Мені не раз доводилося писати про кричущу неувагу і неприпустиму неповагу українських театрів до української драматургії. Міф про те, що українська класика писана для клуні і про клуню, не витримує жодної критики. Театрознавець Ростислав Коломієць арґументовано доводить, що корифеї українського театру грали свої вистави у містах і містечках для багатих міщан, спроможних заплатити за квиток до театру. А ці міщани були ознайомлені з досягненнями світового театру.
Зайве казати, що українська класика досі належним чином не поцінована, не прочитана і не поставлена на кону. Але від чого відмовляємось? Від п'єс Кропивницького, Карпенка-Карого, Лесі Українки, Старицького, Винниченка, Черкасенка, Кочерги, Миколи Куліша, Зарудного, Коломійця, Довженка, Яновського… Саме ця драматургія є основою національного театру, бо містить у собі український дух і український характер. При цьому вічне підносить національне до вершин художності - кращі твори стають неперебутнім набутком світової культури.
В останні роки столичні театри успішно звертались до української класики - так з'явились вистави за творами Кропивницького ("Український водевіль" у театрі Івана Франка, "Олеся" у театрі на лівому березі Дніпра), Старицького ("Зимовий вечір" у театрі Івана Франка), Карпенка-Карого ("Чарівниця" у театрі на лівому березі Дніпра, "Житейське море" та "Сто тисяч" у театрі Івана Франка). Але цього занадто мало.
На цьому фоні вигідно вирізняється Одеський український музично-драматичний театр імені В. Василька. Цей театр завдяки зусиллям художнього керівника Ігоря Равицького та директора Валентини Прокопенко звернувся до української класики, зробивши її вагомим елементом сучасності.
Визначною подією стала вистава "Щастя поруч" за п'єсою Івана Франка "Украдене щастя". Керівництво театру запросило на постановку могутню команду з Києва, водночас довіривши головні ролі молодим акторам трупи. І не прогадала. Вистава збурила і спеціалістів (тривалі дискусії у місцевій пресі - красномовне тому свідчення), і глядача - глядач іде у театр і дивиться, і тішиться побаченим, аплодує, і - що найважливіше - хоче прийти ще.
Режисер Дмитро Богомазов відомий в Україні майстер театральної справи. Молодим його назвати язик не повертається - бо таки майстер. На його рахунку чимало художніх одкровень, які стали значними подіями на кону українського театру і, поза сумнівом, увійдуть до його історії - "Трохи вина" за Піранделло, "Одурена" за Т. Манном, "Горло" за Гофманом, "Морфій" за Булгаковим. А розпочав свою театральну кар'єру Дмитро Богомазов виставою "Чарівниця" за п'єсою Івана Карпенка-Карого на кону театру на лівому березі Дніпра. Вистава стала поворотним етапом у прочитанні української класики - режисер уміло використовує простір, сміливо розкладає на пластику і розакцентування текст п'єси, вкручуючи його вічні питання у сучасний психологічно-етичний контекст. Глядач бачить героїв позаминулого століття у сучасних костюмах, вікна-монітори - все це нове і незвичне, але вартісне і позитивно модерне. На превеликий жаль, відкрите Богомазовим не підхопили інші - і це велика проблема сучасного театру. Досвід "Чарівниці" (і її довговічність на кону) свідчить, що це правильний шлях. Очевидно, саме тому Богомазов повернувся на цей шлях сьогодні.
"Украдене щастя" - п'єса канонічна. Її залюбки грають в академічних театрах, але грають в такій же академічній манері, забуваючи, що Франко писав її кров'ю своєї нерозділеної любові. Це п'єса про молодих і для молодих, зіткана з дивовижної сили духовного вогню, переткана здоровою сексуальністю і неминучою пристрастю, вона стає складовою найвищого духовного регістру, що називається вічністю.
