Цікаві процеси відбуваються зараз у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Тривалий час цей театр був зразком того, як теба працювати з глядачем - засновник і керівник театру Едуард Митницький набрав сильну і молоду трупу, а також дав можливість сценічної реалізації своїм учням, молодим режисерам. Таким чином дуже швидко з театру в спальному районі зі специфічною публікою театр перетворився на провідний у столиці. Але процес триває, режисери і актори виростають з рамок і шукають чогось свого - це природній процес - без образ і нарікань ні з того, ні з іншого боку. Нещодавно Дмитро Боґомазов пішов з театру - очолив театральний осередок "Бенефіс". Пішов з театру і актор Володимир Цивінський.

Після такої передмови дозволю собі приємність розглянути дві вистави - учня і вчителя, поцінувавши їх, як справжні твори мистецтва.

Боґомазов - режисер художньої деталі, він розщеплює важкі тексти на театральні репліки, а художнє життя героїв намагається зреалізувати на театрі. Є у Дмитра безперечні вершини творчості (на мій погляд, це - "Чарівниця" за Карпенком-Карим, "Немного вина" за прозою Піранделло і "Горло" за п'єсою В.Мамонтова), є і прохідні речі.

Вистава "Багато галасу в Парижі" за Мольєром - дуже добрий, міцний професійний рівень. Боґомазов ставить цю п'єсу граючись. Знову надмір деталей (чашечка кави, хірургічні рукавички у лікарів, велосипед і ліжко з коліщатами, що постійно крутяться, творячи додаткову дію, пластика води, що лиється з клізмових груш), знову відверта пародія - на цей раз на бардівську пісню з її солодавими завиваннями - на початку вистави, знову розкішний текст, якому режисер свідомо надає чимало додаткових сенсів - через тон мови героїв, через різні деталі сценічного вжитку (огірок, наприклад). Але в цій виставі є типовий герой такого собі недоріки-провінціала, що потрапляє до столиці, а отже, і в море пригод. Є у виставі і свій драматичний пік, коли герой щиро вигукує: "Боже, яка ж я наволоч."

Режисер достатньо працює з акторами, тому маємо чітку гру Льва Сомова (пан де Пурсоньяк), який грає пристрастно, самовіддано - і то аж двох героїв, бо у другій дії пан де Пурсоньяк перевтілюється в жінку; традиційно виразну гру Дмитра Лук'янова (другий доктор), а поруч з ним і Костянтин Костишин (перший доктор) дотягується у своїй грі до належного рівня і справедливо зриває оплески вдячної публіки; достатньо свіжі фарби у палітрі знаного майстра перевтілення Олександра Гетьманського (Сбрігані). Непогано у цій виставі грає і Андрій Самінін, проте у фіналі він збивається на недоречне і чисто технічне копіювання своїх колег по сцені Володимира Горянського та Віталія Лінецького. Самінін - самодостатня фігура в театрі і сам його талант не дає йому морального права збиватись на манівці.

Отже, Мольєр ожив під рукою майстра Дмитра Боґомазова і ожив естетично вартісно і психологічно значимо для сучасного глядача.

Друга вистава, про яку поведемо мову - "Так скінчилося літо" за п'єсою Ярослава Стельмаха за романом Ірвіна Шоу "Люсі Краун". Режисер Едуард Митницький показав себе у цій виставі майстром психологічного театру, де все має значення: голос актора, його міміка, тон, пластичні рухи, що не завжди збігаються з мовленим, паузи між картинами, свідомі запозичення зі світу портретного живопису.

Трагедія щасливої сім'ї - це її розпад. Любовний трикутник, ранима дитяча душа, потреба у татовій мужності і маминій вірності - ось ті больові точки, про які веде мову режисер. Він непоквапний у своїй оповіді, він роздивляється героїв у всій їхній багатогранності і неоднозначності. У виставі дуже багато сентенцій, вартих слухачевої уваги: "Ти ніколи не проси за мене пробачення, ніколи", "Я уже не збираюся мстити", "З віком у чоловіка волосся пахне інакше", "Він завше дивиться на мене крізь т е вікно", "Дівчата виходять заміж, щоб було до кого повернутись", "Повинен бути в сім'ї хоч один мужчина", "Як це чудово - відділити жінку від задоволення", "Я народився під чужим знаком", "Коли ти пішла, він мене запитав, де ти раніше була". Безперечно, такий густий психологічно текст треба і грати відповідно, саме грати - жити ним, пропускаючи через себе - а не просто його говорити.

Анатолій Ященко (Олівер) - грає зовсім іншого героя, ніж грав досі. Він різний у межах одної ролі - як і кожна жива людина. Дуже вдала робота Володимира Цивінського (Тоні) - дитяча безпосередність, пластичність, моральна чистота, абсолютне злиття вербального з пластичним. Всі ці позитивні якості не заважають акторові зіграти пізнішого Тоні - зломленого життям, жорсткого, ніякого.

Двом іншим виконавцям головних ролей поталанило менше: Ксєнія Ніколаєва (Люсі Краун) занадто статична, а свої переживання (і еротичні у тому числі) тримає наче під склом. Хочеться услід за Станіславскім рявкнути "Нє вєрю", бо не бачу матері Тоні, дружини Олівера і коханки Джефа. Відповідно, занадто прісно і роблено поводиться на сцені Віталій Лінецький(Джеф). Тут він нагадує більше своїх героїв з серіалу і реклами, ніж вмілого майстра сценічного перевтілення. Він не грає любов, пристрасть - а отже нема і страждання, нема і жалю чи ще якихось чисто людських почуттів. Іскра загорається тільки в дуетах з Цивінським, але це ролі не рятує.

Дуже вдалим дебютом є сценографія учениці Данила Лідера Тетяни Русецької. Чи не вперше на повну силу на сцені використано прості сімейні світлини. Вони творять дивовижну ауру сім'ї у першій дії і відчутну сімейну катастрофу у другій. Власне, є фото - є сім'я, нема фото - нема і сім'ї.

Едуард Митницький зреалізував напрочуд цільний і глибокий спектакль, який творить настрій і говорить з глядачем про вічне.