* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Рустам Iбрагiмбеков: Одна з головних проблем нашого часу — дефіцит чоловіків

06:11 20.11.2011

Рустам Iбрагiмбеков: Одна з головних проблем нашого часу — дефіцит чоловіків

На МКФ «Молодість», що завершився нещодавно, приз «за внесок у світовий кінематограф» отримав Рустам Ібрагімбеков. Людина-оркестр, автор численних п’єс, які йдуть у багатьох країнах світу, плідний прозаїк, сценарист, продюсер і успішний бізнесмен. Він увірвався в історію кіно написаним спільно з Єгоровим сценарієм фільму «Біле сонце пустелі», отримав численні премії за фільми, створені спільно з Романом Балаяном — від «Бережи мене, мій талісмане» до «Райських птиць», був увінчаний «Оскаром» разом із Микитою Міхалковим за «Стомлених сонцем». Багато їздить світом та й живе у трикутнику — Москва — Баку — Лос-Анджелес. У його добі, напевно, значно більше часу, ніж у всіх інших людей. Інакше як пояснити таку неймовірну працездатність — написання сценаріїв, п’єс і прози, продюсування, громадська діяльність, керівництво фестивалем і утримування власного театру «Ібрус», де сам же ставить власні п’єси і якому цього року вже 10 років. При цьому він надзвичайний, вірний друг і ніжний, дбайливий чоловік, батько і дід. І ще він дуже мудра людина.

Не скористатися можливістю спілкування з Рустамом Ібрагімбековим у Києві було б злочинно.

«ВИРОСЛО ПОКОЛІННЯ ЛЮДЕЙ, ЯКЕ ОДНЕ ОДНОГО ПРОСТО НЕ ЗНАЄ»

— Рустаме Ібрагімовичу, навіщо, коли кожна з колишніх радянських республік отримала самостійність, ви приїжджаєте на культурний форум СНД (проходив у Києві в жовтні. — Авт. ) і проводите, окрім цього, безпрецедентні заняття кіношколи. Про створення якої багато говорять у різних країнах — і в Україні, і в Росії — створимо ж бо фонд і в його межах працюватимемо в цьому напрямі. А ви вже робите. Як з’явилася ідея, як відбулося її втілення і ваші враження від перебігу цих занять і форуму?

— Річ у тім , що ця школа збирається вже учетверте. Цього разу вона збіглася з форумом інтелігенції СНД. Сама ідея форуму дуже мені близька, бо намагається, якщо не зберегти, то принаймні у якійсь своїй частині відновити приголомшливе єднання наших національних культур. Кіношкола — це щось відособлене, проте водночас частина цих судорожних спроб не виплеснути разом із водою і дитя. Всі ми розуміємо, що і Україна, і Азербайджан, і Росія, і всі інші республіки мають бути самостійними країнами, в цьому сумнівів немає. Але дуже важливо, аби ми зберегли все те хороше, що було накопичене десятиліттями. І спостерігаючи, як упродовж майже двадцяти років не спілкуються вірменські кінематографісти з азербайджанськими, я розумію — це страшно. Виросло покоління людей, яке один одного просто не знає. Їм у Вірменії говорять — це вороги, в Азербайджані говорять — це вороги, тоді як ця ворожнеча —міждержавна, а не між народами, важливо це не плутати. Абсолютно переконаний, що Азербайджан має рацію у цьому конфлікті, але це, як кажуть, проблема моєї держави. Жодного відношення до дружби з моїми вірменськими друзями, до моєї пошани до вірменської культури, до мого прагнення до кінокооперації це не має. Тому я вже декілька років стараюся, аби збереглася ідея молодіжної школи. Ми, наше покоління, виросло на цьому — Рома Балаян мій друг так само, у нього багато друзів в Азербайджані, і ми взагалі всі згуртовані. Приїжджаю в будь-яку колишню республіку, там багато колег, із якими працював, яких люблю, з якими ми — однодумці. Зараз дуже важливо це зберегти, хоча б частково, і у тридцятирічних кінематографістів, які недавно народилися. Ось дивлюся на те, як вони зустрічаються, приїхавши до кіношколи, як розлучаються, і розумію, що за ці десять днів відбувається переворот у їхньому світогляді. Вони розлучаються, як піонери в Артеці, плачучи, бо за цей час у них встановлюються надзвичайні дружні взаємини, вони домовляються про якісь спільні роботи, дізнаються один про одного. Плюс до цього, вони мають можливість спілкуватися з видатними діячами кіно, незалежно від віку і статі, але визнаних на всьому просторі. Чому обрали Київ цього разу? По-перше, тому що тут проходить форум інтелігенції СНД, а наша кіношкола ширша ніж цей форум. У ній беруть участь і представники Литви, Естонії і Грузії, тоді як форум — це форум СНД. По-друге, тому що Київ — це місто, на мій погляд, надзвичайне за своїми можливостями. Це теж столиця, столиця не просто держави, а якогось світу, якогось середовища. І дуже важливо, аби люди, які приїхали з Середньої Азії, Кавказу тощо, опинилися у цьому місті, що є історичним пам’ятником, коли від одного храму вони можуть піти до іншого і відчути всю старовину культури.

