Першого грудня. Княжий Київ. Молодечий театр. Вже академічний. Річниця референдуму за Незалежність. Романа. Дома чекають діти і святкова вечеря, а ми з дружиною в театрі, де вперше за вісімнадцять років Незалежності гастролює молода трупа Івано-Франківського музично-драматичного театру імені Франка (сердній вік – 24 роки) з виставою за однойменним романом київської буковинки Марії Матіос «Солодка Даруся». Жартую до дружини – то начеб символ нашої родини, поєднання Буковини і Галичини. В залі повно телекамер а віп-персон. «От маєш, знову ґлямур» -- думається знічев'я. По Київі корки – з візитом прибули президент Бразилії і дощ: подвійне стихійне лихо для київських доріг. Вистава затримується чи не на годину. Режисер і директор тетару-гастролера Ростислав Держипільський прохає публіку зачекати – віпи телефонують з корків і прохають затримати потяг, аби не рушєв без них…

Врешті, рушєє…

Головна героїня крутиться в тиші на манір турецьких чоловіків у танці, коло неї дівчинка, що лиже раз-по-раз цукрового кугутика. З зали наростають голоси. І пісня.

Так починається цей дивовижний витвір українського театру – з ритму.

Дві перші частини – поезія. Еротика – на тлі марлі силуетами: сильно і красномовно. Актори легко роздягаються, і на них приємно дивитись як в одязі так і без нього. Актори грають зсередини, з нутра. Багато пластики. Багато доречної музики. Добрі голоси. Багато духовності – при свічці, при голосі, при душі.

Третя частина – трохи публіцистики, трохи натуралізму. Тут треба трохи втяти, бо переобтяжує. Але режисер і актори не збиваються з ритму і не тратять емоційну наповненість епізоду, слова і гри як буття на кону.

Актори не грають – вони живуть. Галина Баранкевич у ролі Дарусі в дорослому віці: приклад колосального напруження психіки. Героїня не живе, а повторює життя своїх батьків. Її єство застигло в минулому, в щасті минулого, воно неповторне, і це бажання переповторити його – неспиниме.   Матронку Світлана Винарчук теж грає з себе. Її героїня – мати Дарусі – творить виклик Богові – де ж ти є і чого помагаєш катам нашим, а від нас відвернувсі? А чого вартий монолог в церкві про мародерів, яких так само Бог не карає. Дуже добре грають вічних кумась Марію золотеньку і Варвару срібну Надія Левченко та Олеся Пасічняк. Ув останньої ще й чудовий голос, на якому тримається вся архітектоніка вистави.

Чоловічі ролі теж добрі, хоча і нема в них такого вибуху з глибини, як в жіночих.

Дуже добре як на дитину грає Ярина Стринаглюк.

Режисер Ростислав Держипільський, автор пісенної режисури Наталка Половинка та режисер пластики Андрій Кирильчук витворили геніальне дійство — і кинули виклик вербальному театрові. Вербальний театр помер. Музика, голос, психіка, слово, свічка, тінь на полотні, образ, метафора, світло і тінь, мінімалізм у сценографії, дивовижне поєднання етноґрафічного з вічним, приземленого з високим, реального з ефемерним витворює нову художню реальність. Пряма цитата з «Тіней забутих предків» Параджанова (крик «Іванку» до далекої зірки) підкреслює високий реґістр, на якому творять свою художню реальність режисери і актори.

У виставі чимало природного гумору, природних грубощів у слові, які для буковинського села не є грубощами, чимало сильних епізодів, що очищають душу сльозами: коло хреста з двох трембіт, у церкві, монологи двох основних героїнь.

Я би поставив крапку після трагічного Михайлового чуда і фінальної пісні, що була на припочатку. Там, власне, логічно закінчується вистава. Але режисери вирішили ще трошки додати. Я б також повитинав натуралістичні і публіцистичні шматки, перевівши їх в систему архетипів. Але то справа смаку і дару поставити крапку.

Все ж вистава відбулась, це подія на українському театрі. Принаймні з часу Богомазівської вистави «Щастя поруч» за Франком в Одеському театрі Василька я нічого сильнішого не бачив.

Останні акорди голосів.

На кін виходять вичерпані актори. Вибігає режисер. Виходить Марія Матіос і каже потрібні слова.

Весь зал стоячи аплодує.

Княжий Київ упокорений.

Ідеш і ховаєш очі від сторонніх, бо душа розповилася і готова бачити світ. Світ не готовий бачити душу твою людську й нетутейшу.