Перемістити сцену до глядацької зали, розмістити навколо самих глядачів, прибрати будь які декорації, пустити на самотік костюми, звести до мінімуму світлове наповнення, додати трохи уяви, і все це вкласти до підступних долонь пані імпровізації. Що ж, можливо, з цієї фантасмагорії і має вірогідність вилупитися цікаве створіння...

Вже більше п’яти років у Київській театральній студії “Чорний квадрат” іде вистава суцільної несподіванки “Плот”. Задум виник, як зазвичай у “Чорному квадраті”, несподівано: спочатку оснований як вправа, яка згодом трансформувалася в ігровий механізм.

Вистава “Плот” завжди інша, завжди несподівана як для акторів так і для глядачів. Актори лише заздалегідь обирають образ в якому постануть на сцені.

Початок вистави незмінний: затонулий корабель, як правило дві пари, два чоловіка і дві жінки, врятувавшись, опиняються на плоту. Вони завмирають розташувавшись на площині (власне пліт), Анатолій Нєьолов (режисер театру) б’є в гонг і починається вистава. Один з акторів стає своєрідним аутсайдером, який майже на протязі всього дійства знаходиться у тіні, і лише під кінець з’являється з відповідним резюме до усього почутого і побаченого. Інші актори обирають тему яка народжується майже в момент гонгу.

На плоту може статися все: бійка, яку одні актори розпочинають, а інші намагаються зупинити, зґвалтування, під час якого актори які не приймають участь настирливо радять своїм колегам як це найкраще зробити – звісно процес ніколи не знаходить свого логічного завершення.

В будь який момент режисер може зупинити виставу, якщо все пішло зовсім не в той бік, вийти на сцену і дати акторам словесного прочухана.

Для вистави немає заздалегідь написаного тексту, драматургами постають самі актори. Тому важливе значення має життєвий досвід та ступінь психологічної глибини актора – людини.

У своєму нарисі “Кое – что о “Плотах” ” Михайло Костров (актор театру) зауважив: “Плот – это, в действительности, не плот плывущий по морю после кораблекрушения. Плот – это символ отрезанности от остального мира, символ отсутствия опасности. Плот – это зеркало, встреча с самим собой”. І справді людині яка опиняється в подібній, екстремальній ситуації вже не потрібно боятися оцінюючого погляду який може мати наслідки, не потрібно більше стримувати свої емоції, ховати думки у прохолодних коридорах вічного мовчання, адже попереду, можливо, лише єдиний фінал – смерть.

Один з акторів, обов’язково, повинен підвести свого партнера до своєрідної сповіді, і кожен має мати у затінках своєї душі щось важливе те, що непокоїть його, те, що він, актор, прагне сказати цьому світу. Та не завжди вдається досягти бажаного результату, іноді, момент сакральної сповіді замінюється досить примітивним, комічним дійством. І тоді вже не розумієш задля чого все починалося, задля розкриття граней людського існування, чи просто щоб повеселити публіку.

Та, з кожною наступною виставою, відбуваються помітні зрушення до встановленої мети, посилюється бажання акторів позбутися зовнішнього нашарування, заглибитися у самих себе. Найкраще це вдається старожилам: Олексію Курилці, Кирилу Нікітєнку, Ірині Андрєєвій, Олександру Кириченку, Євгенію Волошенюку, а також новоприбулим студійцям які постійно поповнюють ряди “тераріуму однодумців” “Чорного квадрату”.

Залишається тільки побажати акторам успіху і натхнення у нелегкій справі на терені майстерності театральної імпровізації.