* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Сергій ЛОЗНИЦЯ: ...Завтра все зруйнується, але це і є рух!

08:57 05.11.2010

Сергій ЛОЗНИЦЯ: ...Завтра все зруйнується, але це і є рух!

Нещодавній київський кінофорум запам’ятається не лише тому, що був ювілейним — 40-м; не яскравим зорепадом, якому позаздрив би будь-який кінофорум світу (Фанні Ардан, Софі Марсо, Жерар Депардьє, Крістофер Ламберт, Рената Литвинова, Людмила Гурченко, Володимир Меньшов, Олексій Герман-молодший, Карен Шахназаров та ін.); не традиційно сильними програмами і навіть не «пікантним» майстер-класом американського режисера гей-порнофільмів Брюса ЛяБрюса... «Молодість-2010» залишиться в нашій пам’яті тому, що вперше за час існування фестивалю Гран-прі одержав український режисер-документаліст Сергій Лозниця за дебютний ігровий фільм «Щастя моє» (виробництво Україна — Німеччина — Нідерланди). Нагадаю, нагородами в окремих категоріях вітчизняні кінематографісти нас дивували час від часу, але Гран-прі на сьогодні в Україні — єдиний!

«Щастя моє» в Києві чекали з нетерпінням. По-перше, тому що в блискучого документаліста Лозниці чимало шанувальників серед кінематографістів та інтелектуалів-сінеманів. А тому — перша ігрова робота майстра документального кіно, природно, опинилася під «прицілом». Мовляв, подивимося, на що здатен, може, й не варто було гнатися за лаврами «великого кіно», працював би у своїй ніші й горя не знав... Скептичні репліки лунали, аж доки фільм «Щастя моє» не було відібрано в основну конкурсну програму Каннського кінофестивалю нинішнього року... Потім був відкритий російський кінофестиваль «Кінотавр» (призи за кращу режисуру та Гільдії кінознавців і кінокритиків), МКФ молодого європейського кіно «Voices» (Гран-прі), Міжнародний кінофестиваль «Золотий абрикос» у Єревані (приз «Срібний абрикос»), відкритий фестиваль країн СНД, Латвії, Литви та Естонії «Кіношок» (приз за кращий сценарій) і, нарешті, XL «Молодість» — дві найвагоміші нагороди — приз ФІПРЕСІ та Гран-прі! Понад те, стрічку «Щастя моє» вже закупили понад 20 (!) країн світу, в тому числі Німеччина, Франція, Греція, Ізраїль і навіть Америка.

Здавалося, за якихось півроку Сергій Лозниця тріумфально довів свою спроможність як режисер ігрового кіно, і тут у гру втрутилася друга причина, через яку «Серце моє» неодмінно варто подивитися, аби скласти власну думку про цю стрічку. Історія водія-далекобійника, який збочив зі шляху в російській глибинці, випадкові зустрічі з даішником, ветераном війни, дівчинкою-повією, що зруйнували його життя... Ось і весь схематичний сюжет цієї резонансної стрічки, яка отримала чудові відгуки в закордонній пресі й була категорично не сприйнята елітою російських колег Сергія Лозниці (Микита Михалков, Федір Бондарчуком, Карен Шахназаров та інші метри російського кінематографа), які побачили в картині виразні русофобські мотиви.

Переказати «Щастя моє» неможливо — картину треба дивитися. Особисто я йшла на прем’єру із суто професійного інтересу, оскільки не є особливою шанувальницею радикального кіно. Як промайнули дві години — не пам’ятаю. Зате хотіла чути кожну фразу головного героя Георгія, здавалося б, нічим не примітного, а просто природного білоруського актора Віктора Немця. Мене цілковито заворожила екзистенціальна камера Олега Муту, що, втім, недивно, адже він — оператор румунського фільму «4 місяці, 3 тижні, 2 дні», кілька років тому відзначеного «Золотою пальмовою гілкою на Каннському кінофестивалі. І вже кілька днів перебуваю в цілком «прибитому», інакше не скажеш, стані: ніяк не зрозумію, яким чином Лозниця зміг елементарним склеюванням середнього, великого й загального планів досягти такого магічного впливу цієї стрічки на певну частину глядачів? На мене, зокрема. Перегляну фільм — може, тоді щось проясниться... Або пояснить парадоксальний Сергій Лозниця, благо трапилася оказія.

«КІНО — ЦЕ АБСТРАКЦІЯ»

— Сергію, за всієї обласканості фільму «Щастя моє» (і вас особисто) міжнародними призами та комплементарними рецензіями, у кінематографічних колах лише ледачий не звинуватив вас у русофобстві...

