* * *

моя стоматологиня замість "а тепер вкусіть" каже "а тепер зробіть кусь-кусь, будь ласка" що ж, наймилішу жінку в світі знайдено

* * *

Після сьогоднішнього ювелірного винесення військової частини росгвардії в історичному центрі Херсона орки влаштували масові перевірки по всьому місту. Хімарси у кущах шукають?

* * *

Чи вважаю я, що є жінки які справді хочуть займатися сексом за гроші? Певно є такі. Чи потрібна легалізація проституції? - Ні, адже легалізація це не тільки справа тіла однієї жінки. Легалізація збільшує торгівлю людьми і кількість жінок, які спати за гроші не хочуть, але мусять.

* * *

Якщо консервативна громадськість вважає кліматичні зміни природнім процесом, який протікає сам по собі та не потребує якоїсь особливої уваги, то чому ж тоді ця громадськість не ставиться так само до одностатевих шлюбів? Тільки-но чоловіки за руки взялися, і одразу апокаліпсис.

* * *

Перший заклад у Дніпрі, який прям нахуй да. Українськомовний кльовий бариста, охуєнні пончики, позиції до прайд-місяця, банка збору родині загиблого героя Азову. Всі відвідувачі шо я чув теж розмовляли українською. Тупо той Дніпро, в якому я б хотів жити.

* * *

Хвилин 10 навколо абсолютна тиша. Ні виходів, ні приходів. Усе навколо за селом догоріло, і нема вже і диму. І подумалось. Колись розірветься останній снаряд, впаде остання ракета, і більше не буде жодної. Загасне останнє полум'я війни, розвіється дим, і більше не буде горіти.

РОСАВА ПРО СЕБЕ

08:29 17.03.2011

РОСАВА ПРО СЕБЕ

Може, тому й не часто потрапляє в інформаційний простір, що, здається, її мало хвилює. Росава своє знає. І робить. Це, що називається, тихою сапою... Уже вісім років очолює Комітет із відбору талановитої молоді на навчання за програмою UWC (13 країн світу). Видала чотири альбоми: «Просто неба», «Колисанки», «Lotus feat. Rosava» та «Тепер і потім». Два роки тому була одним із ініціаторів проекту «Музичний сезон у Золотих воротах», де в архітектурній пам’ятці впродовж майже півроку виступали різножанрові українські виконавці. Нещодавно разом із Катериною Гапочкою, вокалісткою гурту «Гапочка», гуртом «Дивні», учасниками хору «Дударик» брала участь у різдвяних концертах. Її захоплення — читання і подорожі, спілкування з цікавими людьми, дослідження свого родоводу... Одним словом, повна противага масованих телевізійниками ідей на зразок того, що має робити красива дівчина на дозвіллі.

— Росаво, що стало поштовхом для дослідження свого родоводу?

— Я його дослідила до шостого покоління. Бажання більше дізнатися про рід загалом з’явилося із відчуттям відповідальності за себе, найрідніших та найближчих. Зрештою, із пошуками життєвих цілей. У якийсь момент усвідомлюєш, що життєпис країни можна подати під тим чи іншим кутом зору, твій же — ніхто не зможе переписати. Так з історії родів і твориться історія України.

До татового 60-річчя знімаю документальний фільм. З цією метою роз’їжджаю по рідні. І хоч деякі перекази чула вже кілька разів, та раптом у них з’являться нові цікаві деталі... Десь у тих розповідях про маму-тата, бабусь-дідусів і пра-пра ідентифікую себе. На моє переконання, якби більше українців цікавилися власним корінням, «одужання» нашого постгеноцидного суспільства відбувалося б швидше.

— Торік у Меморіальну суботу, день вшанування пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, в одному з телесюжетів ви розповідали, як лихоліття 1932 — 1933 років торкнулося і вашої родини. Коли й від кого дізналися про це?

— Одній бабусі — 88, дідусеві — 86 років. Вони — єдині свідки, на чиї спогади можу опиратися. Святість хліба усвідомила в шкільні роки. Мамина бабуся завжди говорила: «Не лишай кусень на тарілці!». Вона пекла білий пшеничний хліб. Рум’яний, як сонце, його хотілося цілувати. Він міг зберігатися зо два-три тижні.

Я досі не збагну безглуздості смертей мільйонів українців у 1932 — 1933 роки. Це ж як треба було морально та духовно випотрошити народ, щоб односельчани залишали своїх сусідів з малими дітьми напризволяще, забираючи останні запаси продовольства, а ситі міські жителі не признавались до сільських...

Створення проекту «Колисанки» — це був період очищення та збирання себе до купи: історично, культурно, ментально... Якось тато сказав: «До твоїх глибоких естетичних музичних посилів люди, певною мірою, не готові. Значить, треба виховувати свого слухача змалечку». Я усвідомила сказане через певний проміжок часу. До цього спонукали події: народився племінник, знайшлися люди, готові підтримали альбом... На тлі відсутності національного дитячого телевізійного продукту його вихід — це своєрідне засівання зерен, які, вірю, проростуть.

— Якось із вашими приятелями зайшла мова про методи боротьби із «совком» на побутовому рівні. Вони ставили вас за взірець, мовляв, біля свого будинку щороку наполегливо саджаєте квіти. Врешті, люди перестали там вигулювати песиків, кидати туди недопалки...

