* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

АБСОЛЮТНИЙ МАКСИМАЛІСТ

21:16 10.03.2011

АБСОЛЮТНИЙ МАКСИМАЛІСТ

Хто з нас не пам’ятає чарівного й природного, як кішка, Гекльберрі Фінна у фільмі Станіслава Говорухіна «Пригоди Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна», знятого 30 років тому на Одеській кіностудії?.. У цій ролі дебютував юний актор Владик Сухачов. Бойового, органічного в кадрі хлопчиська помітив київський режисер Володимир Попков — і в картині «Вантаж без маркування» (1984) з’явився герой на ім’я Вовчик. А через два роки Влад (уже взявши прізвище вітчима — популярного артиста Бориса Галкіна, який був для підлітка авторитетом, кого він прагнув наслідувати у всьому) знову приїхав на Кіностудію імені Олександра Довженка до режисера Муратова, який затвердив його на роль юнги Санді Прюля в картині «Золотий ланцюг» (1986). «Уже коли Владислав був на піку слави й приїжджав до Києва зніматися в серіалах, завжди телефонував, — пригадує Олександр Ігоревич. — Я запам’ятав його ніжним, чутливим хлопцем, хоча у нього було обличчя розбійника...» Пізніше у фільмографії запитаного режисерами й улюбленого глядачами актора Влада Галкіна з’являться «Ворошиловський стрілок», «Далекобійники», «У серпні 44-го», «Майстер і Маргарита», «Диверсант», «Загибель імперії», «Котовський». Понад 50 ролей у кіно... Ми були дуже добре знайомі з Владиславом: я робила про нього дві телепередачі, віддалені одна від одної шістьма роками, — влітку 2001-го і наприкінці 2007 року. Це інтерв’ю — мікст наших розмов із актором. Перша відбулася після яскравої прем’єри фільму Михайла Пташука «У серпні 44-го» на кінофестивалі «Кінотавр», друга — у Москві, незабаром після травми, яку Галкін отримав під час зйомок серіалу «Диверсант. Кінець війни». Матеріал друкується вперше. ТАЄМНІ КІНОПРОБИ — Вам самою долею було визначено стати артистом, адже ваш батько — відомий актор Борис Галкін, а мама, Олена Демидова — сценарист? — І батько, і мати були категорично проти подібного рішення. Моя перша картина — фільм Станіслава Сергійовича Говорухіна «Пригоди Тома Сойєра й Гекльберрі Фінна». Потрапив я на зйомки так: бабуся таємно від батьків привезла онука на кінопроби. І лише коли мене затвердили на роль Гекльберрі, повідомила про таку важливу подію тата з мамою. Це була досить серйозна інтрига, оскільки проби відбувалися взимку, а зйомки фільму починалися лише восени. Процес виявився тривалим, але слід віддати належне нам з бабусею — ми не проговорилися. Мені було тоді вісім чи дев’ять років. Станіслав Сергійович, щоправда, потім сказав, що з дітьми він більше не працюватиме. На фільмі зібралося багато малолітніх бандитів! — Ви справді були некерованою дитиною? — Знаєте, коли я зараз дивлюся на себе в цій картині, дивуюся: такий собі восьмирічний мужичок! З характером! Зрозуміти в цьому віці, що зйомки — це робота, дуже важко. Я щодня близько восьмої години ранку виходив на пляж у Сухумі — і шукай вітра в полі... А коли група збиралася на зміну, то хтось спохвачувався: мовляв, «дрібного» ж немає! Мене називали «кількою», бо я з моря не вилазив. Вода взагалі тривалий час була для мене всім — спочатку навіть, читаючи сценарій, запитував: «А річка чи море там є»? Якщо подібний пейзаж не передбачався, відмовлявся зніматися. Так, на «Пригодах Тома Сойєра й Гекльберрі Фінна» мене шукали всією групою, регулярно прочісували пляж — знаходили й лише тоді їхали на роботу. Ось такий був мій перший кіношний досвід. Уже пізніше я почав розуміти, що кіно — нелегка праця: