* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

НЕПРАВИЛЬНІ ПОЇЗДИ ІНКОЛИ ПРИХОДЯТЬ ВЧАСНО

00:22 25.07.2013

НЕПРАВИЛЬНІ ПОЇЗДИ ІНКОЛИ ПРИХОДЯТЬ ВЧАСНО

Головний приз — Гран-прі «Золотий Дюк» за підсумками глядацького голосування отримав російський фільм «Географ глобус пропив» режисера Олександра Велединського. Ця ж стрічка визнана кращою і журі на чолі з продюсером Олександром Роднянським.

Журі визначилось і з призами за кращу режисуру («Ланчбокс» індійського режисера Рітеша Батра) та за кращий акторський ансамбль (юні грузинські акторки Ліка Баблуані та Маріам Бокерія з фільму «У цвіті»).

Окремо проводився конкурс українських фільмів (або велемовніше — «Українська національна кінопремія»). Тут «Золотого Дюка» за кращу повнометражну картину міжнародне журі, очолюване британцем Марком Казінсом, присудило фільмові «Параджанов» режисерів Олени Фетисової та Сержа Аведикяна. В конкурсі наших короткометражних стрічок переміг фільм «Дорога» Максима Ксенди. А журі Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI) серед українських робіт визнало кращими повнометражний «Креденс» Валентина Васяновича та короткометражні «Уроки української» Руслана Батицького, відзначивши, що картина «вразила журі своєю жахливою красою та кінематографічною могутністю». І, нарешті, переможцем в конкурсі проектів, що проводився в рамках продюсерського пітчінгу, стала режисер Марина Врода з проектом «Степове».

НАДМІР СВІТЛО-СІРОГО

Останнім фільмом, який я бачив на фестивалі, був Delirium українського режисера Ігоря Подольчака, що брав участь в конкурсі «Українська національна кінопремія». Перед початком сеансу поспілкувався, за кавою, з відомим кінознавцем і критиком, програмним директором Московського кінофестивалю Кірілом Разлоговим. «А я тут тільки українські фільми й дивлюся»,— сказав він мені.

Абсолютно нормальна логіка — приїздити на фестиваль, який проводиться в Україні, головним чином задля того, щоб познайомитися з новими українськими кінострічками. Досі це було проблемою — приїхавши до Києва чи Одеси ви могли познайомитись з новими російськими чи німецькими картинами, а про українські знали тільки те, що їх майже не продукують. Ще рік тому в Одесі вітчиняне хоч і «наливали», але тільки краплями — так, щоб скуштувати. Цьогоріч уперше вітчизняна програма зайняла справді помітне місце. І в ній було все і всі — від класика Кіри Муратової, чий фільм «Вічне повернення» чомусь не включили до конкурсної програми (він демонструвався в рубриці Гала-прем’єри), до початківців.

І це все викликало ентузіастичне ставлення фестивальної аудиторії, в якій спостерігалася очевидна домінація людей від 20 до 30 років. Коли прийшов на програму короткометражних українських фільмів, я був приємно вражений: зал на півтисячі місць був заповнений вщерть! А зацікавлене обговорення після показу... Це, може, найважливіший підсумок Одеського фестивалю (уже четвертого) — українські режисери майже неочікувано відчули інтерес публіки (щоправда, специфічної, фестивальної, та все ж...) до того, що вони роблять.

Відтак нині на порядку денному просте запитання щодо якості, мистецького рівня фільмів, і тактики та стратегії подальшого розвитку. Зокрема, багато що буде залежати від того, як підуть справи у прокаті. Відомо ж, що смаки й реакції фестивальної публіки далеко не завжди збігаються з масовими уподобаннями.

Після перегляду Deliriumu Разлогов пробурчав: «Вам не кажется, что здесь избыток светло-серого»? А ще надмір деструктивності... Відповідаючи — під час розмови з глядачами після перегляду — на запитання щодо свого режисерського методу, Подольчак відповів коротко: «Деструкція конструкції». Тобто, спершу хатку вибудовую, а потім її нищу — для задоволення свого і глядацького.

Delirium — це маячня, марення, екстаз, кілька разів це звучить у фільмі, в якому домінує чорно-біле зображення, насправді надто вибілене, сіре. А історія ніби ж проста. Психіатр приходить до сім’ї, де старий подає ознаки схильності до самогубства. Здавалося б, це та фабула, яка дозволяє оповісти історію цілком конкретну, наповнену психологічними (а чи й психіатричними) нюансами. Та бачте, «деконструкція». Тобто, все робиться для того, аби, що називається, збити нас з пантелику.

Довгі плани, розмите зображення, слабка диференціація персонажів, фабула витікає всюдибіч, глядачеві украй важко зібрати її докупи. Нас заколисують снодійними засобами, а для чого? П’ять літ тому художник Подольчак дебютував фільмом «Las Meninas» і видавалось, що народився цікавий режисер, який промовляє до світу насамперед мовою пластики. Одначе, в новій картині все працює на гальмування контакту з глядачем...

