* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Сергій СОЛОВЙОВ: Кіно — довгострокова інвестиція у свідомості людини

08:29 19.11.2010

Сергій СОЛОВЙОВ: Кіно — довгострокова інвестиція у свідомості людини

Наприкінці 80-х у наше життя нестримно увірвався фільм «АССА» зі словами з пісні Віктора Цоя «Мы ждем перемен», які прозвучали в картині й стали гаслом. Фільм, що вразив своєю незвичайною естетикою, картинною живописністю й несподіваними одкровеннями (не на кухні, як звиклися ми за довгі роки «застою», а з широкого екрану, у багатомільйонній аудиторії).

Досить несподіваним було рішення режисера зробити продовження картини. Глядачі з нетерпінням чекали прем’єри. Виявилось, що паралельно знімалася картина «Анна Кареніна» й прем’єра стала подвійною. Серед перших, хто їх побачив, — учасники й глядачі шостого Міжнародного Севастопольського кінофестивалю. Картини «2-АССА-2» та «Анна Кареніна» представив сам режисер.

— Чи задоволені ви тими змінами, яких так всі жадали і, на вашу думку, чи сталися вони?

— Хтось і великих сказав: «Якби я знав, чим це закінчиться, я вирвав би собі язика». Ні в якому страшному сні мені нинішня немислима дійсність не могла наснитися. Те, що сталося, — це страшна підробка. Колосальна афера. У мене відчуття таке, що ми цим фільмом сприяли такій підробці. А в неймовірних історичних масштабів афері зіграли роль «цапів-провокаторів». Знаєте, що це таке? Це «цап», якого запускають першим на бійню, за ним усі козли тягнуться туди, і їх убивають, а провокатора залишають живим, щоб він наступну партію туди заманив. Звичайно, я вельми хутко зрозумів, що став подібністю «цапа-провокатора». Не свідомо, зрозуміло, не домовляючись ні з ким, не отримуючи за це жодних гонорарів. В історії радянського кіно мені не хотілося б залишитися знаменитим «цапом-провокатором». Саме цим було викликано бажання й потреба зняти другу «АССУ». Сьогодні мені соромно не за те, що зняв першу, а за те, що мене пам’ятають лише по «АССІ», неначе не було інших фільмів. І щоб зняти з душі сором, я зробив картину, у якій як міг висловився про зміни, від яких кожну колишню сумлінну людину сьогодні коробить. Висловився складною мовою, тому що проста мова тут не годиться, це не історія про вкрадений гаманець. У нас украли життя! І замінили його якоюсь ганебною ілюзією...

— Звуковою доріжкою до першого фільму була музика радянського андерграунду — гуртів «Кіно», «Акваріум», «Браво». У «2-АССІ-2» їх змінив соліст гурту «Ленінград» Сергій Шнуров. Чому саме він? Та ще й у сусідстві з Юрієм Башметом?

— Сергій справив на мене неабияке враження спочатку, як музикант, потім, як особистість. Від нього струменить сильний енергетичний потік. Як неможлива «Анна Кареніна» без Тані Друбич, так само неможлива «2-АССА-2» без Шнурова. Бо це абсолютно унікальний персонаж... Сергій спеціально прилетів з Санкт-Петербурга до Москви, щоб відмовитися. Я з таким уперше зіткнувся. Узагалі-то в мене ніхто ще не відмовлявся зніматися. Міг би й по телефону сказати, а він прилетів. Прийшов до мене на «Мосфільм» з перев’язаною, як у Чапаєва, головою. Господи, кажу, що сталося? Виявилося, голову йому пробила Акіньшина, яка була тоді його дружиною. Дика, каже, баба, цеглою б’ється. І коли він це сказав, я йому: «Серьожо, ти саме та людина, яка мені просто необхідна. Ти навіть не заїкайся, що збираєшся відмовитися». Посиділи, поспілкувалися, і став він напарником Башмета, а Юрій — це найвища культурна коштовність світу. У них склалися просто видатні взаємини. Я якось мимоволі став свідком їхньої гутірки після зйомок однієї зі сцен у Ленінградській філармонії вночі. Шнуров там не знімався, прийшов просто послухати. Ішли ми потім у готель «Європейський», Сергій Юрія підтримує під руку. Один при метелику, інший з пробитою головою, що проступає крізь бинти кров’ю. Чую першу репліку Шнурова: «Юро, ну ти ж по-справжньому талановита людина, якого дідька тобі цей заклад з колонами? (ішлося про філармонію). Переходь ти до мене на клавішні». Башмет відповідає: «Серьожо, от як я до тебе перейду, коли ти публічно розповідаєш, що жодного разу мене не бачив тверезим. Я — великий музикант, батько, дід, а ти про мене таке на всю Росію». Шнуров: «А що ж я, по-твоєму, брехати повинен»? Це розмова живих і талановитих людей, щиро примхильних один до одного, незалежно від того, хто «андерграунд», а хто «класик».