довкола люди, які від тебе залежать, і ти маєш бути відповідальним за те, що робиш і як поводишся. Звісно, це було вже щось інше! Не так цікаво! — У школі, мабуть, одразу ж стали всезагальним кумиром? — Було таке. Але частіше зачиняли в класі. Коли мені це набридло, почав займатися боксом — і все пішло на лад! Я в школі загалом навчався близько трьох із половиною років, решту часу знімався — до кінця десятого класу в мене було вже 14 чи 15 фільмів. Це не жарт! — Ви маєте досить характерну зовнішність. Згідно зі стереотипами, акторові з таким обличчям мають пропонувати певні ролі — або героїв, або бандитів. Кому в дитинстві віддавали перевагу, які книжки читали? — Читати почав рано, а говорити — взагалі у вісім місяців. Правда, розуміла мене лише бабуся. Це страшна історія: я не говорив — кричав, вигукував якісь гасла! І щось увесь час співав, як розповідає мама. Досить енергійний був «дрібний»... Читав усе підряд, захлинаючись — певні вподобання окреслилися набагато пізніше. Із загальновизнаних речей мало що пройшло повз мою увагу. Борхес, Бердяєв... Чому? Незрозуміло! Борхеса просто обожнював. І зараз моє ставлення до цього письменника не змінилося: він нічого не нав’язує, а синтезує накопичені знання й пропонує їх читачеві. Його проза — більше діалог, ніж догма. СПРАВЖНІЙ МУЖИК — Кілька років тому у вашому житті з’явився ще й театр, ви зіграли Митю Карамазова у виставі «Справа N» у режисера Даші Михайлової (актриса, дружина Влада Галкіна. — І. Г.). А окрім кіно й театру є якісь захоплення? — Театр справді з’явився в моєму житті нещодавно. Цікаво, але, навчаючись у театральному інституті, на сцені ніколи не працював. Дещо лячно було, адже до училища я прийшов уже із серйозними кіноздобутками, а сутність театру й кіно є діаметрально протилежною. Справді, трохи боязко, тому я й цурався театру з його інтригами... Проте сьогодні це професійно необхідно — тренінг, навантаження, яке дуже потрібне акторові. Я отримував величезне задоволення, коли ми грали виставу... А захоплення? Категорично ні на що не вистачає часу. Інколи думаю: а чи не поїхати на рибалку? Обожнюю автомобіль (коли буваю вдома, завжди за кермом), їжджу дуже швидко, друзі навіть бояться сідати до мене в салон. Але я воджу машину вже давно і, мені здається, досить грамотно. Люблю перегони, мотоцикл. Мені цікаві певні екстремальні ситуації. Наприклад, ми з батьком майже місяць були в експедиції в Сахарі — спецназ виживав у пустелі, а ми поїхали це знімати. Спецназ вижив — ми зняли... Багато хто «відколювався» дорогою, а в мене (страшно пригадати) — камера вагою кілограмів із шістнадцять! На верблюда її повісити не можна — вони йдуть, помирають дорогою... Надзвичайний край: серпень, спека люта, під 70 градусів, сонце, як ліхтар, тіні немає! Але при цьому усвідомлюєш — Море, Всесвіт! Хоча довкола пустка й піщані бурі. Але що цікаве: людський мозок є таким, що й у пустелі він все одно знаходить, за що зачепитися... На початку експедиції всі боялися шаленої кількості комах, які «товчуться» навколо тебе, тільки й думали, коли вони вкусять. Дехто намагався рятуватися від отруйних гадів, лягаючи спати біля верблюдів, і прокидалися в кліщах! Усі були покусані, але досвід цікавий... — Ваші стосунки з батьком — родинні, колегіальні, дружні? — Ми відчуваємо один одного навіть на відстані. Нещодавно я розповів батькові про одну не дуже симпатичну ситуацію, а він сказав, що апріорі знав про неї, хоча знаходився в той час за тисячу кілометрів від мене. Ми дружимо. Більш ніж дружимо... І