— Після прем’єри стрічки творчу групу запросили на програму «Шустер LIVE», де Савік показав один з останніх, ключових епізодів картини і запитав присутніх: «Як ви гадаєте, чи могло б таке свавілля трапитися в Україні»? Знаєте, якою була відповідь? 85 відсотків публіки відповіли «так», і лише 15 — «ні»! Виникає контрзапитання: «До чого тут русофобство»? Чому свої дії ми повинні пов’язувати з дурістю окремих індивідуумів?..

КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ЩАСТЯ МОЄ»

— Якщо це так, чи не образливі для вас подібні обвинувачення?

— Та це не для мене мають бути образливими такі запитання, а для тих, хто про це запитує! Позаяк вони паплюжать і гідність, і самосвідомість людей.

— Погодьтеся, ви могли б уникнути багатьох істеричних уколів критиків і колег, якби уникнули конкретики — просто у фільмі фігурувала б якась сучасна глибинка: може, українська, а наче й білоруська, не виключено, що й російська...

— Є певні ситуації, які ви мислите через те, що опиняєтеся саме в них. Була б інша ситуація — і міркував би інакше. Але мені довелося бути саме в цій. Я бачив її. Тому можу говорити лише про те, що знаю, інакше — буду брехати. Якби я вирішив зробити абстрактні погони, ну що ж, знайшов би собі якийсь захист — давайте, це буде «незнайоме» суспільство, і ми станемо абстраговано міркувати про нього. Мені видається дурістю вибудовувати подібні захисні блоки: в принципі, кіно — це абстракція. Адже ви на плівці бачите не людей, це не римський театр, а лише тіні на екрані. Глядачі ж сприймають подібну абстракцію як щось, що відбувається тут і тепер...

— За першою освітою ви — математик, і в одному з інтерв’ю сказали, що непогано було б усім режисерам мати математичну освіту: ця наука вчить абстрактно мислити, відсікати непотрібне з фільму. Справді, «Щастя моє» має надзвичайно жорсткий каркас, де, по-моєму, немає жодного зайвого плану, прохідного жесту чи погляду. Поясніть мені, будь ласка (кажу абсолютно щиро), чому за такої холодної, раціональної структури стрічка так сильно впливає на тебе емоційно?

— Схема проста. Спочатку ви отримуєте враження, коли позбуваєтеся емоцій, це враження препарується — ви міркуєте, рефлексуєте, створюєте певну структуру, що відновила б отримане враження. І тут, звісно, необхідно знати різноманітні правила, але це і є професія. Режисера навчають класифікувати й вибудовувати вплив на глядачів. До того ж, я не першопрохідник. Будь ласка, є така картина «Танцююча в темряві» (режисер Ларс фон Трієр. — І. Г.). Вона вибудувана так, що білі нитки — на поверхні, ви бачите всі кінематографічні штампи, але вони настільки сильно впливають на вас, що ви плачете.

— Плачемо...

— А Трієр знає, як це зробити. І це теж ретельно продумані, раціональні речі. Подібний феномен досліджений — є наука антропологія, теорія сприйняття... Механізми, які існують і діють. А майстерність режисера вже полягає в тому, як він зможе використати ці знання.

«АКТОРІВ ЗАПРОШУЮ ЗА ТАЛАНТОМ»

— У «Щасті моєму» багато «незамилених», незнайомих акторських облич. Понад те, у вас знімалися й непрофесіонали. Мабуть, позначається минуле режисера-документаліста, що, на мою думку, лише на користь картині. Однак чим зумовлене рішення запросити на зовсім невелику, епізодичну роль «міліціонера з Москви» румунського актора Влада Іванова, а не українського чи російського?

— Усіх акторів я запрошую з однієї простої причини — за ознакою таланту. Влад Іванов — справжній артист і дуже підходить на цю роль. У нас, до речі, грала ще й румунська акторка. У неї невеликий епізод — циганки, і ми її навіть не переозвучували, але все вийшло гарно. Чому не запрошую українських артистів?.. Відповідь мотивована. Перше — актор повинен мати постійний тренінг. Причому на серйозному рівні. А в Україні — на рік знімається три-п’ять стрічок, тож реальної можливості перебувати в постійному тонусі актори не мають. Я проводив у Києві кастинг і запросив працювати лише одну актрису, Ольгу Когут. Вона гарна артистка. Але вибрати з дуже багатьох я зміг лише її одну! І ще: крім «ремесла», актор повинен мати морально-ціннісне ставлення до життя, виражений світогляд. Це дуже важливо. На жаль, рівень в артистів не дуже високий. Воно й зрозуміло: багато хто їде з країни. Щойно хоч трохи заявлять про себе, одразу — до Москви. Там більше можливостей для самореалізації: Сергій Гармаш, Олексій Горбунов, Олена Яковлєва... Можна назвати ще багатьох. Тому я вважаю: не суть важливо, з якої країни актор, — головне, щоб він був талановитим.

