В останній день травня Україна очікує на приїзд дуету з Азербаджану Ell/Nikki (Ельдар Гаримов і Нігяр Джамал), який посiв перше місце на «Євробаченні–2011». Кореспондент «УМ» напередодні їхнього візиту зустрілася з продюсером і чоловіком співачки Руслани Олександром Ксенофонтовим, який уже чотири роки поспіль готує учасників «Євробачення» від Азербайджану. Він поділився секретами про ходи української команди, які привели до перемоги азербайджанських артистів, а також розповів, що не так легко нести лавровий вінець «Євробачення».

Країна, де поп–музику виконують тільки на весіллях

— Олександре, після «Євробачення» всі заговорили про те, що перемога Азербайджану — це перемога й України, а точніше ваша і компанії «Євромедіа». Продовжуватимете співпрацю з цією країною і наступного року?

— В Азербайджані триває підготовка, проводять дослідження, яким має бути нове концертне приміщення. Звичайно, і з нами радяться. Проте ми свою місію виконали. У нас був договір про співпрацю на чотири роки. Наступного року ми хтозна чи будемо працювати з Азербайджаном. Маємо пропозиції від п’ятьох країн. Працюватимемо з тими, хто запропонує хороші умови і буде для нас цікавим.

Щодо цьогорічного проекту, то основне навантаження лягло на мого партнера Павла Грицака і компанію «Євромедіа». Павло взяв на себе максимум: всю організацію, підготовку, роботу з виконавцями, промоушени і так далi. Я більше був консультантом. Моє ім’я більше на слуху, тому говорять більше про мене. Це не якась моя скромність, основна робота — це справа рук Павла Грицака та його компанії.

— Дует Ell/Nikki створений штучно. Як відбирали артистів? Очевидно, це чиїсь знайомі, адже їх ніхто раніше не чув...

— Їх відбирало журі. Була велика дилема: не знали, кого вибрати з цих двох. Ці співаки, яких знайшли азербайджанські продюсери, настільки їм сподобалися, що вирішили зробити дует. У Ельдара і Нігяр був вибір: або в дуеті їхати на «Євробачення», або не їхати зовсім. Це вже четвертий рік поспіль азербайджанське журі відбирає молодих, абсолютно невідомих виконавців. Така їхня політика, їхня позиція.

— Чому не вибирають відомих місцевих артистів?

— Проблема в тому, що азербайджанські зірки дуже своєрідні. Вони працюють на весіллях, і їм цього з головою вистачає. Азербайджанський шоу–бізнес принципово відрізняється від нашого. Там немає величезних телевізійних шоу, нема розуміння концертів, турів. Є сильний джаз, робота з класикою, азербайджанці плекають народне мистецтво — мугам. Щодо сучасної поп–музики, вона дуже вторинна. Слухають здебільшого турецьку і російську музику. Під орудою двох величезних центрів впливу азербайджанська поп–музика розвивається досить мляво. Основний ринок поп–виконавців — це весілля. Хто затребуваний на весіллях, той добре заробляє, йому нічого не треба. Їхні весільні пісні — це як у нас шансон: два акорди — і ти вже зірка. У них щотижня по три–чотири багатих весілля, на яких щедро платять, тому заробляють, як наші зірки. Серйозного поштовху для розвитку поп–музики у країні немає. «Євробачення» четвертий рік поспіль змінює ситуацію. Підростає нове покоління, для якого весілля не є найважливішим.

Нафтою на «Євробаченні» не пахло

— Виходить, що для Азербайджану «Євробачення» — державна стратегія розвитку поп–музики?

— Азербайджанську телерадіокомпанію підтримує Міністерство молоді і спорту, інколи їхні представники входять до складу журі. Допомагають організаційно та фінансово. Я бачу дуже сильний державний патронат. Телерадіокомпанія має сильний бюджет, та й спонсори із задоволенням скидаються на конкурс.

— Бюджет цьогорічного проекту відрізнявся від попередніх років?

— Цього року був найменший бюджет, найскромніший. Вплинула криза. Ми зекономили на промо–турі по Європі — мали двi–три поїздки. Цього року затягнули відбір виконавців, через це нам не вистачило часу на повноцінну розкрутку учасників.

— Кажуть, що за чотири роки Азербайджан витратив на «Євробачення» 50 мільйонів доларів. Це правда?

— Це гіперроздута цифра, повна маячня. Я навіть не певний, що п’ять мільйонів витрачено. Цьогорічний проект не коштував більше мільйона. Є країни, які набагато більше витрачають, — Росія, Греція, Туреччина. За моїми підрахунками, у певні роки і Україна більше витрачала, ніж Азербайджан.

— Цього року неодноразово доводилося чути, що перемогла не пісня, а нафта.

