На превеликий жаль, Молодий театр не завше радує свого вдячного глядача художньо вартісними виставами. Причин чимало, більшість з них - у внутрішній системі театру, як адміністративно-виробничої машини, позбавленої гнучкості і орієнтації на якісний продукт.

На виставу за п'єсою Алєксандра Вампілова "Старший син" у постановці Євгена Курмана ішов зовсім безрадісно без особливих очікувань. Легкий аж прозорий Вампілов у важкому танково-дистильованому перекладі Володимира Дарди - це треба витримати, і не тільки акторам, а й глядачеві.

І раптом відкриваєш для себе дивовижно сміливу в багатьох речах режисуру Євгена Курмана, який з витонченим смаком самодостатності конструює міцну систему невербального театру (вільний політ каміння в ліхтар, ситуація на гойдалці, нещадність до актора помийної води тощо). Дія перевершує незграбний переклад, а внутрішній стрижень духу музики Вампілова пробивається до глядача саме через психологічні малюнки, ситуації, нюанси, які є доволі несподіваними навіть для того, хто достеменно знає сюжет п'єси. Змусити юних глядачів у перерві вистави обговорювати побачене на сцені - немислимо, але факт. Глядач сприймає побачене на сцені, прожите акторами - як свій особистий емоційний досвід. Його зачіпає саме те, що хотів сказати Вампілов у своєму тексті і що зумів донести до глядача через структуру вистави і гру акторів режисер.

А що, власне, хотів сказати Вампілов? Він хотів сказати про те, що кожна людина хоче тепла родини, порозуміння, глибини почуттів і стосунків. Невдале життя одного покоління має стати чернеткою для наступників, а не порожнім листком паперу, придатним невідомо на що. За видимим в людині криється везувій почуттів, прагнень, сподівань... Режисерові вистачило смаку і такту не педалювати безпросвітність провінції чи виводити перед юним глядачем якісь дидактичні ремікси радянських часів.

Жорстко вибудуваний режисером каркас вистави вимагає від акторів повної самовіддачі і разом з тим тонкої гри на межі видимого і невидимого, зовнішнього і внутрішнього. На жаль, більшість акторів не можуть витягти воза своєї ролі. В. Сланко (Сарафанов) грає не розбитого життям невдаху, а, на жаль, самого себе - вичерпаного емоційно і творчо актора. Його гра немічна настільки, що не віриться у колишні перемоги героя на любовних фронтах. Та й на людину мистецтва, провінційного інтелігента він мало схожий. Там, де треба грати нюанси, тонку лінію між теперішнім і минулим, між низьким і високим - Сланко пасує, і це нівелює ансамбль, якого потребують усі п'єси Вампілова. Б. Георгієвський у ролі Сильви зі своїм специфічним хрипом завше грає одного і того ж персонажа, що б і де б не грав. Ця одноманітність рухів і відтінків у голосі свідчить про певну обмеженість можливостей цього актора, а світ Вампілова такого не терпить. Н. Кленіна у ролі Макарської занадто статична, хоча роль передбачає рух, переливи в голосі і статурі, звабливість і відразу в одній особі. На жаль, є тільки останнє. Важко повірити, що в таку жінку (ідеться про образ на сцені) може закохатися гарячий тінейджер.

Л. Ребрик у ролі Ніни переконливіша, привабливіша і гнучкіша. Акторка добре відчуває характер і абсолютно з ним справляється.

І. Портянко у ролі Бусигіна наближається до психологічного малюнка свого героя. Комплекція і дещо статичний вираз обличчя не дозволяють акторові зіграти роль глибше і вартісніше. На жаль.

Відкриттям для мене особисто став актор Олексій Нагрудний, який перетворив свою допоміжну роль тінейджера Василька у головну. Нагрудний г р а є, абсолютно перевтілившись у свого героя. Перепади настрою, бажання здаватись дорослим, юначий максималізм, дитяча жорстокість і експресія в голосі і рухах - все це герой п'єси. Від нього йде енергія руху, дії, життя. Коли він з'являється на сцені - сцена оживає. Силою своєї енергетики він змушує партнерів оживати разом з ним - дивовижно. При цьому Нагрудний, повністю викладаючись, грає з величезною насолодою, даруючи глядачеві розсипи нюансів і вагомих художніх деталей. Фінальний танець - це справжній акторський гімн невербальному театру. Маючи Нагрудного, театр може бути справді Молодим. Було б йому що і з ким грати.

Жваві розмови юних глядачів тривають і після завершення вистави - юний вогонь Вампілова передався їм, запалив їх, відкрив їм щось глибинне в собі самому.

"Старший син" - вистава, на яку варто піти ще раз і ще, щоб перевірити перше враження і насолодитися ще раз грою цікавих акторів.