— Дихання історії?

— Так, дихання історії. І Київ у цьому сенсі чудове місто. Одночасно зараз проходила двостороння російсько-українська зустріч з приводу того, як же Росії і Україні жити у цьому нестримно мінливому світі, маю на увазі, разом або, так би мовити, паралельно, або ж дистанційовано один від одного. Це вражаюче, там виступав Костянтин Затулін, який мене здивував якоюсь абсолютною переконаністю в тому, що Україна — щось рідне, близьке, словом, моє.

— Ну, пан Затулін для України одіозна особа, думаю, ви знаєте?

— Ні, не знаю, вперше його чув. Лише знаю, що він не може зрозуміти, що це рідне, близьке, але... не своє. Рідна і близька, але окрема, рівноправна і самостійна держава. Його фразеологія мене просто дивувала. З іншого боку, відчув деяку тенденційність і з українського боку. Бачу, існує деякий страх, побоювання: що російська сторона не говорила б, насправді вона мислить так, як мислить Затулін. Розумію ці побоювання і переживаю, тому що дуже важливо зберігати абсолютну політичну державну самостійність. Водночас Україна завжди залишалася в полі спільних культурних завоювань. Мені, не як представникові Росії, а як азербайджанцеві, дуже важливо, бо це все-таки якесь спільне поле, оброблене всіма нами.

— Вам не здається, що відбувається інколи підміна понять, адже спільний культурний простір робить нас багатшими і може об’єднувати, тоді як духовний простір — зона дуже особиста?