з матір’ю в мене дивовижні стосунки. Батьки дуже близькі мені за духом люди. За якимись основними засадничими речами. І неважливо, часто ми бачимося чи ні — важливо, що завжди зустрічаємося з радістю. — А які свята ви любили в дитинстві? — Дуже любив свій день народження. І за півроку попереджав про це, щоб сім’я була в курсі. — Озвучте для тих, хто ще не в курсі. — 25 грудня. Козерог, який народився на Різдво Христове. До речі, у моєї сестри день народження 7 жовтня. А я з’ясував у батюшки, що в мене цього дня іменини! Ніхто не повірив: вирішили, що молодший Галкін знову тягне ковдру на себе!.. Маленьким я обожнював ці свята — день народження, Новий рік. — Перепрошую за інтимне запитання: ви віруюча людина? — Є таке, але питання віри дуже особисте. Щоправда, я давно не бачився зі своїм духовним отцем, а траплялося, ми з Митьком, сином моєї хрещеної (актриса Катерина Васильєва. — І. Г.) приїздили до батюшки в село й місяць-другий жили там, щось будували... Чудовий був час! Потім повертаєшся до Москви — інше життя. Проте, живучи в миру, все одно потрібно дотримуватися мирських законів. Якщо йти, то йти назовсім. А Митька, до речі, став священиком, служить у храмі, в Москві. — На прес-конференції після прем’єри фільму «У серпні 44-го» вас запитали, яким ви хотіли зіграти смершівця старшого лейтенанта Таманцева? Ви відповіли: «Хотів зіграти мужика». А який він, справжній мужик, на ваш погляд? — Відповідальний і надійний. Ось два основні критерії, на мій погляд, що характеризують справжнього чоловіка. І ще, мабуть, дуже важливо, особливо для жінок, щоб цей мужик мав почуття самоіронії, іронії, гумору. З цих якостей і складається привабливий образ людини. Щодо характеру — надійність і відповідальність. Вони — сила чоловіка. Сьогодні ж неймовірно багато якихось безхребетних, середньостатевих істот. Я не збираюся зараз вершити революцію в цьому питанні. Борони Боже! Навіщо?.. Просто Таманцев, яким я його бачу, якщо потрібно, може й крізь танк пройти, залишивши від нього уламки. Та все що завгодно може! Він — згусток енергії, здатний на неймовірні вчинки. У Стародавньому Китаї існувала школа гінців, які за будь-яких обставин повинні були доставити депешу за призначенням. Бували випадки, коли смертельно поранені люди незрозуміло як виконували свій обов’язок і одразу вмирали. Таманцев саме такий. Щоправда, нам закидають інколи, що ми звеличуємо образи смершівців. Убивць, насправді. Але водночас вони зберігали життя тисячам солдатів, які йшли в бій. Певно, були жертви й серед мирного населення, і все ж таки ці люди — герої, які так потрібні сьогодні. — Не можу не запитати про провокаційне реаліті-шоу «Острів спокус», де ви були ведучим. А якби запропонували стати його учасником, погодилися б? — Відмовився б категорично. — Мотивація? — Я ставив це саме запитання всім учасникам проекту. Вони плели якісь нісенітниці: мовляв, ми приїхали перевіряти почуття. Навіщо?! Якщо почуття є, їх потрібно берегти й примножувати, на мій погляд. А випробовувати навіщо? Що за маячня! Адже тут провокація — ти підставляєш і себе, і партнера. Отже, мотив інший: особистий піар, відпочинок «на халяву»... У цьому більше правди, така позиція набагато чесніша. Хоча б по відношенню один до одного. До речі, на нашому проекті розлучилися всі пари — дві в кадрі, дві — за кадром. — Невже? — Ну, а як потім існувати? Можливо, я так говорю, оскільки я абсолютний максималіст? Але навіть урівноважені люди, побачивши пікантні стосунки партнера чи партнерки з іншими учасниками проекту (а, повірте, ми багато чого залишали за кадром!), змінювали свою думку щодо ситуації. Я подібне міг передбачити й до програми, тому ніколи не поїхав би на «Острів спокус» як учасник, ніколи не підставив би ні себе, ні Дашу. — Але як для актора цей досвід виявився цікавим? — Та будь-який досвід цікавий. Усе — в скарбничку. Ми спілкувалися з учасниками — жодного тексту не було написано заздалегідь. Я казав хлопцям і дівчатам, що вони можуть звертатися до мене за допомогою, але прожити цей відрізок їхнього життя за них я не зможу. За свої вчинки вони відповідатимуть самі. Між нами не було прірви, існував людський контакт. Вони бачили в мені не ведучого, а співучасника, спостерігача. До речі, цей проект ліцензійний, він іде і в Європі, і в Америці, але наша версія була визнана найкращою. — Читачі не зрозуміють мене, якщо не запитаю, чим зараз займається ваша дружина, Даша Михайлова? — Даша знімається. Як режисер запускає нову виставу. Причому ми з нею намагаємося самі ініціювати якісь проекти, так цікаво працювати. — Не хотіли б, щоб ваша кінематографічна династія продовжилася? — Ніколи не думав про це. — Ви мене не зрозуміли: я про дітей запитую — не плануєте? — А! Щодо дітей — звісно, хочемо. Дай Боже, щоб усе вийшло. А щодо династії — вона вже поповнилася новим членом. Дочка Даші від першого шлюбу Василиса (дочка актора Максима Суханова. — Авт.) теж уклепалася в цю жахливу професію. САМ СОБІ РЕЖИСЕР — Здається, ви лідер. А існують люди, яким погодилися б підкорятися? — Ні. — Навіть Даші?! — Тут від мене нічого не залежить. На жаль чи на щастя. Я неспроможний коритися в принципі. Маю бути над ситуацією або всередині неї. Але ніяк не поза нею. — І ніколи не було бажання переломити цю ситуацію? Визнати: я не правий? — Свою неправоту визнати можу. Але підкорятися?.. Чому? У зв’язку з чим? Ні, це дуже складне для мене становище. Можливо, лещу собі, але я зазвичай виявляюся правий. Не знаю... Поки що не було ситуації, щоб я міг піти за кимось не оглядаючись, комусь беззастережно довіряти. Я сам собі режисер у цьому плані, і підпорядкування мені просто не властиве. — У вас красномовне ім’я — Владислав (той, хто володіє славою). Кому з батьків належить авторство? — Мама дала мені це ім’я на честь польського короля Владислава. — Чому саме польського, тут якась родинна таємниця? Ви знаєте своє генеалогічне дерево? — Батько мій — нащадок Кутузова по лінії Зейдерів. У мені багато кровей намішано — німецьких, польських, єврейських, російських... Чого тільки немає! — Яку понад усе відчуваєте? — Першу групу, резус-фактор позитивний... Що я знаю про себе? Я дуже різний. Однозначно сказати не можу — такий чи сякий. Прагнути досконалості, звісно, потрібно. Мабуть, я пізніше щось зрозумію. Зараз не знаю...
Ірина ГОРДІЙЧУК
ДЕНЬ
 ДОВІДКА «Дня» Владислав Галкін народився 25 грудня 1971 року в Ленінграді. 1981 року під ім’ям Владик Сухачов дебютував у фільмі Станіслава Говорухіна «Пригоди Тома Сойєра й Гекльберрі Фінна». Найбільш відомі роботи в кіно: «Золотий ланцюг» (1986), «Абориген» (1988), «Ворошиловський стрілок» (1998), «У серпні 44-го» (2000), «Далекобійники» (2001—2004), «По той бік вовків» (2002), «Спецназ» (2002—2003), «Диверсант» (2004), «Казароза» (2005), «Майстер і Маргарита» (2005), «Диверсант. Кінець війни» (2007), «Котовський» (2009). Актора удостоєно званням заслуженого артиста Росії. Галкін пішов із життя 25 лютого 2010 року. Похований на Троєкуровському кладовищі поряд із колегами — Олександром Дедюшком, Ігорем Старигіним і Семеном Фарадою.