— Сергію Олександровичу, в обох фільмах ви ввели рок-музику як повноцінного героя, що для вас, особисто, вона означає?

— Для мене музика, перш за все, є уособленням божого світу, який за природою своєю споконвічно вільний. Не зовнішньою, а внутрішньою свободою. Взагалі, усі види мистецтва, зокрема й кіно, у деякому розумінні — музика. Пам’ятаєте Блокове: «И если музыка покинет нас, то что же станет с нашим миром?».

— Ви одразу знали, кого з акторів зніматимете в «Анні Кареніній»?

— Ще коли пишу сценарій, то вже знаю, кого хочу знімати. Жодними відборами не займаюся. Навіть у тих окремих випадках, коли пишу ролі для молодих людей, завжди знаю, кого з молоді треба шукати. Так було, скажімо, перед зйомками картини «Сто днів після дитинства». Я знав, що мені на головну роль потрібна молода Ірина Купченко, бо шаленів од неї, подивившись, як вона грає в картині Андрона Кончаловського «Дядя Ваня». На третій день мені привели Таню Друбич, я сказав — ні, не треба, вона не схожа на молоду Купченко. Топав ногами й змушував шукати нову, молоду Ірину Купченко до того часу, аж поки зфільмував якусь одну сцену й зрозумів, що є Таня Друбич. І це не питання відбору, це питання твоїх людських відносин з уявними героями. Я вирішив знімати «Анну Кареніну» тому, що є Таня Друбич.

— Чому все ж «Анна Кареніна»? Після картини Олександра Зархи.

— А чому б і ні? Не лише після цієї картини, до речі. У світі налічують близько тридцяти (!) екранізацій цього твору. А «Гамлета» в Англії близько ста екранізацій! Не тому, що хтось хоче перевершити свого попередника: він зробив погано, а я зроблю добре. Просто там добре розуміють, що, час від часу, потрібно персоніфікувати себе з героєм, який є генетичним кодом нації. Анна Кареніна — це не персонаж, це генетичний код нації.

— Ви супроти відборів, але проби все ж таки були: на роль Вронського претендували Безруков і Домогаров.

— Та й інші пробувалися чудові й блискучі актори. І могли б з успіхом зіграти. Але для мене важлива така річ, як ансамблеве звучання. І прийшла мить, коли я відчув, що одним з компонентів у ансамблі цього фільму буде Ярослав Бойко, з його прямою шляхетною ясністю, вельми переконливою. З Домогаровим або Безруковим це був би інший фільм. Мені потрібні були актори за принципом подібності. Є ролі, які грати — вбивати їх. У них просто треба бути. Я колись довго шукав актора на роль Міті у фільмі «Ніжний вік». Дякую Микиті Михалкову, який сказав: «Не роби дурниць, коли у тебе є сам Мітя». Я після цих слів прозрів і в картині зіграв самого себе мій Мітя (син Сергія Соловйова й актриси Маріанни Кушнірової. — Л.О.) В останній за часом картині «Однокласники», сценарій якої написала моя студентка Соня Карпуніна, вона ж — головна героїня. І Анна Кареніна — саме така роль, у якій треба не грати, а жити. Ніхто, окрім Друбич, у наш час до неї не пасує. І від феноменально талановитого Юрія Башмета, який геніально грає на альті, не вимагалося нікого змальовувати. Мені важливо було, щоб він просто грав. Тому що лишень один видобутий ним з інструменту звук нагадає всім нам ще раз, що таке еталон справжнього...

«Анна Кареніна», як на мене, видатний роман російського Срібного віку, написаний ще до появи цього віку. Кареніна — ключовий жіночий характер Срібного віку. Це вже потім будуть Ахматова, Цвєтаєва. Роман-бо не про зраду й розплату за неї, він про сумління та свободу, про їхню трагічну несумісність. І написаний він з тим підходом до людської душі, з якого народився весь Срібний вік. Моя «Анна Кареніна» — не екранізація твору Льва Толстого. Це те, що я відчув, читаючи роман. Картина лірична. Про мене, про вас. Про інтимні взаємини з романом. Хтось інший зніме інакше. Напевно, буде ще багато варіантів. У Куросави своя «Анна Кареніна» — японська. Так само, як Дворжак у виконанні Ростроповича та Йо-Йо-Ма: ті самі ноти, а «Другий концерт» різний.