— Я з вами абсолютно згоден. При тому, що, здавалося б, культурно-духовне — це зовсім поруч, з іншого боку, духовність східних республік і духовність країн, що живуть на заході Євразії, абсолютно різна за своєю суттю. Я якраз люблю і намагаюся боротися за збереження спільності культурної. Слухаю політологів, економістів, які розповідають про серйозні проблеми вибору: що робити Україні в цій ситуації, коли запропонований загальний економічний простір, Митний Союз, а Україні потрібно вирішувати питання — адже, вступивши в Митний Союз, вона автоматично позбавляється можливості вступити до Євросоюзу. Розумію, величезні проблеми — політичні й економічні, але, на щастя, у галузі кіно цих проблем немає. Будучи на цьому форумі, цій двосторонній зустрічі, представником РРФСР, можу сказати — я дуже успішний український сценарист. Тому що маю стосунок до п’яти українських фільмів, три з яких були зняті за радянських часів, два — вже у вільній Україні. Тобто у галузі культури в цілому, сподіваюся, у галузі кіно абсолютно точно Україна відкрита, вона готова взяти участь у будь-якому проекті, якщо він має якийсь змістовний, ідейний і художній сенс. І жодних протиріч не існує абсолютно — все відкрито, вільно. У галузі культури Україна — одна з найбільш відкритих країн, причому це не сьогодні сталося, перевірено часом. Тому із задоволенням провожу тут міжнародні кіношколи, бачу, як комфортно всім — педагогам, слухачам, як їх тут чудово приймають. Як ця кіношкола, яка у Москві пріоритетно російська, тут наполовину українська, інтернаціональна. У ній працюють майстри режисури, продюсування та всі інші — з Москви, Грузії, Азербайджану, тобто це справжня міжнародна кіношкола, але приймаючою стороною не лише за законами гостинності, а за правом рівноцінного учасника є Україна. Ми сподіваємося, що наступного разу проведемо кіношколу в Грузії. Для мене це принципово, тому що я один із творців конфедерації і за рік до того, як розпався Радянський Союз, сказав: «Є шахісти, вони продовжують грати в шахи незалежно від того, які стосунки між Америкою і Радянським Союзом. Тому що вони шахісти, їх не колише політична кон’юнктура. Ми, кінематографісти, нічим не гірші за шахістів. Давайте домовимося щодо такого устрою, який би не залежав від політичної кон’юнктури і взаємин між нашими державами, тому що ми самі по собі досить самостійна спільність, не менш важлива і потрібна для світу». І тоді ми перейшли на конфедеративні принципи, зруйнували вертикаль, всі союзи кінематографістів стали рівними, і ми зустрічаємося у Москві лише для того, щоб виробити якусь спільну стратегію. Провели декілька чудових проектів — форум національної кінематографії, а по суті кажучи, фестиваль національних кінематографій, вже в 11-те провели, ввели кіношколу, вже вчетверте, і зараз у нас новий проект — у країнах Європи проводити тижні фільмів СНД, аби вони знайомилися з тим, що роблять кінематографісти наших країн.

— Так ми самі часто не знайомі з тим, що робиться у ближньому зарубіжжі!.. А яким чином йде відбір у кіношколу, наскільки складно в неї потрапити і наскільки великий фінансовий вантаж для майбутніх слухачів?

— Слухачі користуються всім абсолютно безкоштовно. Ми оплачуємо і дорогу, і утримання. Все фінансове навантаження узяв на себе міждержавний фонд СНД. Ми займаємося організацією, а гроші дають вони. А добір дуже простий: ми звертаємося у всі союзи кінематографістів і просимо дібрати людей. Далі, у нас є своя відбіркова комісія і з безлічі присланих робіт вибираємо, на наш погляд, найбільш якісні. Це 40—50 людей різних професій: режисери, сценаристи, критики і продюсери.

КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «БІЛЕ СОНЦЕ ПУСТЕЛІ»

— А яка перспектива, окрім шикарних теоретичних знань і надзвичайного спілкування, для слухачів кіношколи?

— Це люди, які мають кіноосвіту і зробили перші кроки, тобто зняли картини, написали сценарії тощо. Їм дуже важливо, з одного боку, аби про них дізналися. Вони привозять, показують свої роботи, а оскільки ми залучаємо у якості педагогів найвидатніших кінематографістів, наприклад тих, хто брав участь сьогодні, — Роман Балаян, Павло Фінн, Іраклій Квірікадзе, Галина Євтушенко, Світлана Адамович — тобто це найвідоміші і найуспішніші люди у всіх кінопрофесіях. Для них найважливіше — можливість спілкування один із одним. Те, чого ми їх позбавили, творячи свою окрему політичну, державну долю, позбавили молодь кожної з наших країн можливості спілкуватися. Міжнародна кіношкола дає хоч якусь компенсацію. Тому надаю їй величезного значення і, найголовніше, досвід чотирьох років показав, що вони жадібно спілкуються з представниками інших кінематографій, із задоволенням обмінюються досвідом, показуючи один одному свої картини. Дуже важлива і потрібна справа.

«НЕЩАДНА ПРАВДА МОЖЕ ПРИВЕСТИ ДО ХУДОЖНЬОГО РЕЗУЛЬТАТУ НЕ МЕНШ ЕФЕКТНОГО, НІЖ ВИГАДКА»

— Ви — успішна людина: й у створенні сценаріїв, і продюсуванні картин, і у фестивальній діяльності, і у своїй громадянській позиції залишаєтеся самим собою у всі часи. Приз, який ви отримали сьогодні на фестивалі «Молодість», за внесок у світове кіно — абсолютно виправданий. Сьогодні живете, як і багато років поспіль, між Москвою, Баку й Америкою, і плідно працюєте скрізь. Наскільки просто або складно вам, Рустаму Ібрагімбекову, який стільки зробив для світового кіно, працювати сьогодні?

