* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Шевченко з плоті та крові

06:02 18.02.2011

Шевченко з плоті та крові

Ми наближаємося до важливого для кожного українця рубежу: півтора століття з дня втрати Тараса Шевченка. Це сталося 10 березня (за старим стилем — 25 лютого) 1861 року в Петербурзі. Сьогодні ми згадуватимемо його у фрагментах літературного сценарію «Тарас хвилюючий», що належить перу документалістів Василя Вітера та Галини Криворчук, засновників студії «ВІАТЕЛ», авторів документального серіалу «Гра долі» (який виходить на 5 каналі).

До речі, перша серія відомого читачам «Дня» серіалу «Гра долі» була присвячена саме постаті Тараса Шевченка. «Дивно було б, якби ми розпочинали з когось іншого...» — каже Галина Криворчук. Тоді це був 15-хвилинний фільм «Яготинське літо», який розкривав лише один епізод із життя Шевченка, а саме — його стосунки з Варварою Рєпніною. А два роки тому підготовка до зйомок фільму, який так і не відбувся, про реставрацію Канівського заповідника підштовхнули «ВІАТЕЛ» до грунтовнішого дослідження постаті Тараса Шевченка та написання розширеного сценарію про все його життя і долю. Адже досі безліч промовистих деталей із життя та творчості, здавалося б, такого зрозумілого Шевченка залишаються невідомими широкому загалу. «Перед нами постало питання: які саме джерела вивчати, адже на те, аби перечитати все написане про Шевченка потрібні роки, — розповідає пані Галина. — Тому найперше ми звернулися до творів письменника, в яких є чимало автобіографічного, а також до спогадів про нього та листів.»

Написання сценарію тривало півтора роки.

«Шевченко був людиною, яка творила попри всі заборони. І, можливо, саме в цьому криється один із основних його посилів до нас сьогодні, — вважає Галина Криворчук. — Нам завжди бракує можливостей, грошей, часу, але, маючи бажання, можна творити попри всі заборони.»

На жаль, обсяг газети дозволяє дати лише ці порівняно невеликі уривки, у яких розповідається про останні 15 місяців з життя поета. Проте, сподіваємось, і з цих уривків можна скласти уявлення про живого Шевченка — запального, довірливого, втомленого, наївного. І великого.

Т А Р А С Х В И Л Ю Ю Ч И Й

(літературний сценарій документального фільму із серіалу «Гра долі»)

Глава двадцять п’ята

НОВІ ПРОЕКТИ

Восени 1859 року до Петербурга знову, вже назовсім, приїхав Микола Костомаров, і Шевченко став часто зустрічатися зі старим товаришем.

Костомаров одержав професорську кафедру історика в Петербурзькому університеті і до приїзду матері із Саратова якийсь час винаймав кімнату. Стіна кімнати межувала з приміщенням трактирного закладу, де стояв так званий орган, а по-простому — механічна катеринка. Найчастіше в цьому органі звучали арії з «Ріголетто», «Трубадура» і «Травіати». Микола навіть пожалівся Тарасові, що ця музика дуже надокучила йому. А Тарас дивувався, чому професор не може винайняти собі кращого помешкання.

На цьому б усе і скінчилося. Але сталося так, що одного разу Шевченко прийшов до Костомарова в той час, коли Микола Іванович готувався до завтрашніх лекцій і відмовився з ним гостювати. Шевченко не образився, але згодом Миколі довелося дуже пошкодувати, що не впустив друга на поріг.

Тарас зайшов у трактир і три години поспіль доймав Костомарова аріями з катеринки, яких той і так уже не міг терпіти. «...Розуміючи, що Шевченко навмисне дражнить мене, — згадував Костомаров, — я вбіг до трактиру і благав його, заради людяності, перестати мучити мене такими тортурами. «А захотілося тобі поселитися в катівні, — сказав він, — за те й терпи тепер муку!». Інші співрозмовники, що чули нашу розмову, наказали половим припинити музику, але Шевченко закричав «Ні, ні! Давайте з «Трубадура», «Ріголетто» і «Травіати», я це дуже люблю!». Одначе після цієї історії їхні стосунки не зіпсувалися. Щоправда, Тарас приходив уже тільки на запрошення Миколи. А Микола припасав Тарасові рому для чаю.

