* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

Григорій ГАРКУША:«Я не співаю там, де стукають ложками»

12:46 01.04.2011

Григорій ГАРКУША:«Я не співаю там, де стукають ложками»

 

З народним артистом України Григорієм Гаркушею ми зустрілися в Національній музичній академії, де співак уже тривалий час викладає. У Григорія Якимовича саме закінчувалося заняття з двома китайськими студентами. До речі, хлопці виконували пісні українською мовою. «Ось тут візьми так, бери вище, показую ще раз», — повчає студентів пан професор. Учні цього відомого українського баритона співають сьогодні в Національній опері, квартеті «Гетьман», капелі бандуристів та інших колективах — Гаркуші є ким гордитися. Сам співак ще зовсім недавно був шалено популярний: його пісні звучали на радіо, телебаченні, в усіх урядових концертах. Згадати, як це було, ми вирішили напередодні 70–річчя співака, яке він святкуватиме у неділю.

 

«Батько за два гусаки купив гармошку»

— Григорію Якимовичу, ви народилися в 1941 році. Вам три місяці було, як почалася війна. Тож про той важкий час, мабуть, знаєте лише з розповідей батьків?

— Я й сам дещо пам’ятаю. Мені йшов четвертий рік, пригадую, на тину сиділи німці, в зеленкуватій формі, рукави по лікоть засукані... А на горі, де ферми були, раптом щось як вибухне. Вони посхоплювалися, щось по–своєму заґелґотіли і побігли туди. Кажуть: ти не можеш цього пам’ятати, зовсім малий ще був. А мені та картинка чітко врізалася в пам’ять. Ще мама розповідала: в нас був собака Марс, величезний такий красень, 15 років прожив, і коли в село заїхали німці, він хапонув одного за ногу. Той вийняв пістолет і хотів застрелити пса. Мама зі мною малесеньким на руках затулила Марса. Німець розвернувся і пішов. Видно, щось було в його душі людське, не наважився стріляти в жінку з дитиною...

— Виходить, свого батька ви вперше усвідомлено побачили вже після війни?

— Не тільки я, а й старші брати: Анатолій з 1936 року, Іван — з 1939–го, вони зовсім малі були, коли тато пішов на фронт, і мало пам’ятали його. Молодший брат і сестричка народилися вже пізніше. Коли тато повернувся, я саме на печі сидів. Пам’ятаю, як він постукав у вікно, як мама кинулася відчиняти двері... Батько всю війну пройшов кулеметником, повернувся з нагородами. Ще за його життя я щороку почав влаштовувати концерти для ветеранів до 9 Травня, виконував там пісні воєнних літ. Сам шукав спонсорів, викуповував квитки, які безкоштовно роздавали ветеранам.

— А професію співака ви собі як обрали?

— Музика була зі мною з дитинства. Пригадую, зробить мені, малому, батько гармошку з газети, я ґудзички намалюю і «граю». Ще й наспівую: «Ой що ж то за свято, коли їсти багато, коли сала шматок, ще й зелений огірок». Чув, видно, десь таке від дорослих дядьків (сміється). Потім батько купив старшим братам балалайку, тільки в них до неї охоти не було. А мені батько показав, і я враз освоїв інструмент. Було мені років сім. А в одинадцять я грав на гармошці. Батько бачив, що я тягнуся до музики, то він за два гусаки купив мені гармошку.

Після школи пішов працювати учнем автослюсаря та поступив у Криворізьку вечірню музичну школу. Далі — армія. Коли добігав кінця третій рік моєї служби (це зараз служать рік, та й то не хочуть, а тоді служили три!), я втік iз частини, щоб вступати по класу баяна в Дніпропетровське музучилище. На іспиті я зіграв так, що всі ахнули. Бо коли всі йшли в звільнення морозиво їсти, я брав баян і займався. Але на екзамені з сольфеджіо мені поставили двійку — я його зов­сім не знав. У мене сльози на очах: поставте бодай трійку, я вивчу це сольфеджіо (потім так і було — я його знав краще всіх). Ні — і все. А один викладач мені підказав: «У нас недобір на духові інструменти. Ідіть туди, а потім переведетеся». І мене зарахували.