— Все життя прагнув робити лише те, що приносить задоволення мені, повірте. Тому не дуже добре вчився у школі, це не приносило задоволення.

— Багато успішних людей, зазвичай, не дуже добре вчилися в школі. Вони потім зробили те, що потрібно.

— І я — людина, яка культово вірить і переконаний у тому, що чоловіча дружба надзвичайно важлива чоловікам для виживання. Чому? Держава бореться проти чоловічої дружби, кажучи, що ти — громадянин своєї країни, сім’я бореться проти чоловічої дружби, тому що ти — батько сімейства. Попри це упродовж тисячоліть зберігається інститут чоловічої дружби. Чому? Пов’язано це лише з одним — з необхідністю заряджатися один від одного, необхідністю зберігатися як чоловік, тому що, коли перетворюєшся просто на громадянина, просто батька сімейства, ти перестаєш бути чоловіком. А одна з головних проблем нашого часу — дефіцит чоловіків. Коли мені розповідають про те, що якась жінка не так повелася, говорю: тому що мало чоловіків. Просто дефіцит справжніх чоловіків, які вільні, можливо, безрозсудно, безглуздо, порушуючи якісь засади, але в цьому є суть чоловіча — існувати всупереч розумним установкам, це необхідно для продовження роду, для того, щоб людство існувало. Тому я є культовим служителем чоловічої дружби. За все своє життя мав із десяток друзів, одним з яких є Рома Балаян, які поділяють мої переконання. При цьому ми чудові батьки сімейств, ми вірні своїм громадянським переконанням, і ми зберігаємо головне поняття — як у цьому світі повинен існувати чоловік. І це допомагає мені існувати у всіх інших іпостасях. Тому що я себе перш за все, чим би не займався, відчуваю чоловіком. І це не хизування, не якась спроба піднесеться над жінками, я поклоняюся жінкам і, до речі, переконаний, що майбутнє за ними. Тому що все, що вміє чоловік, найближчим часом буде покрито машинами — мислення, раціоналізм тощо. А жінки набагато більш інтуїтивні і їх змоделювати машинним способом набагато складніше. Вони набагато менш передбачувані і набагато складніше піддаються алгоритмізації. Проте мудрі жінки прагнуть зберегти у чоловіках саме ці чоловічі якості. А ось ті, хто бореться за рівноправ’я, немудрі жінки. Бо вони займаються не тим. І бажання уподібнитися чоловікові упускає жінку. Жінка має бути жінкою.

— А що сьогодні робить письменник, сценарист, театральний режисер, продюсер і успішний підприємець Рустам Ібрагімбеков?

— За радянських часів був дефіцит м’яса, риби тощо, я ходив в один м’ясорозподільник у Баку, де працював мій друг, джазовий контрабасист, часи були важкі і він працював на м’ясному складі. Ще там був рибний відділ, де працював дуже симпатичний літній єврей, який мене дуже любив. Заходив до нього: «Йосифе Юхимовичу, як справи?» — «Ну, як справи, Рустаме. Я ж живу на відсотки». — «Що ви маєте на увазі?» — «Ну, до сімдесяти років — справжнє життя. Після 70-ти живеш вже на відсотки». Ось я два роки живу на відсотки.

— Не приймаю.

— Тому я, вже позбавлений нормальної, природної пихатості, честолюбства, яке рухає зазвичай будь-якою творчою людиною, займаюся лише тим, що приносить задоволення. Ставлю спектаклі, які мають декілька сотень глядачів. Пишу сценарії, прозу, продовжую все це робити, багатоверстатник, і лише нещодавно зрозумів, що повинен написати історію свого життя. Ніколи не хотів на це витрачати час, і раптом це знайшло сенс лише тому, що замислився над питанням: а чому життя склалося так? Тільки-но зрозумів, що тут справа не у фактах моєї біографії, а у спробах осмислити, чому воно склалося саме так, а не інакше, з’явився інтерес. І приступив до цієї справи.