До самого ж Шевченка у майстерню відвідувачі приходили, коли їм заманеться. Його квартира складалася з однієї вузенької кімнатки з єдиним вікном, перед яким Шевченко-художник зазвичай працював за мольбертом. Окрім стола з книгами та естампами, мольберта, невеликого диванчика, оббитого клейонкою, і двох стільців, ніякого комфорту більше не було. За ширмою вузькі двері вели так само вузькими спіральними сходами на антресолі, що уявляли собою таку ж само, як і внизу, кімнату. На обидві кімнати було одне вікно. Верхня кімната була ще більш убогою: праворуч у кутку стояв стіл, на якому Шевченко писав, і скромне ліжко. На маленькому столику тут же стояв рукомийник, графин і чайний прибор. Це була і спальня, і літературний кабінет Шевченка-поета.

У тих випадках, коли господаря не було вдома, на дверях він залишав напис крейдою, куди пішов і коли повернеться або в кого взяти ключі від його помешкання-майстерні. Ці двері часто бували списані іменами відвідувачів, що не застали господаря, іноді навіть виразами пошани чи захвату, траплялося, що й у віршованій формі.

Кілька разів на тиждень до нього приходив учень — дванадцятирічний Борис Суханов-Підколізін. Бувало, спостерігав за роботою Шевченка-художника, а часом навіть був його натурником.

Одного разу Шевченко працював над сепією. На малюнку були зображені русалки, які тягли молодого козака на дно річки. Козак чомусь не виходив у Тараса Григоровича, і він змивав його нещадно; при цьому й без того стражденного запорожця художник обзивав «бісовою дитиною» та іншими неприємними епітетами. І хоч як заступався за козака підліток-учень, невтомний пензель його учителя продовжував свою руйнівну справу, а на наступний урок на цьому місці з’являвся новий запорожець. Із натурницями для русалок Борисові зустрічатися не доводилося. А для зображення козака йому подовгу випадало валятися на дивані, звісивши руку і ногу в незручній позі.

Іншим разом хлопець став свідком, як Шевченкові повернули його давній портфель із художніми роботами, що був у когось на збереженні. Одним із найцінніших у цьому портфелі був автопортрет молодого Шевченка.

Колишній учень згадував: «Дуже сміявся він з мого подиву, погладжуючи свою лису голову, розправляючи запорозький вус і порівнюючи себе, стоячи перед дзеркалом, з кучерявим безбородим юнаком із свічкою в руці. І твердив, що свого часу портрет мав велику схожість з оригіналом». На жаль, оригінал цього портрету було втрачено, залишилися тільки копії.

Помалювавши з годинку, учитель з учнем піднімалися з майстерні нагору у напівтемні антресолі, які правили за спальню Тараса Григоровича, де відбувалося своєрідне і незмінне частування. З величезної зеленої скляної банки витягалися кільки, сторож — вічно чимось невдоволений старенький солдат — приносив свіжий хліб; господар випивав чарку горілки, і вони починали уминати непомірну кількість цих ревельських сардинок. «Повторюю вже сказане: — згадував учень, — ніколи Шевченко при цьому не напивався і нічого зайвого собі не дозволяв». Закінчивши цей скромний бенкет, вони спускались назад у майстерню, і Тарас Григорович знову брався за свої мідні дошки, наспівуючи під ніс якісь журливі мотиви, де слова такі, як «серденько», «дівчина» і т.п. згадувались постійно. Іноді ж він сідав біля маленького столика і починав тихо, майже обережно виводити на першому-ліпшому шматку паперу якісь чи то старечі, чи то старовинні карлючки. (...) Бувало, «добрим таким голосом почне читати не зовсім зрозумілі мені малоросійські вірші. (...) Проте я готовий був плакати — так уже жалісливо, наспівно-ніжно виходили ці вірші з уст Кобзаря...».

