* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

МІЙ БАТЬКО ЄВГЕН -- ФІЛЬМ АНДРІЯ

06:31 04.03.2011

МІЙ БАТЬКО ЄВГЕН -- ФІЛЬМ АНДРІЯ

«Я сижу у окна. За окном осина.
Я любил немногих. Однако сильно».

Йосип Бродський

 ПЕРЕДМОВА

Андрій Загданський — корінний киянин. Із червоним дипломом закінчив факультет кінорежисури Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого і після армії прийшов працювати на студію «Київнаучфільм». Спочатку робив рекламу, навчальні фільми для іноземців. У 1988 році, під бризом змін, разом із колегами створив незалежне творче об’єднання «Четвер». Там зняв свій перший повнометражний фільм «Тлумачення сновидінь», який здобув Гран-прі Всесоюзного кінофестивалю неігрового кіно у Воронежі (1990). І був представлений на багатьох міжнародних кінофорумах — в Амстердамі, Лондоні, Нью-Йорку, Кракові, Санкт-Петербурзі, Сан-Франциско, Буенос-Айресі, Мадриді. «Цікавий і провокаційний, — так писала про «Тлумачення...» «Нью-Йорк Таймс», — немов вся країна потрапила на сеанс психоаналізу». Потім з’явилися картини «Двоє», «Реєстрація», «Олег Блохін. Прощання». Із престижними нагородами і без них, але (за оцінкою самого режисера) назавжди зробили його вільним.

А 1992-го, коли вже не було ані Радянського Союзу, ані можливості знімати кіно, Андрій Загданський виїхав до США, де невдовзі отримав посвідку на проживання як «іноземець видатних здібностей». Так почалося його американське життя: робота на телебаченні, Рокфеллерівська стипендія, викладання в New School University. І вже за чотири роки — власна незалежна компанія AZ Films. Короткометражний телефільм «Шість днів» — про Нью-Йорк, який щойно пережив 11 вересня. Потім — повнометражна картина «Вася». Про російського художника Василя Ситникова, якого офіційна радянська медицина оголосила божевільним. Стрічка, що поєднує документальний та анімаційний матеріал, отримала приз журі New York Expo (2002) і диплом журі кінофестивалю «Вікно в Європу» у Виборзі (2003). Наступною була документальна стрічка «Костя й Миша» — про російського поета-авангардиста, видавця 9-томної антології російської поезії Костянтина Кузьмінського та його дружину Емму. Як і герой фільму «Вася», Костянтин Кузьмінський — людина абсолютної, на межі божевілля, свободи (диплом журі правозахисного кінофестивалю «Сталкер» у Москві).

Зовсім окремо, на мій погляд, у фільмографії Андрія Загданського стоїть стрічка «Помаранчева зима» — про відомі події, що відбулися в Києві після виборів 2004 року. Режисер не був у ті морозні дні на Майдані, й, можливо, саме тому його робота — не революційний літопис, а відчайдушна спроба розумної, тонкої, рефлексуючої людини переосмислити їх, розповісти про країну, в якій народився, її людей і долі світу. «Помаранчева зима» більш ніж урок історії. Подібно до роману Нормана Мейлера «Армії в ночі», фільм характеризує політичну масу як живу істоту й описує її внутрішні зміни на кшталт протагоніста у драмі», — так коментував появу картини «Нью-Йорк Таймс». (Приз на іспанському фестивалі Punto de Vista і перший приз журі кінофоруму Black Maria в Америці.) У Києві «Помаранчева зима» брала участь у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю документального кіно «Контакт», однак ані членами журі, ані «запеклими революціонерами» відзначена не була.

І, нарешті, 2010 року режисер закінчує свій найбільш особистий фільм «Мій батько Євген».

ЖИТТЯ Й ДОЛЯ

На цьому факті хочеться зупинитися докладніше. Бо саме у зв’язку зі стрічкою «Мій батько Євген» і виник цей матеріал.