— Знаєте, ні з чим не борюся. Просто так живу. Я — люблена дитина. З дитинства мене оточував світ краси — дідусеві сад і квітник. Очевидно, не могла дивитися на те, як на місці, де колись була клумба в дворі, де живу, буяв бур’ян. Туди полюбляли шпурляти обгортки з цукерок, недопалки... А в дворі багато маленьких дітей... Одного разу мама надавала цибулин нарцисів і тюльпанів, бабуся викопала барвінок, працівники Музею Івана Гончара поділилися ліліями і я насадила клумбу, потім — іншу. Спершу люди продовжували там смітити, а згодом перестали, хіба зрідка. Якось собі гребуся на клумбі, підходить простий чолов’яга й каже: «Дівчино, ви — прекрасна!». Невже ж не заслужила на цей комплімент?.. Радію, коли в моїх ромашках фотографуються дівчата. Це все веду до того, мовляв, якщо хочеш змінити світ, почни із себе.

— Довгий час ви керуєте програмою UWC в Україні, що передбачає навчання нашої молоді в Канаді, Норвегії, Італії. Нові соціологічні дослідження свідчать про те, що «еміграційний» вік українців значно помолодшав. Ще донедавна це були 40—45-річні чоловіки та жінки, здебільшого заробітчани. Нині ж — молоді люди до 30 років.

— Уже вісім років минуло з того часу, як успадкувала проект від Української правничої фундації та безпосередньо пані Галини Фріланд. Я отримую колосальне задоволення від його реалізації й, очевидно, можу збагнути, чим «дихає» сучасна молодь. І хоча наша програма волонтерська, тобто за нею годі щось заробити, 80% розглядають її як можливість виїхати за кордон. Більше того, 95% українців, які подаються на подібні програми (в нас їх діє кілька), прагнуть поїхати в інші країни — для вивчення або вдосконалення іноземних мов, підзаробітку, врешті, еміграції. Скажу відверто: серед претендентів поїхати навчатися за проектом UWC унікальних мало. Але вони є. Ті, які вірять, що їхнє покоління може змінити цю країну. Здобувши якісну освіту в Європі чи Північній Америці, вони повертаються сюди і влаштовуються в авторитетні національні чи транснаціональні корпорації... Якраз у таких молодих людей і хочеться інвестувати. Це, вочевидь, наш найбільший капітал.

— Не так давно читала про те, що ви записали кілька етно-джазових композицій. Що це буде?

— Ще не знаю. Планували цікаву поїздку, та не склалося. Тож вирішили не гаяти часу й записати кілька треків. Робота відбувалася за містом — у великому приватному будинку, стелі якого — близько семи метрів, що дало можливість відтворити максимально якісний звук. До того ж було найсучасніше технічне оснащення і добре відлаштований довоєнний «Steinway» рояль. (Таким умовам може позаздрити будь-яка пристойна студія.) Працювала з кращими джазменами: Олексієм Саранчіним, Миколою Кестєньовим, Павлом Галицьким та Богданом Гуменюком. Розмірковуємо, що робитимемо з цим далі. Ми просто записали матеріал — щоб він був. Тому що долі музикантів складаються по-різному: хто їде працювати за кордон, інший змушений податися в плавання на кораблі... А що, ви бачите багато концертних залів, де б регулярно відбувалися концерти?.. Нещодавно я повернулася з Лондона. Там побувала, зокрема, в двох клубах. Будень. Повний зал. Грає по два чудових бенди. Відвідувачі слухають. Видно, що розуміються на музиці. Вони живуть у певному культурному контексті. У нашій же країні не можна іти за правилом: попит диктує пропозицію. Часто варто робити те, що тобі подобається, а публіку «підтягувати». Я не вважаю, що більшість може щось змінити. Натомість вірю в яскраву особистість. Тому що більшість завжди готова віддати повноваження.

— Ваші думки з приводу сумнозвісного закону щодо скасування квот стосовно української музики.

— Знаєте, хотіла одна із відомих радіостанцій крутити треки з альбому «LoTus feat. Rosava», вона це робила. Сподобалася популярним fm-радіо наша з НеДілею пісня «I will fly», вони її ставлять. Так само з моєю композицію «Тепер і потім». Якщо «Бумбокс» цікавий за своїми новаціями, вокалом, яким володіє Андрій Хливнюк, то гурт увійде у так звану квоту. І це — гурт, який популяризує не тільки Україну в Україні, а й у Росії, Казахстані... Взагалі я не розумію, як в Україні може ставитися питання квоти щодо української музики... Абсурд!

— Росаво, вам не здається, що зараз відбувається вихолощення всього українського з України?

— Воно, напевно, й добре. Це буде спонукати до спротиву. Колись мій хороший приятель Юрко Зелений зазначив, мовляв, лише заборона всього українського розрухає цю країну замріяних ангелів. (Так писав про Україну Густав Водічка.) Бо ж інакше яким чином обумовлювати ті чи інші процеси, якщо ми можемо об’єднуватися, на жаль, тільки проти чогось, а не за!

— Коли Росаву запитували про продюсування власних проектів, зокрема, «Колискових», у відповідь прозвучало, мовляв, який із вас продюсер: 50 кілограмів ваги й голова, «забита» вічним. Над чим зараз розмірковуєте?

— Над тим, як жінка має зрозуміти душу чоловіка. Власне, щойно закінчила книжку Джона Елдреджа «Дике серце». Вона написана для того, щоб чоловік збагнув себе, а жінка збагнула чоловіка. Прочитавши її, зробила два висновки. Перший: не треба намагатися рятувати світ, натомість потрібно усвідомити, що відновлює тебе до життя. Другий: чоловік створений для пригод, а жінка — для чоловіка, котрий візьме її в ті пригоди. Тож я чекаю, щоб чоловік мене взяв у пригоду. Все інше — мої проекти — це супутнє.

Надія ТИСЯЧНА

ДЕНЬ