Наприкінці листопада 1859 року Шевченко нарешті дістав довгоочікуваний дозвіл на друкування нового «Кобзаря». І хоча цензура понівечила навіть ті вірші, які колись уже були надруковані, у це видання додались іще твори, розкидані по різних часописах.

У той час, коли Тарас Шевченко востаннє відвідував Україну, він встиг познайомитися у Городищі з Семеренками і Яхненками. Це були багаті купці та підприємці, його земляки, які своєю працею викупили себе з кріпацтва і побудували власну капіталістичну імперію. Причому люди, які працювали на їхніх цукроварних заводах, жили, неначе в іншому, не кріпосному, світі. Шевченка тоді вразило це ставлення до робітників. Його здивували і самі новоявлені капіталісти, що були родом із козаків. Він тоді не посоромився попросити допомоги у Платона Семеренка, щоб підготувати нове видання «Кобзаря».

Тепер, коли дозвіл було отримано, Тарас Григорович нагадав Платонові Федоровичу про це: «Вашу благородну пропозицію прийму я тепер як благодіяння з глибокою вдячністю. Видання коштуватиме 1100 карбованців. Якщо ви погодитеся одержати ваші гроші екземплярами книжок, для мене це буде легше. Якщо ж грошима, то я не обіцяю вам заплатити раніше року з десятьма процентами. Робіть, як вам Бог на думку покладе».

Семеренко погодився, щоб борг було повернуто книжками. І за це Шевченко на титульній сторінці видрукував йому подяку «Коштом Платона Семеренка».

«Кобзар» друкувався у типографії Пантелеймона Куліша, яку той нещодавно відкрив у Петербурзі, накладом 6 000 примірників. Шевченко сам стежив за процесом видання. А потім зробив ще 50 примірників для друзів, вклеївши у книжки заборонені цензурою рядки.

Починаючи з січня 1860 року Тарас розсилає свої книжки і радіє із того, що видання добре розходиться й приносить «добрий чинш». Це була перша книга, за яку поет одержав пристойні гроші. Цього року поезії Шевченка друкували в різних часописах, у новому українському альманасі «Хата», його багато перекладали російською, польською мовами. Літературна критика була прихильна до нього.

Л.В. Тарновська писала до сина Василя: «Посилаю альманах «Хата» видання Куліша, дуже цікаве. Днями вийде біографія Шевченка, як тільки одержу — пришлю тобі. Бідний Шевченко хворий, і я дуже боюся, чи не водянка у нього в грудях, він не лежить, але рухається важко і обличчя набрякло».

Шевченко не лікувався. Він мріяв про своє майбутнє. 

Посажу коло хатини
На вспомин дружині
І яблуньку і грушеньку,
На вспомин єдиній!
Бог дасть, виростуть. Дружина
Під древами тими
Сяде собі в холодочку
З дітками малими.
А я буду груші рвати,
Діткам подавати...
З дружиною єдиною
Тихо розмовляти».
Тоді, серце, як бралися,
Сі древа садив я...
Щасливий я!» — «І я, друже,
З тобою щаслива!

Тарас Григорович став все більше докучати Варфоломію Шевченку з приводу Харитини, яку був торік угледів, коли відвідував свояка у Корсуні.

«Чи не побачишся ти сам коли-небудь з батьком і з матер’ю Харити, порадься з ними та розтовчи ти їм, що я і ти не пани, а такі ж самі прості люде, що панам і в лакеї не годимось. Нехай вони дурні урозуміють сеє слово». «Пиши ж мені все, та пиши гарненько. А надто о Хариті: чи ти казав їй про мене і що вона тобі сказала? Будь ласкав, поверни цим ділом на мою руку, а то не втерплю — одружуся з такою шерепою, що і тобі сором буде».

Цю Харитину, що була якраз на порі, коли її побачив Тарас Григорович минулого літа, дружина Варфоломія взяла до себе ще дитиною, та й виростила, як рідну. Коли Шевченко почав наполягати, щоб вмовили одружитися з ним, вона навідріз відмовилась: «Що це ви вигадали? За такого старого та лисого?».

