цією самою владою. Будь-хто, хто пережив добу перебудови, міг спостерігати, як люди, які грабували банки, за деякий час раптом самі ставали банкірами. Або, наприклад, депутатами. Брехтівська п’єса, свого часу, підкорила навіть Бродвей, який уникає відвертої розмови про соціальні виразки, — дуже вже ж пізнаваними були її герої для Америки, яка пережила Велику Депресію та боротьбу мафіозних кланів. До всього цього, Курт Вайль написав до п’єси чудові зонги (у мхатівській постановці їх виконує Московський оркестр сучасної музики), а її сюжет рухає пристрасть Меккі-ножа до дочки іншого мафіозі, Джонатана Пітчема (Сергій Сосновський), через яку герой має поплатитися життям. А ця обставина виявляється дуже вже ж спокусливим для романтизації героя, який грає людськими життями, немовби шаховими фігурами.

Серебренников не пішов усупереч давній традиції одягати бандитів, які грають із Долею «ва-банк» у романтичні шати. Призначаючи на роль Меккі актора, чия творча палітра завдяки зіграним у кіно ролям виявилася дуже широкою, і він із однаковим успіхом може грати як героїв (наприклад, благородних білогвардійців), так і покидьків, режисер показує чарівливість далеко не завжди розпізнаваного нами зла.

Меккі Хабенського, звичайно ж, чарує жіночу половину залу, яка охоче підіймається на сцену, аби сфотографуватися з привабливим кримінальним авторитетом. При цьому він пробуджує сентименти у чоловіків, які живуть почуттями, і байдужість (чи іронію), у тієї частини сильної половини людства, яка справу ставить вище за почуття. Меккі тут узагалі не цікавить жодна справа. Він, будучи актором, паяцом за своєю природою, може бути ним і зайнявся б цим, якби потрапив на Бродвей чи до Голівуду. Але для амбіцій таких самозакоханих нарцисів як він, у дзеркалі сцени чи на екрані замало місця, тому вони перетворюють на сцену весь світ, а своє життя — на шоу.

У МХТівській виставі, кримінальний нувориш Меккі, який запишався (контактуючи зі своїми дружками, він гидливо змінює білі рукавички) влаштовує яскраве шоу навіть зі свого весілля з Полі Пітчем (Ксенія Лаврова-Глінка). Серебренников і Хабенський, злегка іронізуючи з героя й тим самим спотворюючи романтичну маску Меккі, дуже точно відображають манери та стиль життя нинішніх нових його «господарів, які, будучи неспроможними наповнити внутрішнім сенсом своє буття, ведуть його напоказ. Напоказ одружуються та розлучаються, напоказ будують палаци для родини з двох-трьох осіб, напоказ зводять розкішні надгробки, які мають переконати живих, що придавлене дорогим мармуром непотрібне тіло, яке вже гниє в землі, жило недаремно...

У фіналі вистави режисер відправляє тіло повішеного авантюриста та бандита Меккі не в грішну землю, а вгору — актор стрімко сходить червоною килимовою доріжкою, яку несподівано спущено вздовж стіни. Нехитра ця метафора прочитується навіть школярем: таким, як Меккі, сьогодні відкрита дорога до найвищих вершин влади. Звичайно, від того, що всі ми опинилися під владою криміналу, стає сумно. Але заздрити тим, хто відійшов від заповітної годівниці, — не варто. Їх земне сходження, зрештою, виявляється сходженням до пекла. Вони, не знаючи спокою та щастя, яке проміняли на сумнівні задоволення, вже зараз живуть у пеклі. Не вірите? Сходіть на «Тригрошову оперу» й запитайте про це в свого сусіда або сусідки, якщо пізнаєте в них Меккі, Пітчема, його дружину чи дочку. А таких у залі, запевняю вас, знайдеться чимало.
Вадим ДИШКАНТ.
ДЕНЬ