Шлях режисера Дмитра Богомазова з першого погляду виглядає рівним і легким. Потужний дебют на третьому курсі Театрального інституту ("Чарівниця" Карпенка-Карого), плідна робота у театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра (Шекспір, Мольєр, Піранделло, Томас Манн), створення свого театру "Вільна сцена" ("Морфій" за Булгаковим, "Приречені на смерть вітають тебе" за новелами Стефаника, "Горло" за Гофманом), перша промо-вистава на українському театральному ринку ("Філоктет-концерт"), дві вистави, що номінувалися на здобуття Шевченківської премії ("Немного вина" за Піранделло та "Щастя поруч" за Іваном Франком).

Але шлях цей не такий легкий і не такий рівний. Богомазов свідомий свого таланту, своєї творчої місії в обраній професії, тому постійно ставить собі надзавдання і постійно їх перевершує.

Якщо означити віхи його творчої біографії, то цей шлях виглядатиме так - "Чарівниця" - сучасне прочитання класичного тексту, пошук у ньому вічного, актуального сьогодні; "Немного вина" - робота з акторами і прозовим текстом, пошуки засобів відтворення на кону складної філософської структури, "Щастя поруч" - кінематографізація театру, вдале намагання архетипізувати театральні образи і метафори, "Морфій" - пошук невербального театру при відсутності боязні експериментальної порожнечі.

"Роберто Зукко" Кольтеса - не випадає з цього ряду, а логічно його продовжує. Якщо "Щастя поруч" став спробою кінематографізації театру, то нова робота Богомазова стала своєрідною його кліпізацією. Бачити цю систему мислення, втілену на сцені дуже цікаво і дуже ефективно. Глядач виступає в ролі співтворця сподіяного. Йому показують його ж як людину в не найпривабливішому форматі.

Кольтес досліджує абсурд буття, піддає сумніву сталі цінності сучасного буржуазного мислення. Богомазов досліджує буття абсурду, піддає сумніву спроможність вербального театру з його традиційними засобами інтерпретації художнього твору.

Молода акторська команда театру "Вільна сцена" настільки у формі і настільки у психологічній спроможності творити художньо вартісну картину дійсності, що можна тільки по-доброму подивуватись цьому. Особливо слід відзначити точний і адекватний малюнок ролі В'ячеслава Дутка, Олександра Комаренка та Поліни Войневич. На особливу відзнаку заслуговує Комаренко - він має справді божий дар перевтілення, в різних епізодах він адекватний тим творчим завданням, які перед ним ставить автор п'єси і режисер.

На фоні молодої, сильної, злагодженої акторської команди блякло виглядає виконавець головної ролі Віталій Лінецький. Він занадто статичний, він неспроможний відчути текст, так само як неспроможний відчути глибину, неоднозначність і багатоваріативність характеру (а отже і поведінки) героя.

Режисура Богомазова витворена синтезом зовнішнього і внутрішнього інструментарію акторів: вони говорять і діють не синхроном, а паралельно, і слово з ділом майже ніколи не співпадає. Діалог двох поліцейських (пошук вбивці перетворюється на пошук одне одного в одне одному), маски живих мерців (маска, що є лицем і лице, що є маскою), імітація руху потягу (така собі "Пікардійська терція" на сцені). Велике значення мають деталі, світло, барви.

Вистава як цілість - згусток художнього мислення, спрямований в глибину людини, її неоднозначність, спроба розірвати павутину рутини, норми, звичного мислення про загальновідоме. Богомазов каже своєю виставою нам - це не поліцейський протокол, це художній твір, що для режисера і акторів є актом пізнання, а для глядачів - актом самозаглиблення в себе самого.

Весела музика у фіналі виглядає знущанням над глядачем, бо йому - не до оплесків і не до квітів. Кому оплески і кому квіти? За що?

Вершина передбачає прірву. Богомазов мусить перескочити її відкривши нам наступну вершину в мистецтві і наступну прірву у нас самих.