Варфоломій опинився між двох вогнів. «Сказати (Тарасові), що він зістарівся задля 18-літньої дівчини, значило нагадати йому, що його молодість, його пора женитися з молодою — вже минули, навіки минули! (...) За Аралом, в степах, на муштрі, під солдатським ружжем. Нагадати мученикові його муки, його заслання, підняти у його душі ті тяжкі думи, котрі й без того не давали йому спокою!.. Ні! У мене не стало сили...» — згадував Варфоломій.

Варфоломій став пропонувати Тарасові свою гувернантку Шулячівну, але Шевченко і слухати не хотів: «Оті одуковані та не одрюковані панночки у мене у зубах зав’язли. Нехворощ!.. та й більш нічого!». Зрештою Харита подала рушники молодому хлопцеві, якого давно кохала. І на тому все скінчилося.

Спробував Тарас ще використати за свата свого давнього знайомого Федота Ткаченка і написав йому до Полтави: «А знаєш що, Федоте? Я чув, що ти вже на другій оженився. Накинь оком полтавку, кирпу чорнобривку, то на ту весну будеш у мене старшим боярином...».

Глава двадцять шоста

ЛИКЕРА

А влітку 1860 року розгорнувся останній бурхливий і трагічний роман Шевченка.

Ще минулого року в одній із родин поміщиків Карташевських, знайомих Шевченка, з’явилася молода служниця — Ликера Полусмаківна. Її привезли із Ніжина. Вірогідно, Тарас міг бачити молоденьку покоївку і раніше. Але тепер, коли сватання Харитини не увінчалося успіхом, він звернув на неї увагу.

Хазяї Ликери виїхали за кордон і тимчасово віддали її своїм друзям — сестрам Білозерським: Олександрі Куліш та Надії Забілі, з якими Тарас Шевченко був давно і добре знайомий. Улітку сестри мешкали на дачі за межами міста у Стрєльні, і Шевченко часто відвідував їх.

Ликера не була красуня, але мала гнучкий стан, була струнка і приваблива. Іван Тургенєв описав її так: «...створіння молоде, свіже, трохи грубувате, не дуже гарне, але по-своєму привабливе, з чудовим білявими косами і з тією чи то гордовитою, чи то спокійною постаттю, що властива її племені».

27 липня на дачі у сестер Білозерських несподівано, майже блискавично, Шевченко освідчився Ликері в коханні і одразу сповістив усіх про свій намір взяти з нею шлюб. Ця новина просто приголомшила тих, хто знав Тараса Григоровича. Чутки про його намір одружитися із покоївкою одразу облетіли всіх знайомих у Петербурзі і за його межами.

Усі друзі та знайомі, які знали Ликеру і її недоліки у вихованні, були шоковані вибором Шевченка і намагалися делікатно, але наполегливо відмовити його від того вибору. Однак Тарас затявся. Невдовзі перед цим він уже надіслав Варфоломієві гроші на купівлю землі і садиби. Тепер одруження було продовженням його плану влаштувати нарешті своє приватне життя.

Шевченко опирався. Але не здавалися і його приятелі. Його кум Василь Білозерський та його сестра Олександра Куліш-Білозерська запропонували дочекатися хазяїна Ликери або хоча б написати йому листа у Німеччину. Це було зроблено від імені дівчини.

А Шевченко продовжував приїжджати в Стрєльню до Білозерських в гості, а до Ликери як до нареченої. Він привозив їй подарунки. Він заповзявся виховати її і був переконаний, що ті вади, про які йому торочили знайомі панії, були наслідком рабського становища дівчини. Тарас із захопленням виховував і навчав Ликеру.

Та одного разу вийшов конфуз. Тарас хотів узяти Ликеру із собою до Петербурга, а Надія Забіла заборонила. Виходило, що Тарасові не довіряють. Шевченка явно принизили. 

Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!

Знайомі і друзі переймалися долею Шевченка. У кінці серпня нарешті прийшла відповідь від Макарова — хазяїна Ликери Полусмак. Офіційно він дав добро й благословення на одруження, але просив з весіллям почекати до його повернення. А сестрам Білозерським одписав: «Боже мій... Чому ви це допустили скоїтись! (...) Чудно і грішно сказати, але коли б Ликера поласилась смаженою куркою і віддалась лакеєві, кишені якого, мабуть, і досі носять сліди цієї птиці, то серце моє не було б так розбите, як воно тепер розбилось при читанні останніх одержаних мною листів (...) Яке погане літо... Який тяжкий час!..».