...Добре пам’ятаю теплий вересневий день, коли ховали Євгена Петровича Загданського, талановитого сценариста і блискучого керівника. Інтелігентну, розумну, мудру й дуже хорошу людину. 10 вересня 1997 року. Про трагедію я дізналася напередодні, у день свого народження... На Байковий цвинтар прийшло багато людей — рідні, колеги, друзі. Сина Андрія не було. Він не зміг прилетіти з Америки. Не встиг оформити візу. І потрапив на могилу батька лише у 2001-му...

Тоді ж я вперше почула від нього, що хоче зняти фільм, який відштовхувався б від їхнього з Євгеном Петровичем п’ятирічного листування, після від’їзду Андрія до Америки. Але психологічно був ще не готовий до цього...

І ось такий час настав — після двох з половиною років воістину болючої роботи (сама бувала тому свідком) з’явилася пронизлива документальна драма «Мій батько Євген». Для режисера Андрія Загданського було принципово важливо, щоб прем’єра фільму відбулася саме в Києві. Бо стрічка розповідала не лише про відносини батька й сина, неминучий конфлікт поколінь, муки розлуки, а й про страшні та чудові події ХХ століття, людей, які оточували Загданських, читали заборонені книги, обговорювали хороше й погане кіно. Про місто, в якому він виріс і сформувався як особистість — Київ. І про любов.

Така оказія трапилася: фільм «Мій батько Євген» відібрали до конкурсної програми «Дзеркало» ІІ Київського міжнародного кінофестивалю, і він був відзначений дипломом журі з формулюванням «За драматичну інтерпретацію історії країни через долі сім’ї кінематографістів».

...Ім’я Євгена Петровича Загданського добре відомо в кіно- і літературних колах колишнього Радянського Союзу. Фронтовик, який закінчив війну в Берліні й кілька років прожив там із дружиною й донькою Ніною, на початку 50-х повернувся до Києва. Радянське партійне керівництво запропонувало роботу адміністратора — на вибір: консерваторія чи кіностудія. Євген Петрович вибрав «Київнаучфильм», де майже 20 років працював сценаристом, був головним редактором студії, що була відома тоді своєю школою на весь СРСР. Звідти пішов на пенсію.

У навколостудійній атмосфері — закохуючись у веселих, розумних і талановитих друзів батька, слухаючи розмови дорослих про Сартра й Параджанова, телепатію й телекінез, про Вольфа Мессинга і парапсихологію, суди над письменниками Синявським і Даніелем, про річницю Бабиного Яру та КДБ, — виріс син Андрій. Батько хотів, щоб він став науковцем. Син обрав професію режисера і зняв фільм про ті часи.

...У кадрі — Євген Петрович Загданський. Голос автора за кадром: «Це мій батько в 1995-му. Тут йому 76». Рідкісна хроніка зруйнованого Києва в 44-му році: «Тут йому 25»... Перед нашими очами за годину пригадується майже ціле сторіччя — божевільне, божевільне, божевільне ХХ століття. Режисер не коментує ані події, ані факти сімейного життя, лише фіксує їх: «Від сестри я дізнався, що наша мама — єврейка. Це стало моєю головною шкільною таємницею».

Добір історичних сюжетів у фільмі невипадковий. Ці теми хвилювали сім’ю Загданських, ними «хворіла» київська інтелігенція. Плюс унікальна хроніка і зняте з любов’ю (оператор фільму Володимир Гуєвський) сучасне й вічне Місто (уклін Булгакову напрошується з перших кадрів фільму). Змонтовані рукою талановитого режисера, ці складові, напевно, уже перетворилися б на помітну документальну роботу. Але ніколи не набули тієї глибини осмислення, не стали скупим чоловічим освідченням своєму батькові, синові, країні, якби не було у стрічці фрагментів листів Євгена Петровича Андрію: «Мене дуже засмучували твої погляди. Я боявся, що з такими поглядами тобі працювати в кіно не вдасться. Принаймні в нашій країні. Я сподівався, що з віком ти знайдеш певну рівновагу. Боявся за тебе...» (Листи Євгена Петровича Загданського блискуче читає відомий російський драматург Олександр Гельман. — Авт.)

Короткі фрази — як кілки, що їх забиває альпініст, поставивши собі завдання дістатися наміченої вершини. І в першу чергу цей вчинок важливий для нього самого: «Серце болить... Всі ці дні думаю про нашу ганьбу в Чечні. Гинуть зовсім діти, вони ще й життя не бачили. Трагедія цієї країни — бездарна й злочинна влада. І скільки вже століть. Серце болить...»

