Американський режисер українського походження, а також науковець і перекладач, Вірляна Ткач, керівник Мистецької групи Яра з Нью-Йоркського експериментального театру «Ля МаМа», презентувала в Києві міжнародний театральний проект «Скіфські камені» (США — Україна — Киргизстан).

У виставі, яка відбулася в рамках Міжнародного фестивалю сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST, взяли участь знаменита співачка Ніна Матвієнко, її донька Тоня, а також американські, киргизькі й українські актори та музиканти: Сьюзан Гванѓ та Марія Соневицька з гурту The Debutante Hour, Сецілія Арана, Кенжегуль Сатибалдієва, Айнура Качкинбек кизи, Нурбек Серкебаєв, Юліан Китастий та Оля Данильченко. Талант українських співачок у такому обрамленні набув цілковито нового звучання, доповнюючись віртуозною грою решти учасників.

«Скіфські камені» — дві історії про дівчат, українку та киргизку, які вирішують полишити батьківський дім, звичне селянське чи кочівне життя, сповнене давніх ритуалів і традицій, і податися до міста — осередка глобалізованої культури, в якій будь-яка традиція, стародавні пісні, звичаї, ритуали зникають, розчиняючись у поп-телекультурі. І тільки спогади про минуле, материнські пісні допомагають вирятуватися зі засмоктуючого у свою солодку безодню підземного світу, сповненого сучасних медіа-зваб, однак такого, що відбирає в людини власне «я». Такий переказ видається дещо умовним, може навіть умоглядним, однак на подібний сценарій, здійснений у співпраці з перекладачем і поетесою Оксаною Батюк (Україна) та американською поетесою та актрисою Вандою Фиппс (США), режисера надихнули як українські та киргизькі традиційні пісні , так і шумерський епос «Сходження Інанни до пекла», один з небагатьох давніх творів, присвячених жіноцтву, а не героїчним звершенням чоловіків.

На сцені минає наче ціле життя. Дві матері — Ніна Матвієнко та Кенжегуль Сатибалдієва, актриса киргизького експриментального театру «Сахна», — споряджають своїх доньок у великий світ, складаючи у хустки нехитрий, однак пам’ятний скарб (камінь від веретена «іїка», пряжу, горнятка). Кенжегуль вплітає у коси Айнурі Качкинбек кизи (вона ще студентка театрального вишу Бішкека) монетки, а Ніна Матвієнко віддає доньці коралі, благословляючи у путь. Далі починаються мандри підземеллям, дві готичного вигляду дівчинки — мешканки Підземного світу, спершу спокушають переглядом телевізора, а потім затанцьовують прибулиць на дискотеці, відбираючи і вузлики з речами, і традиційний одяг.

Далі починається суцільна поезія. Міський світ уподібнюється до пустелі, на задник проектуються міські пейзажі, зазнімковані Віктором Марущенком, а зі сцени лунають рядки творів Мері Кар, Марії Мейєрчик, Юрка Позаяка та Оксани Забужко. Дівчата, яких лишили материного спадку, кам’яніють в міській пустелі-пустці. І тільки материн спів, що доноситься ніби здаля, змушує їх пробудитися з вічного кам’яного сну. Саме «Визначення поезії» Оксани Забужко і виявилося кодою «Скіфських каменів», побудованих виключно на піснях та поетичних творах. Кодою-уславленням поезії, яка насправді є у космосі, поміж двома світами. Поезії, яка тільки й здатна вирятувати душу із земного безладу. Й фінальні мізансцени, де постаті виконавиць закручуються у примарному танці на тлі зіркових туманностей, впадають у пам’ять найбільше, бо саме в цю мить і справді віриш, що ця сповідальна й надихаюча водночас сила пісні й поезії можуть врятувати нашу глобальну пустку.

Наостанок лишається додати, що Вірляні Ткач як митцеві багато залежить на відновленні та реактуалізації традиційної культури, використанні специфічної енергії, яка бринить у народних піснях. У своїх творчих пошуках вона не обмежується надбаннями виключно української культури, хоча саме з Україною вона пов’язана корінням та зацікавленням театральним авангардом 20-х років ХХ століття, зокрема й творчістю Леся Курбаса (саме йому та його театрові була присвячена перша вистава Мистецької групи Яра «Світло зі Сходу» у 1990—1991 рр.), та й ідею співпрацювати із народними митцями режисеру першою підкинула Ніна Матвієнко, ще коли вони разом робили виставу «Водоспад/Відблиски» у 1994—1995 роках. Пізніше на основі української народної музики, пісень, ритуалів, вірувань було здійснено ще цілу низку вистав, зокрема «Купала», «Коляда: 12 страв», «Древо пісні» у співпраці з Мар’яною Садовською, Яриною Турянською, родинними музичними гуртами з Карпатського регіону. Для інших своїх вистав Мистецька група Яра збирала матеріали та шукала «хранителів» традиційної культури у Бурятії, Киргизстані, Монголії. Було випущено CD-диски із записами пісень народних грутів із сел Крячківка на Полтавщині та Сварицевичі на Волині, фотоальбом «Шанар», присвячений бурятським шаманам. Наразі також триває проект, пов’язаний із традиційною культурою Африки.