Та хоч би хто що казав, але тепер Ликера офіційно вважалася нареченою Тараса Шевченка, відомого поета і художника.

«Я оце заходився жениться. (...) Будущеє подружіє моє зоветься Ликера — крепачка, сирота така й сама, як і Харитя, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари, — сповіщав Варфоломію Тарас. — Восени, як одробишся з полем і окопаєш наше будущеє кишло, вибери на тому кишлі найкраще місце і посади яблуню і грушу. (...) Отаке-то скоїлось! Несподівано я до тебе приїду в гості з жінкою — сиротою і наймичкою! Сказано, коли чоловік чого добре шукає, то й найде: так зо мною тепер трапилось».

Спливало літо, і пані Забіла збиралась повертатись з дачі до Петербурга. Ликеру взяти за наймичку було вже незручно, адже вона була Шевченковою нареченою. І Шевченко згодом винайняв для Полусмакової окреме приміщення, де вона мала мешкати до їхнього весілля, що було призначено після Покрови.

А Тарас Григорович вже пише до матері своїх друзів — братів Лазаревських у село Гирявку на Чернігівщині: «Благословенная в женах Афанасія Алексеєвна! Давно вже я називаю синів ваших своїми братами, а вас своєю матір’ю. Станьте ж мені тепер і насправді за матір. (...) Поблагословіть мене здалека, може моя доля покращає. І друг і син Т. Шевченко».

Тарас одержує відповідь від Лазаревської, яка дякує йому за честь благословити його. А до сина Михайла Лазаревського вона тим часом пише листа з проханням відмовити Тараса від цього одруження.

Шевченко ж поринув у передвесільні клопоти. Сам малював моделі для костюмів і сам їх замовляв. Купував нареченій дорогий одяг, білизну, матеріали і прикраси. Привчав її до порядку, до господарності, зробив для неї книжечку для запису прибутків і видатків. Замовив сіре пальто і обшитий золотими шнурками з дорогого білого сукна козакин, а до цього білу модну шапочку «гарібальдійку». Щодня бував у її помешканні під наглядом старшої пані — одної із знайомих Тараса Григоровича. Але пізніше дев’ятої години вечора ніколи не затримувався. Шевченко вимагав від своєї майбутньої дружини, щоб була хазяйкою, була «чепурненькою» та охайною і заборонив їй наймати прислугу, яку запропонувала хазяйка помешкання. Натомість винайняв Ликері учителя.

Але ця ідилія тривала недовго — близько двох тижнів. Конфлікт наростав підспудно, і розрив Тараса з Ликерою виявився неминучим. Багато хто із сучасників тлумачили його по-своєму. Багато хто звинувачував дівчину в непорядності, неохайності та корисливості. Напевне, все це було. Проте останньою краплею для Шевченка стала брутальна записка-відповідь від нареченої із купою неграмотних помилок: «Послуша тара(с), твоеими записками издесь неихто не нужаеца, у нас у суртири бумажок много».

Цей розрив стався 10 вересня 1860 року. Шевченко забрав від Ликери усі подаровані речі, усю мізерію: «Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки! Чудне щось робиться зо мною».

«Поет і проза», — так назвала останній роман Тараса Шевченка Олександра Куліш: «Він створив собі ідеал і не хоче поглянути (на Ликеру) простими очима, а нам так боляче за нього». 

Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався;
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив... Поморозив
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода!

А саме в цей час до Шевченка-художника прийшла нарешті слава і визнання. На урочистих зборах Академії 4 вересня його обирають академіком мистецтв. На виставці, яка супроводжувала ці щорічні збори, його роботи дістають схвальну оцінку. Автопортрет Шевченка у смушковій шапці із сережкою у вусі, як носили колись козацькі лицарі, купує велика княгиня Олена Павлівна, що вирізнялася із усієї імператорської родини особливо демократичними поглядами. На портреті Тарас використав себе як модель і був мало схожий на себе, а тому багато хто з глядачів пізнавав у портреті хто Дорошенка, хто Сагайдачного.