А я ж уже 12 діб у самоволці! До речі, навіть не додумався перевдягнутися в цивільний одяг, так і ходжу на іспити у військовій формі. І от одного разу йду з училища, а тут — патруль. Я тікати! З баяном! Через двори, вони за мною. Я біг так, як ніколи не бігав, — добре, що займався спортом. Потім ускочив у трамвай і тільки мене й бачили.

У частині мене любили — я ж співав, на баяні грав, тож покривали мою відсутність. Як тільки перевірка, кажуть, що відлучився. Але хтось начальству таки доніс. Викликають мене: та ні, кажу, я весь час у частині був, он у старшини запитайте. Повірили...

Почалося навчання, дали мені інструмент — баритон. А в мене охоти нема. Я ніколи в нього не дув, губи болять... Мене до баяна тягне. Їду я в знамениту обласну лікарню імені Мечникова, заходжу в кабінет лора й кажу: «Чи можу поговорити з вами як син із батьком?» І розповідаю про свою біду. Вислухав він мене, допоміг: я отримав довідку, що мені не можна займатися на духових інструментах. І мене перевели. Ото радості було!

— Отже, духові інструменти ви так і не освоїли?

— Ні. Граю на гармошці, баяні, балалайці й навіть на ложках. На ювілейному вечорі з нагоди мого 65–річчя як урізав на ложках — що робилося в залі, вам не передати!

«З України? Значить iз голосом!»

— А в Московську консерваторію хто вас напоумив вступати?

— Про вокал спочатку й не думав, хоча від природи мав сильний голос. А з другого курсу став брати уроки з вокалу і швидко робити успіхи. Та так осмілів, що після третього курсу вирішив вступати в Московську консерваторію. Їду в Москву і запізнююся на десять днів на екзамени. У консерваторії тиша, ніде нікого. Іде жінка, вже потім я дізнався, що то була секретар вокального факультету. Каже, приїжджайте через рік. Але от що значить доля! Саме йде декан вокального факультету Гуго Натанович Тіц. Він питає: «А ви звідки приїхали?» — «З України», — кажу. — «Ходімо!». Мовляв, раз iз України, значить iз голосом!

Секретарка обдзвонила професорів, вони ж на дачах уже всі! Позвозили їх машинами: професор Рождественський, Мирзоєв, Свєшникова, знаменитий Марк Рейзен. Питають: «Що виконувати будете?» Кажу: «Розспіваюся на «Родiнє» (тоді така популярна пісня була, всі урядові концерти нею відкривали). А потім — арію князя Ігоря». Вони переглядаються. Це ж складна арія! Заспівав я «Родiну», мені подякували і сказали, що завтра у великому залі консерваторії мене буде слухати сам ректор Свєшников. Там я вже співав князя Ігоря. Мене зарахували! Казали, приїдете 1 вересня і доздасте іспити (ті, на які запізнився). Але я так нічого і не складав! Жодної дисципліни!

До речі, я був перший із музучилища Глінки, хто поступив у Московську консерваторію. До того всі чомусь боялися підкорювати Білокам’яну. А після мене вже й інші хлопці зважилися вступати до Москви.

— Важко в Москві вам, студенту, жилося? Все–таки далеко від дому...

— Зовсім ні! У нашій студентській їдальні було сто найменувань страв. Не повірите — навіть червона риба кета була! Якось із колегою йдемо в їдальню, кажу: «Давай до картопельки червоної рибки візьмемо». А він: «Та ну її, така солона!» Ще й носом крутили! (сміється). На стипендію вдавалося викручуватися. Бо батьки нічим особливо допомогти не могли. Вони в колгоспі навіть грошей не бачили, працювали за трудодні. Правда, тримали кабана і різали перед Новим роком. Тоді мені перепадав шматок сальця, трохи домашньої ковбаси та кров’янки — як її мама смачно готувала, й досі пам’ятаю!

«Якщо батьки і Бог не дали голосу, яйця не допоможуть»

— Голос — це знаряддя праці співака. Чи маєте якісь заборонені продукти або напої, що шкодять голосу?