— «Євробачення» до нафти відношення не має. Цього року Азербайджан був настільки скромний, що ніхто про перше місце і не думав. Це оксамитова перемога, м’яка, без агресивного піару і величезних капіталовкладень. Запорукою успіху стала дуже гарна європейська пісня і виконавці, з якими легко було працювати.

— Ваша команда продумала всі нюанси виступу дуету. Вихід Нігяр iз турецьким прапором — це задумка продюсерів?

— В Азербайджана з Туреччиною братські стосунки. Це приблизно те ж саме, якби мешканець Луганщини виніс прапор Росії... Нігяр таким чином подякувала Туреччині за підтримку. Коли оголосили результати, турки її привітали, вона схопила в них прапор і вибігла на сцену. Ніхто нічого не задумував.

Зіркова хвороба вбиває молодих конкурсантів

— Ви «створили» всіх азербайджанських учасників «Євробачення». Відомо, що відповідаємо за того, кого ми приручили. Ви займаєтеся цими співаками надалі?

— Перший номер, який ми возили від Азербайджану, був дуже етнічний, з елементами мюзикла. З цими хлопцями було найважче. Вони мали великі проблеми з зірковою хворобою: не змогли переступити через бар’єр своїх амбіцій. Після «Євробачення» з усіма пересварилися, і між собою теж. З того дуету нічого не вийшло — люди не пережили «мідних труб».

У всіх інших учасників з Азербайджану досить яскрава кар’єра. Сафура зараз працює у Швеції, в неї є контракти, продюсер, альбом. Вона перспективна дівчина. Після азербайджанського інкубатора їй дуже важко знайти своє місце у європейському просторі. Щодо цьогорічного азербайджанського дуету, то він обов’язково розпадеться. Це два абсолютно різні співаки. У Нігяр інший життєвий досвід — вона має двоє дітей, живе у Великобританії, гарно співає ритм–н–блюз. Ельдар — ліричний хлопець, інтелектуальний, цікавий. У них — смаки різні, дороги різні. «Євробачення» зібрало їх докупи і дозволило яскраво спалахнути. Запишемо два–три дуети, адже глядач їх полюбив такими. Думаю, цьому дуету вдасться пройти величезні «мідні труби» після «Євробачення».

— «Мідні труби»... Перемога настільки небезпечна?

— Дуже. Так було з Сафурою. Коли ми її готували, запросили хореографа Бійонсе. Вона робила танець, але їй ніяк не пасували ці рухи. Дівчина була впевнена, що це зробить. «Добре, але це тобі заважає співати». «Що ви мені розповідаєте, якщо мій хореограф і Бійонсе каже робити так, а ви заперечуєте», — відповідала Сафура. У результаті вона захекана бігала по сцені і дуже зіпсувала цим свій номер. А могла увійти до трійки фіналістів.

— Але ж це ви запросили цього хореографа! І, мабуть, недешевого.

— Ми його запросили. За свою роботу він бере не набагато більше, ніж наші українські хореографи, а російські — ще більше. Наша помилка в тому, що ми не побачили, що в людей зриває «дах» від хореографа Бійонсе, від сотні тисяч глядачів, від промо–туру по Європі. Коли роздувається піар, коли букмекери кажуть, що Сафура переможе, дуже важко втримати психічну рівновагу.

— Тому ви запрошуєте психологів у команду?

— Психологи починають досить м’яко та обережно працювати з людьми, щоб вони витримали цей тиск. Ця слава примхлива, триває рік. Багато переможців через цей рік не переступають. Брати на конкурс сформованих артистів теж не вихід — вони не перемагають.

— Кого з українських співаків ви б привели до перемоги?

— З Сердючкою ми б не працювали, а от Ані Лорак ми б привели до перемоги. Міка Ньютон та її команда себе перевершили, спільно перескочили через всі очікування. Передбачався інший результат.

У майбутньому я б узявся за того, хто може собі дозволити виклик, що він є обличчям України, голосом України. За це б я взявся не задумуючись. Чотири октави, півтори октави — дурниці. Епатаж — вторинна штука. Ти можеш стояти як вкопаний, але так, що глядач живе тобою, думає про тебе. Україна має вибухати у співакові. Азербайджану треба було довести, що вони — європейці. Нам треба доводити, що ми — українці, що існуємо. Ми розчинилися. Ми — напівросіяни, напівнезрозуміло–хто. Ідентифікації немає як на Сході, так і на Заході. Львів, Тернопіль випинають свою національну ідентифікацію, але не в змозі її донести. Вони такі ж вторинні, як і Луганськ. У нас не вміють пишатися своїм. Треба жити живою ідеєю, а не корисними копалинами українського походження. Вони носяться із фанами, а духу немає. Українці можуть виявляти себе у бійках, але не у праці.