Фільм «Мій батько Євген» — художнє кіно високого класу. Я не обмовилася, якщо під художністю розуміти «мистецтво»: «Ми вірили, що високий інтелектуальний рівень країни передбачає й бездоганну моральність. Ти не стомився читати все це? Просто я себе умовляю, що прожив життя не зовсім марно...»

Сповідь киянина режисера Андрія Загданського змушує думати, усміхатися й плакати. Чи не це мета, до якої прагнув автор?

ІНТЕРВ’Ю ПІСЛЯ ПРЕМ’ЄРИ

— Андрію, багато київських кінематографістів сприйняли фільм «Мій батько Євген», у першу чергу, як розповідь про унікальну студію — «Київнаучфільм», де багато років працював твій батько, і ти відбувся у професії. Якщо це так, хто тією або іншою мірою вплинув на майбутнього режисера Андрія Загданського?

— У першу чергу, безсумнівно, такою особистістю був Фелікс Соболєв («Сім кроків за горизонт», «Мова тварин», «Я й інші». — Авт.). Якоюсь мірою — Толя Борсюк («Подряпина на льоді», «Зірка Вавилова», «Ніка, яка...») і Вітя Олендер («А мама мене не любить», «У пошуках прибульців», «Дев’ять років з екстрасенсами»). Чим вони вплинули на мене?.. Я думав над цим. Та, власне, нічим. Крім одного, напевно, досить важливого моменту: самого факту присутності цих людей на кіностудії, в моєму житті. Чисто режисерський вектор — талант заражає!

Крім того, я взагалі вірю в професійне навчання, що відбувається в контакті з досвідченими колегами. Спілкування з Майстром, як говорили раніше, дуже важливе.

— Ти замислив фільм «Мій батько Євген», уже довгі роки проживши в Америці. Чи не було викликано це рішення ностальгією по Батьківщині?

— Ні. Я з жахом згадую ті, радянські, часи. Але це частина мого життя, я сформувався саме таким, яким мене знають і сприймають сьогодні, бо народився й виріс у цій країні. І не можу відірвати від себе минуле, що виліпило мене, — з ненавистю до одних подій, із захватом — до інших.

Для мене під час роботи над стрічкою це було принципово важливим: як, наприклад, знайти останній виступ академіка Сахарова, коли його зі свистом і улюлюканням виганяють із трибуни засідання Верховної Ради СРСР. Із багатьох причин.

По-перше, дуже добре пам’ятаю той день. Я був вдома і дивився телевізор (прямий ефір): у мене сльози стояли в очах від люті, злості, муки. І весь жах ситуації полягав навіть не в поведінці Горбачова, який холодно й байдуже зганяв Сахарова із трибуни, а в радості юрби, яка аплодувала Генсеку в той момент. Перебуваючи під сильним враженням від того, що відбувається, я покликав сина Олексія, якому було років сім (він грав у сусідній кімнаті) і сказав: «Посидь зі мною, подивися передачу й запам’ятай, будь ласка, цей день!» Він подивився й пішов займатися важливими дитячими справами далі. Але дійсно все пам’ятає й ахнув, коли я дістав хроніку.

А по-друге, за два чи три місяці Сахарова не стало. І все, що відбулося, запам’яталося для мене точкою абсолютної безвиході. Я зрозумів: краще в цій країні не буде. (У стрічці після хроніки виступу академіка Сахарова Андрій Загданський каже: «Мені було 36 років, коли я виїхав із Києва. Тоді здавалося — назавжди...» — Авт.)

— У стрічці небагато особистої хроніки. Буквально секундні фрагменти. А створюється враження присутності у вашому домі, настільки відчувається його атмосфера...

