Дмитро Богомазов – режисер з історією, зі своїми злетами і падіннями, зі своїми експериментами і вершинами. Вершини дві – і вони безперечні: „Щастя поруч” за Франком у Одесі і „Немного вина” за Піранделло у Києві.

Луїджі Піранделло досить складний автор, що пише про смерть, осмислюючи її в категоріях життя. Богомазова надихнув на геніяльну виставу весь російський двотомник Піранделло, і він поставив дух цього двотомника, його лінґвістичну багатогранність і багатовимірність. Маючи таких чудових акторів як Гетьманський, Цивінський і Лінецький, режисер спромігся на тонку психологічну панораму людства, зіграну трьома акторами. Ще однією позитивною відзнакою вистави було те, що жінки були виведені за рамці сцени – тільки голос, тільки натяк на реальну жінку, хоча про жінок ішлося чи не найбільше.

Нове осмислення Піранделло того ж Богомазова на кону його театру „Вільна сцена” розпочинається багатообіцяюче – багато невербального, метафори (одноокі істоти, вікно як символ вселенської піхви, що засмоктує героя в себе), серйозність і високопатосність діалогу про смерть, призначення жінки тощо – новела „Пастка” Піранделло передається достатньо адекватно.

Але далі Богомазов посягнув на уривок зі свого попереднього спектаклю – і програв повністю.

В чому?

По-перше, текст. Неоковирний переклад українською („Вона приліпила мені квітку” замість точного російського „она воткнула мне цветок” а також „зірвіть бур`янину густішу” замість точного російського „сорвите пучок травы погуще”) нівелює затаєні глибини тексту Піранделло.

По-друге, актори. Вони неадекватні тим завданням, які перед ними стоять, бо не тямлять ні Піранделло, ні що вони (чому і для кого) грають. Ходять троє дебілів по сцені з виряченими очима і вишукують приколи, аби розсмішити публіку. Навіщо? Особливо неадекватний Комаренко – грати витонченого, тонко нюансованого, психологічно точного в рухах героя-смертника (досить точно і тонко переданого колись Цивінським) як тупого бичару, зігнутого в знак запитання з вічно виряченими очима – абсолютна дурість. Так само епізод зі старим, якому син не дозволяє пити вина. Він мудрець, а не дебіл, філософ, а не ідіот.

По-третє, матеріалізація жінок на кону. Навіщо? Втрачається таїна, а цим нівелюється їхня дійсна присутність у творі. Режисер здійснює колосальний удар по фантазії глядача, викидаючи його з процесу співтворчості.

По-четверте, неорганічність і натягнутість свистань і італійських піснеспівів. Це нагадує прокислий капусник, а не серйозну виставу.

„Німноґо віна” – це жорстка самопародія Богомазова, позбавлена мудрості, легкості, свіжості, самобутності його попередніх творів. Властиво, це небезпечний симптом для режисера – він уперся в глуху стіну.

Він любить казати – мені критика ні до чого, я можу без неї обійтися. Але автор останньої вистави обійшовся і без акторів, і без глядача. Він їх здав в утиль, як непотрібний, випрацюваний мотлох.

Знову ж таки, навіщо?

Наруга над самим собою, винищення свого шедевру – це публічна самокастрація режисера Богомазова. Чи можна уявити Да Вінчі чи Мікеланджело, який ліпить до свого шедевру пожмаканий шмат туалетного паперу, визолоченого в радості світла? Важко.

Але це наруга й над глядачем його шедевру – тебе з духовної вершини з розгону кидають лицем у лайно, вироблене під торт.

Шкода.

Приємно вразив своєю потенційною енергетикою, акторською непорожністю, певністю у собі на кону Володимир Канівець. Йому заважає чуже – від Максіма Ґалкіна і Олександра Вертинського, але своє в нього є, і це своє принесе у майбутньому свої плоди.

І останнє. „Немноґо вина” я подивився разів 30 – і хочу ще, бо воістину справжній художній твір невичерпний. „Немноґовна” і один раз ледве витримав. В цьому і ріжниця.