Скажу відверто, ішов на виставу Олександра Білозуба „Божественна самотність” за п`єсою сучасного українського драматурга Олександра Денисенка з певною осторогою. Шевченко? Знову? Та дістали ви вже з тим Шевченком... проте...

Денисенко вправний автор і добрий знавець як історії, так і живої української мови. Білозуб – представник нової української режисури, яка приречена в тих умовах, що є, переосмислювати переосмислене і пережовувати пережоване, шукаючи в духовному лайні зерно і ростити з того зерна чисту пшеницю художнього мислення.

Акаюча тітонька, що перед початком вистави вєщала про велич Шевченка, спонукала до негайної резиґнації з театру. Нарешті вона покинула кін, і на йому з`явилась парсуна Мамая. „Ото вже...” – подумалось. І тут – раптом – нечекано і негадано – постріл – і козак Мамай схитнувся і впав як у тирі. І далі – чиновний кацапурчик знущаєсь з немудрих хахлоф. Заспів виконано. У виставі ще не раз вирине російська мова як брудний кирзак – вельми красномовно вереміє в душу холодну хуртовину чужого.

Шевченко у виконанні Петра Панчука – жива людина, яка передчуває смерть і хоче бути простою людиною. Честахівський у виконанні Анатолія Гнатюка вигризає свою дорогу до Шевченка і майбутнє право поховати його на рідній землі. Красномовним є образ обережного відступника від себе самого Костомарова у виконанні Володимира Коляди.

Яскраві жіночі образи – тої, що сама (Оксана Батько) та Ликери (Наталія Корпан). Переродження петербурзької курви одної, а потім і другої – велика сила любові, Шевченкового вогню – він вертає їм себе самих, душу їхню. На тлі порожніх реготунок вони виглядають випукло і зримо.

Шевченко живий, але його не розуміють а твори його весь час викривлено інтерпретують – з огидою, як офіціант, чи зі знущанням, як Честахівський, чи з ненавистю, як навуходоносор у виконанні Крамара... А скільки таких виконань по всій Україні за всі роки по смерті Шевченковій? Істинний Шевченко – його голос, стиль і вогонь – у фіналі. Повноти картині дає велетенська клепсидра піску і зерна, в якій стоїть демонічний Шевченко і їсть те зерно.

Любовна драма переростає біографічні рамці і стає набутком вселюдським – Денисенко з Білозубом знайшли вічне і змусили зал у фіналі стати на ноги перед талантом, перед правдою художнього світу.

Денисенко з Білозубом задіяли чимало з мови кінематографу, особливо це видно у танці з хустям у губах – колір хустя, лиця, музика, губи, втеча тої, що сама – все це виводить художній твір на позасценічний простір психологічного одкровення.

Глибина і пошлость – ось зміст вистави. Жінки тікають від Шевченка, його не витримують друзі, бо він – повний жахкого, шаленого і нестримного вогню. Всі вони бояться згоріти. Легше потім грітися коло вогню великого поета або пекти у попелі барабулю.

„Божественна самотність” – шедевр у творчості Олександра Білозуба: гармонійна, духовно сильна, глибинно українська вистава, яка житиме довго і щасливо.

Гра Петра Панчука і Наталії Корпан – теж одкровення: вони відкрили в собі глибину і розкрили її перед нами.

Якщо такі вистави народжуються на кону – Україна є, вже Україна.

Дай Боже.