— Якщо пам’ятаєш, у фільмі тричі з’являється стародавній годинник: мені було дуже важливо вплести його в стрічку. Батьки привезли годинник із Німеччини: він завжди стояв у нашому домі, був частиною мого існування з народження. З погляду режисури, начебто все просто — годинник, биття, ритм, перебіг часу... Але він такий справжній, і його присутність у фільмі дає мені відчуття... В англійській мові є вислів «comfort food» (дитяча їжа, від якої малюкам завжди добре, — бульйон, котлети, пюре, какао). Тож цей годинник для мене — «comfort sound». Коли я чую його цокання, мені покійно й тепло. І тому поява годинника у стрічці абсолютно автентична. Цей звук з мого, татового життя, з життя нашої родини, постійно чуючи який, я прожив величезний відрізок часу.

Крім того, всі фрагменти фільмів, вплетені в картину, невипадкові. Наприклад, уривок із блискучої, геніальної картини Володі Савельєва «На-та-лі!»: режисер запитує неймовірно популярну в той час гімнастку Наташу Кучинську: «Ви щасливі?» І вона, кому аплодує весь світ, відповідає: «Зараз — ні». — « А були?..» — «Не знаю. Мені здається, щастя ніколи не триває довго, а якусь мить... якщо ви зараз запитуєте, то зараз — «ні»...» Ми з тобою розуміємо смисл цих слів, а ось діти наші, дякувати Богові, вже будуть здивовані. Але ж тоді її відповідь здавалася революційною концепцією для радянської людини! Яка мала прокидатися в стані щастя й засинати з ним же. А ще краще — почуватися щасливою навіть уві сні (сміється) ! Але ж в мене так було! Пам’ятаю, мені маленькому (я навчався у класі 4—5-му) розповіли, що американці винайшли ядерні бомби й хочуть скинути їх на нас. Я подумав тоді: «Яке щастя, що живу в Радянському Союзі, де немає таких поганих людей!» Хто з нас у той час так не думав?! А Кучинська — красуня, чарівна, молоденька дівчинка, якій належав увесь світ, схилявся перед нею, аплодував їй! — каже, що нещаслива! Я й сьогодні вважаю, що ця фраза була «бомбою» в ті роки! Подібними маленькими кроками люди рухалися з рабства до свободи.

— Припускаєш, як би Євген Петрович поставився до цієї роботи?

— Запитання правильне. Не знаю. (Замислюється.) Сподіваюся, він прийняв би фільм. Бо це правда — про наші відносини, про нього, про мене. І про ті часи. Правда й те, що останніми роками, коли батько був уже дуже старий, усе розвалилося — не стало студії, де він працював; країни, за яку воював і де жив. Розсипалося настільки, що його власний син виїхав із Києва, був штучно віддалений від нього. Міркування, переживання у зв’язку із цим стали важливою складовою життя мого батька останніми роками. І татові листи, з яких я взяв маленькі шматочки, думаю, правильно передають суть наших відносин.

ПІСЛЯМОВА

Фільм «Мій батько Євген» уже побував на кількох міжнародних кінофестивалях. Був представлений на кіноогляді IDFA в Амстердамі в програмі «Майстри», що досить престижно. А на російському фестивалі авторського документального кіно «АРТДОКФЕСТ-2010» удостоєний Національної премії в галузі неігрового кіно й телебачення «Лаврова гілка» в номінації «Кращий неігровий кінофільм».

«Мій батько Євген» — копродукція України та США. Українські колеги режисера Андрія Загданського виступили з ініціативою представити фільм на здобуття Мистецької премії «Київ» імені Івана Миколайчука в галузі кінематографії. Засновники премії — Київська міська адміністрація разом з Координаційною радою Національних творчих спілок України. До журі входять авторитетні професіонали — голова Спілки кінематографістів кінокритик Сергій Тримбач, сценарист Людмила Лемєшева, співачка Марічка Миколайчук, акторка Лариса Кадочникова, молоді кінематографісти.

Засновники премії відмовили стрічці «Мій батько Євген» у здобутті. Мотивація — режисер Андрій Загданський живе в іншій країні. Якщо дотримуватися букви закону, прописаної в положенні про Мистецьку премію «Київ», може, це й правильно. Хоча сумнівно. Навіть Національна премія країни імені Тараса Шевченка присуджується (цитую) «громадянам України, інших держав й особам без громадянства». Коментарі, здається, зайві.

Ірина ГОРДІЙЧУК
ДЕНЬ