— Але це не мемуари, щось інше за жанром?

— Інше, ви маєте рацію. Тому що мемуари було б писати нудно. Це спроба самоаналізу, спроба зрозуміти, хто я, що я. Я за своїми можливостями не дуже хороший живописець. Тобто, моя сила в умінні придумати, створити ситуацію, в якій зіштовхую людей, і це зіткнення наводить до деякого художньому результату. Коли пишу про себе, мовби немає місця вигадці, бо все правда. І раптом зрозумів, що рівноцінною вигадці буде лише правда. Нещадна правда може привести до художнього результату не менш ефектного, ніж вигадка. Тому хочу написати. Загальний задум, можна сказати — постану голим.

— Гола правда?

— Гола правда, такий ексгібіціонізм. Але ексгібіціонізм — це ж вада, ви знаєте, сексуальне відхилення, коли в побуті. Ексгібіціонізм у мистецтві може теж мати потворні форми. Але якщо розуміти як граничну правду, тобто відвертість рівня, якого мало хто досягав, з’являється художнє завдання.

— Вона не завжди приємна для оточуючих.

— Так. І тут дуже важливі етичні норми, яких потрібно дотримуватися у будь-якому разі. Мені це цікаво ще і як деякий художній експеримент. Є факти, можна їх прикрасити вигадкою, а можна — граничною самооголеністю. Я дуже маловиразний, коли позбавлений можливості художньої вигадки. Є люди, які легко і красиво розповідають просто про себе, я не можу, повинен щось придумати. А оскільки не можу тут придумувати, то єдине, чим перекриваю своє невміння, — просто розповісти з граничною самооголеністю. І намагаюся зараз писати якісь роздуми про людську сутність, про людину взагалі — через своє життя, будучи гранично відвертим, і із задоволенням розповідаю про людей, з якими мене зіштовхнуло життя.

«РЕЛІГІЇ — ЦЕ ЛИШЕ ДОРОГА ДО БОГА»

— Для радянської і пізніше для російської культури Рустам Ібрагімбеков зробив дуже багато. Якщо узяти останні, вже незалежні часи, це «Оскар», отриманий за картину «Стомлені сонцем». З вашими бажаннями зберегти загальний культурний простір, де ніхто ні над ким не домінує і кожна національна культура може самовиразитися, коли колишній друг і соратник є якщо не ворогом, то людиною, що стоїть по інший бік барикад, як вам живеться і які, на ваш погляд, перспективи?

— Практично не втратив нікого, з ким мене зіштовхнуло життя. Сподіваюся, моя дружина не читатиме це інтерв’ю. Жінки, з якими пов’язувало життя і до, і після одруження, залишаються моїми друзями. Завжди виходив з того, що насамперед — людські стосунки, кохання — вже надбудова. Дружина є одним із найближчих моїх людей, моїм другом, і це дуже важливо. Те ж саме з друзями. Дружу, продовжую спілкуватися з людьми, з якими виріс на одній вулиці, вчився тощо. Звичайно, час від часу відбуваються якісь втрати. Але ніколи не зможу назвати людину, з якою дружив, ворогом. Навіть якщо ми розлучилися. Ніколи. У нас серйозні ідеологічні розбіжності, які можуть бути навіть у родині. Навіть у сім’ї можна, люблячи брата, сповідати різні погляди. Я знаю, кого ви маєте на увазі, але ви його не назвали і я не буду.

— Так, будь ласка: Микита Сергійович Міхалков.

— Він мені не ворог. Це людина, до якої я відчуваю вдячність, оскільки ми прожили разом довгий плідний період життя, декілька десятиліть дружби, роботи тощо, і я був би украй невдячною людиною, якби закреслив це і забув. Ми дружили родинами. Далі — розійшлися ідеологічно, причому категорично. Але це абсолютно не означає, що я до нього ставлюся по-людськи вороже. Це абсолютно різні речі.