— Вас звинувачують у тому, що аж занадто підкреслили роль морфіну в тому, що сталося з Анною!

— Я ж нічого не придумав — це є й у романі. Анна вперше прийняла морфін під час пологів, як спосіб знеболення. А потім уже для позбавлення мук душевних. Що привело до бажання довести себе до психоделічних таїнств і блукати там. Саме у такому ейфорійному стані можна вигукнути: «Доллі, я найщасливіша жінка на білому світі!», а через двадцять хвилин: «Доллі, якщо і є хтось найнещасливіший на світі, то це я»! Анні треба було знеструмити біль, щоб спробувати жити далі. От і все. Я нічого не вигадав і навіть не перебільшив. Я просто уважно прочитав Толстого.

— Одні критики говорять, що фільми повинні будити думку, інші кажуть, що вони — витвір мистецтва, яким треба насолоджуватися. Ви що скажете із цього приводу?

— Звичайно, насолоджуватися. Після перегляду картини повинен залишатися «післясмак», як після доброго вина. Я не бачив жодної картини, яка мене змусила б задуматися про принципи відповідності мого життя високим ідеалам людства або навпаки — невідповідності. Думати треба вдома за книжкою, а в кінотеатрі треба дивитися й бачити. Кіно — особливий тип життєвого видовища. Життєвих картин, над якими не потрібно думати, їх потрібно відчути й запам’ятати. Через місяць, через рік, через два роки це обов’язково дасть свої плоди. Кіно — довгострокова інвестиція у свідомості людини.

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що зараз знімають справжні шедеври, але вони пропадають у комерційній чорній дірі. Які шедеври ви мали на увазі?

— Нині з’явилися дуже цікаві молоді режисери. Серед них Олексій Попогребський, картина якого «Як я провів цього літа» мені не дуже сподобалася. Борис Хлєбніков — фантастичний режисер. Олександр Расторгуєв зняв документальну картину «Жар ніжних. Дикий, дикий пляж», яка йде чотири з половиною години, а дивитися її не нудно. Це одна з найпрекрасніших картин, які я бачив в житті. Ось ці люди знімають шедеври. Біда в тому, що глядачі не бачать їхніх робіт. Хіба що комусь із режисерів поталанить потрапити на фестиваль.

— У «2-АССІ-2» ваша з Тетяною Друбич дочка Анна не лише зіграла, але й музику написала до цього фільму, а ще й до «Анни Кареніної» та «Однокласників». Хто вона за професією?

— Піаністка й композитор. Я попросив її спочатку написати вальс для сцени балу, де Кареніна закохується у Вронського. Щоб у нім була й драма, і романтика. Потім ще один, похмурий, трагічний момент, і музику в італійському стилі для епізоду у Венеції. Врешті-решт, вона створила всю партитуру. Акторська робота її ніколи не цікавила й не цікавить, а у фільмі вона грала винятково на моє прохання.

— Ви — успішний режисер, і раптом стаєте телеведучим на каналі «Культура». Що спонукало на нову для вас роль?

— Дуже вдячний каналу «Культура» за пропозицію зробити сто фільмів про тих людей, з якими я працював, яких добре знав або знаю. І став виходити авторський цикл «Ті, з якими я». Вісім картин я вже зробив і показав. На черзі чотири серії про Олександра Абдулова.

— Десять років тому ви були головою Союзу кінематографістів Росії, повноваження склали в розпал кризи кіновиробництва. Зараз торочать про відродження російського кінематографа. Направду зроблено істотний прорив?

— Часи цілковитого безгрішшя для кінематографа минули. Зараз знімається велика кількість картин. Мені навіть здається, що надмірно багато, бо не подолано прокатної кризи: кінотеатрів вистачає, але російських фільмів у них показують мало. Це ненормально. У жодній цивілізованій країні такого немає. Екран заполонили американські бойовики й блокбастери, яких ми наслідуємо. Прорив буде, коли в усіх наших фільмів буде своє обличчя.

Людмила ОБУХІВСЬКА, спеціально для «Дня»