— У мене днями прямий ефір був на телебаченні, так багато хто казав: не віримо, що Гаркуші сімдесят! А рецепт мій простий: не пити, не курити і все життя любити одну жінку (сміється). Я майже не вживаю спиртного — ні міцного вина, ні горілки. Зрідка можу випити трішки хорошого коньяку або сухого винця — воно не шкодить голосу. А заборонених продуктів для мене не існує. Я взагалі неперебірливий у харчах — дружині моїй пощастило. Можу й сала з хлібом і часником з’їсти, якщо знаю, що до студентів чи між люди не йду. Можу сире яйце випити...

— А правда, що яйця — це добре для голосу?

— Не вірте нікому, це міф. Якщо тато, мама і Бог не дали голосу, то ніякі яйця не допоможуть.

— Ви багато займаєтеся зі студентами. А якщо в людини не надто хороші дані від природи, чи можна її навчити співати?

— Знаєте, можна. Я вже 15 років навчаю студентів. І скажу чесно: раніше, коли я вступав, безголосих не брали ні по блату, ні по знайомству. А зараз дитина хоче співати, в батьків є гроші, щоб оплатити навчання, то й беруть на платній основі. Є в Пугачової пісня: «Если долго мучиться, что–небудь получится!» От починаєш iз ним займатися, придумувати якісь вправи, щоб голос витягнути. І, дивись, другий курс закінчує — вже є результат! Але в людини мають бути бодай якісь задатки. З деканату на прослуховування новачків завжди відправляють до мене. Бо знають, що я не буду лукавити і скажу у вічі: варто вступати чи ні.

— Кажуть, якось під час вашого концерту люстра впала?

— Так, але не люстра — плафон. Це був концерт у Шостці, в музичній школі. Дуже добре мене там приймали. Вийшов співати на біс. Одну пісню заспівав, іншу, а потім «Безмежнеє поле» на вірші Франка — цю пісню називають моєю візиткою. І от в кінці беру ноту соль — крайню для баритона (співає) — «Що серце мені розрива–а–а–а–а». І раптом зі стелі падає плафон! Добре, що він упав між рядами і нікого не покалічив. Може, дротик поіржавів, на якому плафон тримався, а амплітуда від співу довершила справу.

 

ОСОБИСТЕ Й ТВОРЧЕ

«Ювілейний творчий вечір переніс на осінь»
ДОСЬЄ «УМ»

 

Гаркуша Григорій Якимович, відомий баритон, народний артист України.

— У вас уся родина музикальна?

— Дружина в мене піаністка, донька Діана теж. Син Андрій керує зйомками у «Стар Медіа». Мій молодший брат Віктор теж має хороший голос — ліричний баритон, він закінчив Одеську консерваторію, був солістом Дніпропетровського оперного театру, а зараз працює в Консерваторії імені Глінки. Сестра Зоя закінчила культ­просвіт, але за спеціальнiстю працювати не пішла — перевчилася на економіста. Та співати дуже любить! Купила собі караоке й відводить душу!

— Свій ювілей як плануєте відзначати?

— Через фінансові проблеми ювілейний творчий вечір переніс на осінь. Відбудеться він 15 жовтня. Там співатиму я, мої учні... Головне — знайти гроші на його проведення.

— Ювілейний диск випустити не маєте наміру?

— Десять років тому видав диск «Моя Україно». Після цього записав диск із старовинними романсами і народними піснями. Потім були «Пісні Перемоги» — його вже видав iз трудом. Ніхто ж не хоче давати гроші на культуру! Після цього диска я записав ще один, він уже готовий, але пустити в тираж — знову ж таки немає коштів. Туди ввійшли 8 найвідоміших пісень Білаша та інші твори. Гадаю, що це буде останній мій диск, бо дуже важко їх донести до слухача.

— А з родиною будете святкувати?

— Так, збереться моя сім’я — дружина Людмила, донька, син iз невісткою, може, ще хтось у гості приїде. Посидимо, вип’ємо по крапельці хорошого коньяку.

— За святковим столом співатимете?

— За столом можу акапельно заспівати тільки в колі своєї сім’ї. Але там, де стукають ложками–вилками, не співаю — це мій принцип. Якось мене запросили до однієї відомої людини на день народження. Я одразу сказав: не ображайтеся, але якщо побачу, як хтось жує, розвернуся й піду. Нехай уже ваші гості хвилин 20 потерплять.

 

Ліна КУШНІР
УМ