На вулиці погода, що переплутала лагідний початок вересня з гнітючим сухотним кінцем листопаду. Бігцем по холодних калюжах – в отвір, ледь затулений благенькою запоною, яку весь час тіпає од вітру, і вона жалібно скавучить, ніби йому й підвиває. У величезному приміщенні, що більше нагадує склеп велетня, – тортуровані стіни й колони, з яких живцем здерто шкіру, аж подекуди видрано м’язи. Де-не-де просто до живого м’яса стін прицвяховані картини, що так чи інакше дотичні до теми Гоголевої смерті. Дотичність ця інколи, як і годиться, трагічна, інколи – іронічна, ще десь – трагікомічна. Голова Гоголя на тарелі – як голова Івана Хрестителя, не вистачає лише танцюючої (чи не від холоду?) Саломеї. Розставлені в шерег – пошиті на гіганта – мишачого кольору шинелі, володарі яких, здається, вийшли на хвильку і десь забарилися. Ряди сідал для глядачів, змонтовані на химерній металевій конструкції, яка теж чимось нагадує пристосування для четвертування.

Але ж... Чудовий концерт музики українського бароко. Вперше чую неперевершену Ніну Матвієнко в такому жанрі. Потім дві години тиняння холодним приміщенням, розмови зі знайомими, яких тут безліч, безкінечне фотографування, хапання дрижаків, спроба, що спершу здається безнадійною, потрапити на своє законне (зважаючи на попередній запис) глядацьке місце, за спиною – безкінечне Архипчукове: “Я – Катерина Ющенко”. І, нарешті, спектакль.

Як майже завжди у Троїцького, це – феєрія на воді. Загартовані, однак, в нього актори! Видовище, і справді феєричне – при тьмяному освітленні ці вогні, що віддзеркалюються у воді, здаються майже потойбічними, нагадуючи про Орфея, котрий спускається в пекло, або – картини Чюрльоніса. Як завжди, цей театр масок сповнений філософського підтексту. І коли двоє акторів, зриваючи маски, пускаються у рвучкий танок на столах, стає моторошно. Щоправда, мабуть, ще й від того, що попередньо одного з них, який, вочевидь, символізує знятого з хреста Ісуса, обливають водою, і він лежить отак непорушно впродовж хвилин двадцяти (хоча після спектаклю сам Троїцький виходить перед ясні очі глядачів у теплій куртці). Оце обливання крижаною водою на крижаному холоді в мене викликало асоціацію з генералом Карбишевим у фашистському полоні і миттєве бажання затопити Троїцькому в пику за це – реальне, а не театралізоване – знущання з людської плоті.

Неперевершена сцена, коли цей самий актор, уже розігрітий співчутливими руками просто на сцені і переодягнений у сухе, у чорному – чи то чернечому, чи то бурсацькому вбранні, – сидячи на драбині, щаблі якої один за одним підрубує Смерть, виголошує монолог. Єдине тільки: мені здається, що промовляти він мав би, хай і російською, але хоч трохи з українським акцентом.

І ще одне. Як на мене, пролог трохи затягнутий. А в цілому, звичайно ж, це явище в культурному житті. І Троїцький, хай він і варвар, здійснює просто-таки культурницький подвиг.