Богомазов привіз з Києва сильну команду - сценограф Олександр Друганов запропонував використати поворотне коло сповна, наповнивши його морем кімнат. Кожна кімната - окремий світ, через який герої мають пройти. Добре попрацювали на успіх вистави балетмейстер Лариса Венедиктова та музикмейкер Олександр Курій.
Прочитання тексту - по суті, а не формально. Кожне слово, кожна репліка пережита акторами, які направду живуть на сцені, а не просто грають.
Микола Задорожний у трактуванні Ігора Геращенка занадто звичайний (середньостатичний чоловік - в міру добрий, у міру ревнивий, у міру темпераментний). До того ж, він постійно невпевнений у собі, дивиться на світ з вибаченням - він не володар цього світу.
Михайло Гурман у трактуванні Якова Кучеревського - його пряма протилежність: сильний, вольовий, певний у собі - він: володар світу, він - уособлення твердого чоловічого начала.
Анна у виконанні Ольги Петровської - багатогранна, неоднозначна, обережна, але й смілива, коли розуміє, чого і кого хоче. Тонке нюансування мотивацій дозволяє акторці показати характер героїні у розвитку, він не є статичним.
Немає статики і у партнерському ансамблі Геращенко-Кучеревський. До фіналу вистави вони психологічно міняються місцями: любов і ненависть робить з Миколи твердого, непоступливого, сильного героя, а з Михайла - навпаки - дітвака, розм'яклого і неспроможного витримати свою твердоту до решти.
Варто відзначити добротні роботи Ольги Равицької (Настя) та Алли Бродської (одна з людей), та дивовижне перевтілення Богдана Паршукова, який грає дві досить різнопланові ролі - війта і вуркаганистого персонажа з людей.
Але чому "Щастя поруч", якщо воно у Франка украдене?
Богомазов вирішив поруйнувати міфи, з якими глядач приходить на виставу. Він знає текст, знає Франка, знає канонічне прочитання саме цієї п'єси, знає себе і свої життєві принципи, але - забуває про це все протягом вистави. Чому так? А тому, що не тільки актори проживають життя на сцені, це життя - внутрішньо, психологічно - проживає (переживає) і сам глядач. Тобто він приходить до залу одним, а іде зовсім іншим - з поруйнованим світом у собі, з поруйнованою усталеністю (статичністю) стосунків зі світом.
Богомазов задіює тільки театральні засоби - на повну могуть використовує простір поворотного кола, ближче до фіналу виходячи за його межі. Актори не скуті коробкою сцени - вони динамічні, а разом з ними і глядач: він начеб дивиться захоплююче кіно, витворене обмеженими можливостями театральних умовностей. Режисер домагається від акторів психологічної і текстуальної точності, глибини проникнення у слово і через слово - у сенсорні обшири людської натури, її безвість, її незглибимість. І актори зі своїм завданням справились. Більше того - вони молоді, сексуальні, поривні, вони творять справжню любов і справжню пристрасть, вони по справжньому цілуються - і глядач приймає цей витвір їхньої безпосередності без жодних застережень як свою власну реальність. Досвід Франка, режисера і акторів стає досвідом глядача.
Увага режисера до деталі, його намагання переплавити сукупність деталей у метафору - його великий успіх. Метафора засміченої душі у фіналі - це могутній голос незнищимого українського духу і сучасного театрального мислення.
Вистава "Щастя поруч" перевертає душу, творить вогонь крові, збурює почуття, змушує мислити, медитувати, інакше глянути на себе, на світ, на себе у цьому світі.
Коли я виходив з театру - ховав очі, бо в очах було те, що на дні душі і нікому не хочеш показувати.
Чи є недоліки? Можливо. Але я не буду про них говорити. Бо є художня цілість, є вистава як живий організм.
Хотілося б, аби і одеський губернатор, і віце-прем'єр з гуманітарних питань, і міністр культури подивилися виставу - і привезли її бодай на пару день до столиці: кияни варті такого театру.