— Наскільки я розумію, це має стосуватися не лише акторів. У вас інтернаціональна знімальна група: художник-постановник Кирило Шувалов із Санкт-Петербурга, звукорежисер Володимир Головницький — білорус, приголомшливий оператор-постановник з Румунії — Олег Муту. Наскільки складно було переконати володаря «Золотої пальмової гілки» Муту взяти участь у зйомках фільму режисера-дебютанта в ігровому кіно Сергія Лозниці?

— Усе виявилося досить просто. Я написав Олегові листа, в якому позначив суть фільму. Він попросив надіслати сценарій. За два тижні повідомив, що готовий до розмови. Ми зустрілися на півдорозі між Бухарестом і Києвом — у Кишиневі — у березні 2009 року. А далі все розгорталося швидко. Побачили один одного і зрозуміли: все о-кей. Поговорили про фізику...

— Муту фізик?!

— Він здобував освіту як фізик, не закінчив її, але цікавиться цими питаннями.

«ТРАДИЦІЙНА ДРАМАТУРГІЯ ВЖЕ ЗАЗНАЛА КРАХУ»

— Поясніть, що все ж таки цікавого у фізиці й математиці?

— Фізика, математика, антропологія — в принципі, це опис світу. Спосіб пізнання та опис світу. Кіно, по суті, те саме. Фільм є світоглядом, зафіксованим у певній формі. Наші знання про те, як влаштований світ, ми потім ретранслюємо у своїх роботах. Тому від відкриттів фізики залежать майбутні витвори мистецтва. Такі види мистецтва, як музика, менш прив’язані до грошей, уже давно втілюють форми і принципи опису світу, які є у квантовій механіці, в теорії відносності. Кіно — набагато більш інерційна структура, що залежить від коштів, необхідності їх повертати, свідомості глядачів тощо. Тому нові форми проникають у кіно набагато повільніше. Гадаю, що драматургія, традиційна драматургія, по суті, вже зазнала краху. Вона ще існує в багатьох фільмах, але в неї немає майбутнього.

— Майбутнє якої драматургії ви бачите?

— Квантово-механічної, напевно.

— Що це таке?

— До опису простору входять такі категорії, як: імовірнісна характеристика, квантовий перехід або стрибок, коли ситуація змінюється кардинально й миттєво, але не існує плавного руху до зміни. Саме так. Відбувається одночасне існування єдиного і протилежного. Одночасне. Це складно зрозуміти.

— Складно.

— Ну, наприклад, принцип Ервіна Шредингера, коли одночасно — живий і мертвий. Це дійсно складно зрозуміти... Принцип нестабільності, що є важливим і головним, а не консерватизм наших поглядів на світ. Яке гасло використовують політики: «Завтра буде так само добре, як і сьогодні, тільки ледь-ледь краще». На краще не зміниться нічого — це консерватизм. Завтра буде страшно, просто неможливо, але ми маємо щось із цим робити — це зовсім інший підхід. Завтра все зруйнується, але це і є рух! Світ влаштований як структура, що постійно руйнується. Не як маятник, що сходиться, ви все про нього знаєте. А як маятник, що рухається незрозуміло, в який бік...

— Вам не страшно від цих думок?

— Мені — ні. Цікава річ: ви перебуваєте в ситуації, яку скасувати не можете. Який стосунок до неї має мій страх? Він лише применшує можливість адекватно сприймати ситуацію. Заважає мені. Тож різні угоди і втечі в Надію, що не більш ніж омана, позбавляють мене можливості діяти. А є лише два сценарії: або ви активно дієте, або «вас активно діють» — світ влаштований таким чином.

— Ви прийшли в ігрове кіно у зрілих літах, і вибір теми фільму «Щастя моє» викликає не лише запитання, а й повагу до позиції автора, оскільки багато хто знає вас як документаліста з «лица необщим выраженьем». А чому, на вашу думку, багато режисерів-початківців, які причому нерідко ще перебувають у «ніжному», студентському віці, свої перші роботи знімають у надірвано депресивній манері? Інакше кажучи, віддають перевагу не зрозумілим всім і кожному вічним істинам — питанням життя і смерті, стосункам чоловіка й жінки, почуттям любові й ненависті, а відвертій «чорнусі»? Найчастіше їхнім фільмам просто не віриш, відчуваєш сором чи огиду, і мимоволі виникають думки про самогральність подібних тем — психушка, будинок престарілих, дитячий притулок?