— А він до вас?

— А я не знаю, це справа його совісті. Говорю про себе. Завжди це публічно заявляв і йому, і по телебаченню, що не приймаю його як якусь громадську фігуру. Але чудово ставлюся як до режисера, не маючи на увазі конкретні картини. Колись один мій друг хотів посваритися з іншим, а той йому сказав: «Слухай, що б ти не робив, я з тобою не посварюся, тому що витратив на тебе 30 років свого життя». Розумієте, я витратив декілька десятиліть свого життя на дружбу з Микитою Сергійовичем. І якщо я це закреслюватиму, значить, закреслюватиму десятиліття власного життя. А я людина скаредна... Ми не спілкуємося. Все, що він робить, маю на увазі громадського діяча, викликає в мені активне неприйняття, але це не закреслює всього попереднього життя, тому будь-якої секунди, коли знадобиться йому моя допомога, якщо вона не спрямована на те, що не приймаю, якщо йому треба нарубати дров удома, пересунути меблі, я готовий. І в цьому сенсі дуже розумію Рому Балаяна, який говорить: «Я його люблю». Ми називаємо іншу якусь людину, яка зробила декілька непристойних вчинків, засуджуємо, а Рома говорить: а я його люблю. Називаємо іншого, а Рома знову говорить: а я його люблю. І я розумію, коли він говорить «я його люблю», не можна нам судити інших. Ми можемо це прийняти або не прийняти, тому прагну долати в собі мусульманізм.

— І людський максималізм?

— Так. Тому що коли мене запитують: хто ви за віросповіданням, я відповідаю, що за технічними параметрами — мусульманин, зробив це усвідомлено, змусив батьків зробити собі обрізання. Всі довкола були проти, я ж поставився до цього не як до релігійного, а національного акту. Всі довкола дотримуються цієї віри, значить, і я. Можу усвідомлено сказати, що вірю в Бога, але не дотримуюся жодних релігій. Тому що релігії — це лише дорога до Бога.

— Віра і релігія — різні речі?

— Так. Більш-менш успішно одна і друга, і третя ведуть до Бога. Тому це як система Станіславського, яка навчає посереднього актора основам майстерності, релігії — необхідна річ для того, щоб привести людину до Бога. А якщо Бог у неї є, то він не потребує конкретної релігії.

ДОВІДКА «Дня»

Рустам Мамед Ібрагімогли Ібрагімбеков — радянський і азербайджанський письменник і кінодраматург, лауреат державних премій, народний письменник Азербайджану, заслужений діяч мистецтв Азербайджанської РСР (1976) і заслужений діяч мистецтв Росії (1995), професор.

Рустам Ібрагімбеков — голова Конфедерації спілок кінематографістів країн СНД і Балтії, голова Союзу кінематографістів Азербайджану, член Європейської кіноакадемії «Фелікс» і Американської академії кіномистецтва.

Написав 15 п’єс, які поставлені більше ніж у 100 театрах різних країн світу. П’єси — «Жінка за зачиненими дверима», «Похорони у Каліфорнії», «Дім на піску», «Схожий на лева» — з великим успіхом йшли у Празі, Берліні, Софії, Будапешті, Нью-Йорку («Circle Repertory Theatre», 1987), Баку і Москві. Він автор 10 книг і збірок «Ультиматум» (1983), «Прокинувшись із посмішкою» (1985), «Дача» (1988), «Вибрані повісті» (1989), «Сонячне сплетення» (1996) тощо, які розійшлися накладом понад 500 тисяч примірників.

Автор сценаріїв понад 40 фільмів, зокрема «Біле сонце пустелі» (спільно з В.Єжовим), «Бережи мене, мій талісмане», «Філер», «Побачити Париж і померти», «Урга. Територія кохання» (спільно з М. Міхалковим), «Стомлені сонцем» (спільно з М. Міхалковим), «Схід—Захід» (спільно з С. Бодровим), «Райські птиці». Продюсував фільми «Таксі-блюз», «Дюба-дюба», «Розрушені мости» (Азербайджан-США), «Сім’я», «Кочівник».

Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА