* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ПІКАТЕРЦІЯ ФОРЕВЕ

22:25 08.09.2012

ПІКАТЕРЦІЯ ФОРЕВЕ

Високий Замок» продовжує публікувати серію відвертих інтерв'ю-портретів з учасниками вокальної формації «Піккардійська терція», яка цієї осені святкує 20-річчя. Цього тижня гостем «ВЗ» став бас Богдан Богач. Богдан БОГАЧ: «За двадцять років «Терції» ми жодного разу не підставили один одного»

Серед шестірки «піккардійців» він виділяється не тільки своїм низьким голосом, високим зростом, а й, розповідають інші учасники акапельного гурту, найспокійнішим характером. А ще у Богача немає ані електронної скриньки, ані сторінок у соціальних інтернет-мережах. На початку нашої бесіди «не просунутий» у комп'ютерних справах «піккардієць» розповів мені на цю тему анекдот: «Коли хтось чує, що сучасна людина не має сторінок у соціальних мережах, спершу це викликає здивування, потім - жалість, а врешті-решт - заздрість...».

- Богдане, ви виростали у сім'ї професійних музикантів - диригентів. Яке воно, дитинство у музичній родині?

- Скільки себе пам'ятаю, я співав. Батьки-диригенти привчали мене до цього змалку. Тато сідав за фортепіано, акомпанував, а я - співав дитячі пісеньки. До нашого дуету приєднувалися мама і мій старший на п'ять років брат-скрипаль. І так вечорами ми часто музикували. А в шість років я пішов до музичної школи - вчитися гри на скрипці.

- Уроки музики вам, малому, подобалися чи все ж це був примус?

- Співати мені завжди подобалося. А от скрипка була примусом. Причому страшним... Пригадую, як улітку, на селі, усі сусідські хлопці ганяли м'яча, відпочивали, а я на городі пробував видобувати з інструмента звуки. А у Львові, бувало, батьки закривали мене у хаті - поки не вивчу нову мелодію... Скрипка - важкий інструмент, потребує щоденних кількагодинних репетицій. А я не мав до такого терпцю... Хоча, зрештою, дев'ять років я на скрипці таки відіграв. І мушу зізнатися, навіть були моменти, у які вона починала мені подобатися. Але в музичне училище вступив уже на диригування.

- Ваш рідний брат також має музичну кар'єру. Щоправда, не в Україні, а за кордоном...

- Так, Тарас живе у США. Виїхав з Укра­їни наприкінці 1990-х.­ Брат грає в оркестрі, викладає. Звик до життя за океаном. Головне, що має змогу працювати за спеціальністю, а не змушений заробляти на життя, скажімо, на будівництві.

- А у вас не було спокуси чи перспективи також виїхати за кордон?

- Можна було виїхати. Були такі пропозиції. Але я їх не прийняв. Не хотів - і все. У мене, на відміну від брата, інший характер. Навіть якби виїхав за кордон, гадаю, довго там не витримав би. Мій дім - тут. Тут мої рідні та друзі.

- Батьки пишаються, що діти пішли їхніми шляхами?

- Звісно! Мама - мій перший критик. Вона - перша людина, якій телефоную після концерту й запитую: «І як було?». Думки й оцінки мами й тата - надзвичайно важливі для мене. Адже вони, як ніхто інший, знають у музиці толк. Батько, крім всього іншого, також мав неабиякий досвід виступів на великій сцені - наприкінці 1980-х - на початку 1990-х був солістом знаменитого колективу «Львівське ретро».

- У «Піккардійській терції» ви - більш як половину свого життя...

- Пригадую, коли двадцять років усе тільки починалося, у нас був неймовірний юнацький запал. Хотілося щось робити! В музичному училищі витав благодатний творчий дух - неможливо було сидіти склавши руки. А нам ще й пощастило - зустрілися однодумці. Мабуть, саме завдяки цьому ми й досі разом, уже два десятиліття.

Не уявляю свого життя поза «Терцією». У цьому колективі мені затишно, спокійно. Почуваюся тут у «своїй тарілці». Це для мене наче ще один тил - поряд із домом, сім'єю. Хоча у «Терції», як і в будь-якому колективі, були і бувають всякі моменти. На початках, бувало, й до палких «розбірок» доходило. Пригадую, якось, ще в училищі, на одному з концертів Андрій Капраль зімпровізував - вийшов на авансцену, а ми залишилися позаду. Потім влаштували йому «розбір польотів». Тепер ці спогади викликають тільки усмішку. З часом і віком навчилися загладжувати конфлікти. Іноді розумієш, що краще промовчати. Хоча досі не всі з нас вміють мовчати. Зате інші про це добре знають (усміхається. - Г. Г.).

- А якби «піккардійці»-однодумці таки не зустрілися?..

- Все одно музику навряд чи закинув би. Мабуть, працював би за спеціальністю - диригентом. Зрештою, до «Терції» я співав і в «Черемоші», і в хорі «Євшан». Останнім свого часу керував мій батько, а згодом - мій двоюрідний брат. Певний час я був у «Євшані» хормейстером. Але коли ми з хлопцями створили акапельний гурт, настав момент, у який заради нього покинув усе інше. Не хотів розпилятися. Я - з тих, хто воліє зосередитися на чомусь одному.

- Початки «Терції» припадають на час відродження і розквіту української музики...

- О так! І це був не тільки музичний розквіт. Тоді був неймовірний сплеск патріотизму! Здавалося, в одну мить патріотами стали всі, особливо молодь. Бо всі довкола, у тому числі східняки, намагалися розмовляти українською.

Один з найяскравіших спогадів з того часу - друга «Червона Рута» (1991 рік. - Г. Г.). Поїхав до Запоріжжя як простий слухач, з друзями. Зіркою номер один для мене тоді був Андрій Середа з гурту «Кому Вниз». Пригадую, спостерігав за ним і думав: «І я б хотів бути такою зіркою» (усміхається. - Г. Г.). До речі, коли поверталися із Запоріжжя додому, у Москві якраз стався путч. І ми дорогою до Львова, у поїзді, перешіптувалися: «І що все це означає?..» (сміється. - Г. Г.).

- А зіркою з часом себе таки відчули?

- Та якою зіркою?! (усміхається. - Г. Г.). У мене - незірковий характер. Не люблю дивитися на себе ані по телевізору, ані на світлинах. І коли мене впізнають на вулиці - не люблю, ніяковію. На щастя, мене не так часто впізнають, як Славка Нудика, Андрія Капраля чи Дональда (Володимира Якимця. - Г. Г.). Пройтися з ними вулицями Львова - справжня мука. Для мене - це паніка (сміється. - Г. Г.).

- У вас особливий голос - бас. Це якось відбилося на вашому характері?

- Гадаю, що так. Я - малослівний і «ненапряжний», неконфліктний. Ці риси мого характеру з'явилися, мабуть, саме через те, що я - бас. Але я - бас-співак, а не бас-вокаліст. Поясню різницю. Професійні вокалісти із консерваторською освітою часто ходять серйозні, задумані, заглиблені у себе, у пошуках звуку. Недарма у середовищі музикантів їх називають «смурняками». А ми, співаки (у «Терції» всі - співаки, а не вокалісти), - не такі поважні (усміхається. - Г. Г.).

- Усі «піккардійці» в один голос характеризують вас насамперед як доброго друга. У вас - багато друзів?

- Як мінімум, п'ять-шість (усміхається. - Г. Г.). Я по життю - компанійський. Швидко сходжуся з людьми. Дружба - це не просто піти на каву. Це - підставити другові у потрібний момент своє плече, дати пораду... За двадцять років існування «Піккардійської терції» ми жодного разу не підставили один одного, не зробили один одному якоїсь підлості. Впевнені один в одному на сто відсотків.

- Охарактеризуйте­ кож­­­ного зі своїх друзів-«пік­кардійців»...

- Славко Нудик з усіх «піккардійців» - мій найкращий друг. З ним спілкуюся найбільше. Славко - добрий чоловік, порадник, справжній театрал. Завжди підставить мені своє дружнє плече, дуже переживає за мене. Недавно приніс мені електронну сигарету - щоб я не курив простих цигарок. Ромко Турянин - мій кум. Він - perpetuum mobile, вічний двигун: ні хвилини не може всидіти на місці. Андрій Шавала - гуру медицини, добрий господар: має хатинку і сам нею займається. Андрій Капраль - добрий сім'янин, лідер по життю. Він завжди був першим - і в училищі, і в консерваторії. Ми ж однолітки, вчилися разом, тож уже багато років спостерігаю за його лідерським характером. Дональд - дещо вперта людина, Лев за знаком зодіаку. Але й він - з тих, хто допоможе завжди, у цьому сенсі - безвідмовний.

- Ваша дружина Мар'яна - художниця за фахом. Як дві творчі натури вживаються під одним дахом?

- Мар'яна не працює за спеціальністю. Займається туристичним бізнесом, у неї - власна фірма. І, мабуть, саме це рятує ситуацію (усміхається. - Г. Г.). Були б обоє до мозку кісток творчими людьми, було б важче. А так, я - більш романтичний, а дружина - більш прагматична.

- Паралельно із «Терцією» не думали зайнятися якимось бізнесом?

- Час від часу допомагаю дружині у її справі: підключаюся до переговорів, роблю банківські перерахунки...

- О, то ви - не типовий творчий чоловік! Якби таки зайнялися бізнесом, що б це було?

- Мабуть, відкрив би власну галерею. Але це - лише мрії. На таку справу потрібні великі інвестиції. Та й час у державі зараз не надто сприятливий...

- У вас - дві дочки. Який ви тато?

- Кажуть, добрий, лагідний (сміється. - Г. Г.). Старшій доньці, Насті, - шість років. 1 вересня пішла до школи. А молодшій, Міленці, - чотири роки. Обоє - народжені у грудні. Користуються добротою свого тата. Як йдемо гуляти, мушу кишені напихати грішми (сміється. - Г. Г.), бо тільки й чую: «Тату, сочок хочу! Тату, на піцу хочу!..». З дітьми - цікаво. З ними ніби поринаєш у якийсь інший світ. Вони - такі активні. Усі турніки - їхні, такі чудеса на них показують! Мабуть, треба віддавати у якийсь спорт.

- Доньки вже усвідомлюють, що їхній тато - артист?

- Так. Уже навіть були на одному концерті «Терції» - просто неба, на площі Ринок у Львові. Їм сподобалося.

- Як хотіли б, щоб складалося ваше життя у найближчі десять років?

- Хотів би, щоб «Піккардійська терція» усі ці роки ще існувала. Тоді моє життя однозначно буде пов'язане із цим колективом. У «Терції» - добрий потенціал. Нам є ще що сказати і показати. Стільки творчих задумів!

Довідка «ВЗ»

Богдан Богач народився 15 травня 1975 р. у Львові. У музичній школі опановував скрипку. Продовжив творчу освіту у Львівському музичному училищі ім. С. Людкевича - на кафедрі хорового диригування, а згодом - у Львівській музичній академії ім. М. Лисенка. У 1992 р. разом з Ярославом Нудиком, Володимиром Якимцем і Андрієм Капралем був біля витоків створення «Піккардійської терції». Із дружиною Мар'яною, художницею за фахом, виховує двох донечок - Мілену та Анастасію.

P. S. 24 вересня 2012 року «Піккардійська терція» відзначатиме своє 20-річчя на сцені Львівської опери. А 29 вересня святкування продовжиться у столичному Палаці «Україна». На головній сцені країни «Терція» дасть великий сольний концерт, у якому візьмуть участь її творчі друзі: Руслана, Марія Бурмака, Тарас Чубай, Павло Табаков, гурти «Мандри», «ТіК», «От Вінта»... Ці артисти на власний лад переспівали «багатоголосі» пісні «піккардійців». Кавери на акапельні хіти увійдуть до триб'ют-альбому, що побачить світ до ювілею формації. Також до 20-ліття «Терції» вийдуть подарункова вінілова платівка і mp3-збірка усіх десяти альбомів колективу.

Фото tercia.com.ua.