— Мені важко на це відповісти. Можливо, така реакція на світ, у якому ми живемо? Не хочу говорити огульно. Потрібно знати людину, яка робить конкретну роботу. Лише тоді можна сказати, самогральність це чи ні.

— У такому разі, чому особисто ви вибрали для дебюту в ігровому кіно настільки жорстку тему?

— Ви помічали, що при зустрічі з людиною, яку не бачили багато років, розповідаєте найважливіші речі?..

«МІЙ НАСТУПНИЙ ФІЛЬМ НЕ БУДЕ КОМЕДІЄЮ»

— Мабуть, усе, про що йдеться в картині «Щастя моє», болить у вас найбільше?

— Звісно. Дивіться, ми на межі повного розпаду. Суспільство як соціум зникає. Руйнуються структури, які маркірують щаблі, рівні цього соціуму. Коли все знеособлюється, коли «суддя — бандит — поліцейський» рівнозначні між собою, оскільки вони втрачають індивідуальні обличчя й отримують одне на всіх. Відбувається тотальна знеособленість. Ви не знаєте, до кого звертатися з того чи іншого приводу. Якщо відбувається несправедливість, ви ніяк не можете її викрити. До чого це призводить?.. До того, що люди «буйні», активні, які не в змозі впоратися з цією неправотою, самі починають відновлювати справедливість. А це ще гірше. Бо тоді відбувається ланцюгова реакція помсти. Пригадайте випадок у Примор’ї. П’ятеро хлопців пішли до лісу, відстрілювали міліціонерів. Коли історія потрапила в інтернет, більшість користувачів стали на бік цих хлопців. Дві жахливі речі! Хлопці, які зіткнулися з несправедливістю влади і не знайшли можливості побороти її в суді, вирішили діяти на свій страх і ризик, піти в ліс і мститися. Жах. І другий жах, коли люди, які дізналися про цю ситуацію, підтримують цикл помсти. Це означає, що той дуже тоненький прошарок, який упродовж кількох тисячоліть створював культуру, щоб захистити суспільство від самознищення, захистити людину від знищення іншою подібною до себе, залишається в минулому. Це, по-моєму, найсуттєвіше. Оскільки в таких середовищах виникають війни. Не тому, що раптом з’являється один злий геній. Злий геній — це втілення думок величезної кількості людей. Втілення руху думок мас. Бажання мас. Хіба це не суттєво?.. Мій наступний фільм, до речі, теж не буде комедією.

— Це екранізація повісті Василя Бикова «У тумані»?

— Так. Історія людського вибору в нелюдських обставинах. Історія однієї особистості. І в цьому разі суспільство не розчавило її. Особистість зберегла саму себе. Хоча для цього необхідно було приймати радикальні рішення. Принаймні, стосовно самого себе. Називається суїцид... Я вже почав працювати над стрічкою. Частково ми навіть провели кастинг.

— Ви якось казали, що хочете зняти фільм про Київ.

— Через картину. Подібна робота вимагає серйозного бюджету, треба пошукати гроші. Потрібен час.

— Фестивальний успіх фільму «Щастя моє», очевидно, сприяє пошукам інвесторів?

— По-перше, кінофоруми та постійні поїздки відволікають від роботи. Мабуть, на початку наступного року припиню подорожувати, бо треба сідати й щось робити. Інакше й деградувати можна. Але те, що стрічка їздить по фестивалях, звісно ж, полегшує пошуки грошей. Тим паче, що її вже купили 20 країн світу. І якщо раніше ми п’ять років шукали фінансування, то нині вистачить року, щоб знайти його. Це не так просто, оскільки сьогодні в усьому світі зменшується вливання коштів у некомерційні проекти. Але це тимчасово. Я не думаю, що цей процес припиниться. Подібне неможливо. Нереально зупинити творчих людей. Це смолоскип, який не так легко згасити.

«МЕНЕ НЕ ВЛАШТОВУЄ МІРА УМОВНОСТІ ТЕАТРУ»

— До речі, про творчість. Ви успішно заявили про себе в документалістиці, ставши одним з найвідоміших режисерів на пострадянському просторі. Успіх першої ігрової роботи «Щастя моє» не потребує коментарів. А в театрі не хотілося спробувати свої сили?

— Ні.

— Нецікаво?

— Поки ні. Нецікаво. Мене не влаштовує міра умовності театру. Я не знаю, що з нею робити. Коли знатиму, можливо...

— А в кіно який етап вам найцікавіший?

— Зйомка, передусім. Хоч і готуєшся до цього моменту, все одно відбувається Щось, коли з’являється хлопавка, лунає команда: «Камера! Мотор!». Момент, коли знімається дубль, сповнений магії урочистості. І актори, які, наприклад, на репетиції можуть грати не на повну силу, в цю мить підтягуються, бо відчувають — є якась відповідальність, оскільки щось фіксується назавжди, хай навіть потім піде в кошик.

— У вас досить харизматична зовнішність. Чи не хотіли залишити акторську «візитку» у своєму фільмі?

— Ні, ніколи. Тому й перебуваю по інший бік камери. Не люблю давати інтерв’ю, стояти на сцені, потрапляти в поле зору кінокамери або фотоапарата. Мені все це не дуже подобається. Адже я трошки знаю, що я є, а всі ці впливи дещо спотворюють моє особисте уявлення про себе.

— У такому разі, якби вас попросили коротко охарактеризувати себе самого, що ви є, які слова спали б на думку? Або це щось інтимне?

— Таке неможливо сказати ні одним реченням, ні кількома — це енергія. Кожна людина — диво, а як ця енергія створюється, куди тече... Ми бачимо лише її відбитки. І дуже далекі з них, зокрема, на які ми орієнтуємося, існують на плівці або на екрані. У Пруста в «Пошуках втраченого часу» докладно описано неможливість. Нам лише здається, що все просто й можна описати. Все непросто й невимовно. Згадайте Кафку: «Притча оповідає нам про те, що невідоме — таки невідоме». І воно залишається невідомим. А ми маємо справу з безліччю проявів цього невідомого. Гадаю, до того й прийде нова драматургія. Якщо ви будете спантеличені кіно майбутнього...

— Чи спантеличує вас якесь кіно сьогодні, якщо абстрагуватися, що ви режисер за фахом?

— Звісно. Сьогодні працюють дуже цікаві режисери. Гас Ван Сент, наприклад. Його «Параноїд — Парк» — приголомшливий фільм, який залишається загадкою. У Франсуа Озона є одна дивна картина, решта мені не дуже... Називається «Під піском». Огортає дивною таємницею. Мене найменше цікавлять стрічки, які займаються яскраво вираженим моралізуванням. Мистецтво не для цього. А ось «Битва на небесах» або «Безмовне світло» Карлоса Рейгадеса — потужні картини. Девід Лінч... Я називаю режисерів, які не користуються традиційними формами драматургії, а «копають» в інших сферах. Як на мене, в певному сенсі вони близькі між собою. Фільм «Клас» Лорана Канте, який одержав «Золоту пальмову гілку», — чудова стрічка. А «4 місяці, 3 тижні, 2 дні» Крістіана Мунджу просто відчуваєш шкірою! На фізіологічному рівні... Крісті Пуйу. Його останньої стрічки я не бачив, але попередня — «Смерть пана Лазареску» — чудова. Серед фільмів, які належать до російського кіно, найсильніший, найглибший і найважливіший, гадаю, «Хрустальов, машину!» Олексія Германа-старшого, 1998 рік. Там про суспільство сказано дуже влучне й важливе слово, навіть не про суспільство, а про територію, культуру. Кіра Муратова, яка належить як російській, так і українській культурі... Я окреслюю коло моїх інтересів, однак це поки що таке собі «окраїнне» кіно...

ЗАМІСТЬ РЕЗЮМЕ

— Щоб не закінчувати нашої розмови на такій песимістичній ноті, хочу перевести її в легший напрямок: з подивом дізналася, що за часів вашого світлого інженерно-математичного минулого — паралельно з розробкою систем прийняття рішень і занять проблемами штучного інтелекту — ви були перекладачем з японської?

— Це в минулому. Мову потрібно тренувати.

— А чим викликаний вибір такої складної мови?

— Треба було якось заробляти... Я вибирав між японською і китайською. Зупинився на японській. І анітрохи не шкодую. Адже мова — це ще й культура, напрям думок, відчуття композиції. Як у цьому прикладі, оскільки існують певні правила написання ієрогліфів, і вони вписані у квадрат з художньою точністю.

— Пам’ятаєте зараз, як пишеться фраза «щастя моє»?

— Ні, не пам’ятаю... Немає тренінгу.

— Тоді я прочитаю вам танку Ісікава Такубоку, яка, на мою думку, римується з нашою розмовою:

Так, я вірю,
Що нове завтра прийде!
Немає в цих моїх словах
Ані краплини неправди.
І все ж...

Можна поставити її епіграфом до статті.

— Мені здається, краще все ж таки епілогом...
Розмовляла Ірина ГОРДЕЙЧУК
ДЕНЬ