Та незважаючи на успіхи у творчості, визнання і поліпшення матеріального стану, невдача з одруженням просто підкосила Шевченка. Він змарнів, і для багатьох ставало зрозуміло, що якась невідворотна хвороба підступила до нього.

Глава двадцять сьома

НЕДУГА

Здоров’я Тараса Шевченко погіршувалося. Він став дратівливим і похмурим. Але намагався заповнити пустку самотності творчою роботою. Його запрошували на громадські читання в Пасажі. Він приходив, читав свої вірші. Слухачі шаленіли від захвату. Але це вже не приносило радості, а тільки відбирало сили.

Тепер він мріяв лише про одне — повернутися в Україну. Працював над букварем для українських дітей. Одержав дозвіл на друк і задумав потім видати ще й підручники з арифметики, географії та інших предметів українською мовою. Хотів робити гравюри та тиражувати в Україні мистецькі твори, щоб «залити ними усю Україну і вигнати суздальську гидоту» — низькопробну лубочну продукцію. Продовжував розповсюджувати «Кобзаря» на користь недільних шкіл в Україні...

Згодом Тарас зрозумів, що прийшов час звертатися до лікаря. 23 листопада, зустрівшись у Михайла Лазаревського із відомим доктором Барі, Шевченко зізнався, що відчуває біль у грудях. Лікар наказав не виходити з дому і поберегтися. Друзі радили провести клінічне лікування, але про це поет і чути не хотів.

Майже весь грудень він провів удома. Та все ж не витримав. «Щоб і на Різдво то не виходити? А кутя? А узвар? Ні, не всиджу: колядувати хоч рачки полізу до куми». Кумою була Надія Тарновська, родичка знайомого українського поміщика. На різдвяному тижні він з’явився раптом ще й у Миколи Костомарова.

Це колядування цілком зламало змучений організм Шевченка. І вихід з дому у холодний Пітер остаточно підкосив його.

Одразу після нового року на збори недавно заснованого українського часопису «Основа» Шевченко прийти не зміг. Він більше вже не вийде із своєї келії-майстерні.

Та на початку 1861 року він ще напружено працював. У січні Шевченко видрукував свій «Буквар»: десять тисяч примірників за власні кошти. Він розсилав його майже безкоштовно, по три копійки, в українські недільні школи. А ще він завершував свій автопортрет.

«Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не виходжу з хати: чхаю та кашляю, аж обісіло».

«Так мені погано, що ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає. (...) Кончай швидше в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що робити з собою весною. Прощай! утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив...» — писав Варфоломію. Це був його останній лист до свояка від 29 січня. Лікарі категорично заборонили виходити на вулицю, та він би вже й не зміг. Кажуть, що ходила до нього якась жінка, приносила речі для малювання. Дехто із дослідників вважає, що це була Маша, німкеня Маша із його молодості, яка називала його Чевченко.

Друзі навідувалися щодня.

В останні дні січня зайшов Лєсков. Двері в майстерню були відчинені. У кімнаті, здавалося, нікого не було. Раптом згори почувся голос поета: «Хто там?». Лєсков назвався. «Ходіть же, голубчику, сюди». Тарас Григорович був на своїх антресолях, одягнений у коричневу малоросійську свитку, підбиту червоним. Він сидів за столом боком до вікна. Перед ним стояв аптечний слоїк з ліками і недопита склянка чаю. «Звиніть, будь ласка, що так приймаю, не можу зійти вниз. Сідайте». Помовчали. «Бачте, яка ледащиця з мене зробилась», — перервав мовчанку Шевченко. Він скаржився на біль у грудях і на жорстоку задишку. «Пропаду, — і кинув на стіл ложку, з якої щойно випив ліки. — Ну годі про мене. Розкажіть, що там доброго в Україні». Лєсков почав розповідати про Варшавську залізницю та про Київське шосе. Шевченко слухав із зацікавленням: «Коли б швидше ходили поштові екіпажі, не доїдеш живим на цих клятих перекладних, а їхати треба. От якби до весни дотягти! Та на Україну... Помру я тут неодмінно, якщо залишусь».

14 лютого на звороті автопортрету Тарас Шевченко записав рядки свого останнього вірша: 

«Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога
Почимчикуєм спочивать».

Утомився. У цей день зміг записати тільки 36 рядків. Назавтра продовжив: 

«...Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано —
Походимо, посидимо —
На сей світ поглянем...».
Це було його останнє звертання
до своєї Долі, чи Музи, чи Слави.
«...Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатинки насажу;
Приплинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посажу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм...»

У неділю 19 лютого Тараса провідав Федір Черненко. У цей день уся Росія сподівалась, що буде оголошено царський маніфест про скасування кріпацтва. Що вже й казати, як чекав цього маніфесту Шевченко.

Черненко застав його біля вікна. Він помітно хвилювався. Замість привітання, спитав:

— Що? Є? Є воля? Є маніфест? — Глянув на Черненка і зрозумів: — Так нема? Нема? Коли ж воно буде? — пустивши міцну недруковану фразу, Тарас закрив лице руками і, впавши на ліжко, заплакав.

Наближався день народження поета.

Багато хто вже знав про його хворобу і надсилав листи із побажанням здоров’я.

У п’ятницю навідався Микола Костомаров. Тарас сидів за столом, навколо нього були незавершені роботи. Похвалився Миколі золотим годинником, недавно купленим. Це була його перша коштовна річ. Але цей годинник помагав йому визначати час гравірувальних операцій. Тарас сказав, що здоров’я його значно покращало і наступного тижня він неодмінно прийде до Миколи.

Наступного дня, у суботу, 25 лютого, в день іменин Тараса першим відвідав його вірний товариш Михайло Лазаревський. Шевченко пожалівся, що вночі у нього в грудях почався сильний біль. Викликали лікаря Барі, і коли той приїхав та прослухав хворого, сказав, що водянка перекинулася в легені. Це вже було небезпечно. Кожне слово давалося Шевченкові із болем. Лікар поставив йому мушку, і болі трохи припинилися. В цей час принесли вітального листа із Харкова. «Спасибі», — ледве вимовив Тарас.

Лікар поїхав, а хворому ставало дедалі гірше. Він весь час питав, коли повернеться Барі, а коли Василь Лазаревський, що змінив брата, намагався його підбадьорити, Шевченко сказав: «От якби додому, там би я, може, одужав».

Напади хвороби частішали і посилювалися. Здавалося, хворий уже сам усвідомлював безнадійність свого становища. Близько дев’ятої вечора приїхали двоє лікарів. Ще раз прослухали і поставили другу мушку для полегшення болів. У цей час прийшла привітальна депеша з Полтави:

«Батьку, полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: «Утни, батьку, орле сизий!». Полтавська громада».

«Спасибі, що не забувають», — одповів Тарас.

Увечері йому стало ще гірше. Лікарі поклали гірчичники, і він попросив забрати вогонь, щоб заснути. Друзі спустилися донизу. Але цю ніч Шевченко провів, сидячи у ліжку, спершись руками — біль у грудях не давав йому лягти. Він то запалював свічку, то гасив її, а до людей, що були внизу, не озивався.

26 лютого за старим стилем, о п’ятій годині ранку він попросив зробити чаю, випив склянку з вершками. «Я зійду вниз». Спустився у майстерню, охнув, упав, і о пів на шосту Тараса Шевченка не стало.

Сумна звістка про смерть Шевченка в той же день телеграфом розлетілась по світу. Скрізь по Україні, і в Києві, й у Полтаві, й у Львові, служили панахиди, особливо це збурило студентську молодь.

Помешкання Шевченка в той же день замкнули й опечатали. Коли стали описувати його речі, то нарахували добра аж на 150 рублів. Найціннішим серед усього були його незавершені роботи і бібліотека. На книжки ціни не складали.

Василь ВІТЕР, Галина КРИВОРЧУК


ДЕНЬ