КОНСТРУКЦІЯ ДЕСТРУКЦІЇ

А от «Параджанов» Олени Фетисової та Сержа Аведикяна (копродукція України, Франції, Грузії, Вірменії) зроблено в жанрі байопіку, себто біографічного фільму, з дотриманням усіх вимог цієї загалом непростої жанрової сполуки. Життєпис знаменитого режисера та художника починається від початків 1960-х, років найвищого мистецького злету, коли робилися «Тіні забутих предків». По тому — тиск влади і тиск обставин, за яких забраковували всі задуми режисера, робота над стрічкою «Саят-Нова» в Єревані, арешт і відбуття покарання в таборах, звільнення і фінал, де Параджанов нарешті виїздить за кордон, на Захід, що сприймається ним як досягнення свободи...

Тут, напевно-що, неточність, оскільки митець тим і відзначався, що був внутрішньо вільним незалежно від обставин. Режисер Михайло Бєліков колись розповідав, як вони з Романом Балаяном одвідували Параджанова в таборі. «Уже через кілька хвилин з’явилось відчуття, що це ми сидимо в таборі, а Сергій прийшов до нас у гості...».

Фільм мене особисто розчарував. Можливо тому, що я надто багато знаю про Параджанова і навіть працюю над книгою про нього. Відтак зрозуміло, що картина робилася не для такого глядача, як я. Одначе ж трапилося те, що часто трапляється у подібних випадках, коли фільм про генія — а самого генія в кадрі якось не видко! Хіба що в епізоді про відвідини Марчелло Мастроянні — ось тут проблискує та карнавальність, майстром якої був митець. Який умів перетворити на свято, на обрядову виставу будь-яку подію... Втім, з моєю оцінкою фестивальні глядачі не погодились, поставивши картину на третє місце в глядацькому рейтингу. І прекрасно — попри все хочеться, аби наші фільми якомога активніше йшли в прокат.

На відміну від «правильного» фільму Фетисової та Аведикяна картина «Вічне повернення» Кіри Муратової всуціль — «неправильна «. Впродовж всього перегляду нас змушують дивитися один і той же епізод у виконанні різних акторів. Одначе мало-помалу з’ясовується, що дивитися це надзвичайно цікаво. Чому? Бо кожен такий собі повтор несе нову інформацію — історія та сама, фабула повторюється, та сюжетика, внутрішня історія виявляє свою інакшість.

ЗАГІРНЕ ЩАСТЯ

Головні призи від публіки та професійного журі картині російського режисера Олександра Веледінського «Географ глобус пропив» були очікуваними. Такий собі сучасний парафраз знаменитих «Польотів уві сні і наяву» Романа Балаяна. Типологічно дуже подібний герой, тільки тридцять літ потому. Живе він у наші дні, в Пермі, у нього є дружина й донька, а от грошей катма. То ж він і йде вчителювати — географом у звичайнісіньку школу...

Сіяти добре й вічне герой Костянтина Хабенського не дуже-то схильний. Та й покинути зазирати у пляшку так само йому не під силу. Як і багато чого іншого. Весь він неправильний, але чомусь жінки до нього тягнуться. Закохана в нього школярка Маша пояснює: «Овечкін (закоханий в неї однокласник) все робить правильно, але я його не люблю. А без вас — жити не можу».

Та все життя російського провінційного міста якесь схиблене. Заледве не перший план відкриває нам великий напис над рікою: ЩАСТЯ ЗА ГОРАМИ. По тому від’їжджає авто, і ми бачимо посередині фрази слово НЕ, доти закрите. Одначе ж щастя тут ні в кого немає — і воно навіть не світить якось. Ні старшим, ні молодшим... Чому? Може тому, що хтось перекрив — у свідомості — оте саме коротке НЕ, й ніхто не вірить у присутність щастя на берегах Ками, в отих обшарпаних будинках, побіля проіржавлених суден, які намертво вмерзли в кригу?

Спроба подолати мертвотний плин життя не вдасться, і все вернеться на круги своя. А спроба полягала в тому, що учитель повіз своїх учнів на живу природу і буквально кинув у вир випробувань. Тут події закручуються — дещо штучно, видається мені — аж надто... Одначе, в підсумку зрозуміло, про що йдеться: життя це запліснявіле треба ламати, інакше воно зламає тебе.

У чомусь схожа, до речі, колізія і в українському фільмі «Креденс» Валентина Васяновича. Герой, львівський віолончеліст, занурений в обставини родинного та громадського побутування. Більшість з них сприймаються ним як ідіотські, хоча він терпить — як це відбувається, власне, з кожним із нас.Терпить, аби ближче до фіналу обрушити всю конструкцію цього ніби злагодженого життя. Тільки на відміну від фільму Подольчака, тут деструкція є пружиною фабули, а не стильовим маркером.

У кращому, на мій смак, фільмі Одеського фестивалю «Ланчбокс» індійського режисера Рітеша Батра звучить сентенція про те, що навіть неправильний поїзд іноді приходить вчасно і в заданий пункт призначення. Сучасна цивілізація призвела до надто високого ступеню стандартизації життя. От і хочеться ламати ті стандарти, допоки ми не опинилися під їх цілковитим гнітом...

Сергій ТРИМБАЧ, Одеса — Київ

http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/i-nepravilni-poyizdi-inodi-prihodyat-vchasno