* * *
В Житомирській області новим брендом може стати ягідництво
* * *
Рамос тренеру Севильи: «Да здравствуют мужики с яйцами»
* * *
1917 року народився Ніколас Орешко —найстаріший живий кавалер Медалі Пошани(США) у 2011-2013 р, українець
* * *
Завод ім.Малишева спростував інформац.про розірвання контракту з Таїландом і готує передачу чергової партії«Оплотів»
* * *
знаєте тих дур, які ревнують хлопця до всього, шо рухається і нє? то я))))) якби могла, ревнувала б і до себе
* * *
Не бажаєш оглухнути - вдавай із себе глухого. © Кен Кізі. "Над зозулиним гніздів’ям"

ДОНЬКА БІЛАША ПРО ТАТА

06:27 04.03.2011

ДОНЬКА БІЛАША ПРО ТАТА

 

Звання й нагороди Олександра Білаша, від дня народження якого 6 березня минає 80 років, можна довго перелічувати — народний артист України, СРСР, Герой України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка... Та найголовнішою нагородою для митця є та, що його пісні («Два кольори», «Прилетіла ластівка», «Ясени», всього їх понад 300) давно пішли в народ.
Заслужений журналіст України Олеся Білаш (на першому каналі Українського радіо чуємо її програми «Шануймося, друзі!», «На ваші замовлення», «Пісень омріяна країна») є насамперед духовною спадкоємицею батьківської справи. Її пам’ять полягає не в пафосних словах, а у щоденній активній роботі. 2005 року родина композитора створила Благодійний фонд імені О. Білаша, основною метою якого є донесення до людей, для яких не шкодував таланту композитор, його великої та різножанрової духовної спадщини.

«За життя батько не мав жодного диска»

— У нас просто не було іншого виходу, — пояснює пані Олеся. — Багато чого навчив приклад Тамари Іванівни Луценко. Якби не видавала вона власним коштом дисків, не влаштовувала концертів, гадаю, що сьогодні ми б набагато менше чули і знали пісень Дмитра Луценка. Коли не стало Олександра Івановича, ми з мамою збагнули: якщо не будемо робити цю копітку справу — не продовжимо життя батькових творів. На жаль, складається так, що державні органи, які повинні плекати культуру, на справжнє мистецтво уваги не звертають, тому що воно не комерційне і ніколи таким не буде. Я вдалася в тата й маму, які теж ніколи не мали комерційної жилки, не вміли вирізняти потрібне й вигідне. Тому як можемо, так і працюємо — видаємо книжки, диски пісень Олександра Білаша, а він, хоч як дивно це звучить, за життя не мав жодного диска! Часто питають: де взяти записи пісень Білаша? А ніде. Світ побачили тільки два аудіоальбоми й відразу зникли з продажу. Ми обов’язково повторимо це видання. Готуємо й диск маминих пісень, адже народна артистка України Лариса Остапенко теж заслуговує на те, щоб її голос слухали ті, хто його любить і хто, можливо, її ще не знає.

В «Енеї» мовчав років із десять...

...Сильний потяг до знань Сашко відчув ще в дитинстві — скрутному, повоєнному. У селі (нині селищі) Градизьк на Полтавщині, де народився майбутній автор чарівних мелодій, довго не могли зрозуміти, чого це шестирічний хлопчик кричить, аж виє під дверима школи. А потім дізналися, що в такий спосіб він висловлював нестримне бажання піти до школи, адже всі його друзі, на рік старші, вже сіли за парти. Директор не витримав: «Ну заберемо його, раз він так хоче вчитися».

— Літературу він просто ковтав, — каже Олеся Білаш. — Запоєм перечитав усе, що було в градизьких бібліотеках. Приїхавши у Київ, звісно, дістав ширшу можливість доступу до книг і сповна скористався нею. Згодом трохи «опірився» й почав знайомитися з поетами, відвідуючи кафе «Еней» при Спілці письменників, де збиралася літературна й музична еліта. Уявіть собі, туди приходили Андрій Малишко, Павло Тичина, Олесь Гончар і читали свої твори. Розповідали такі речі, які не можна було ніде сказати. До речі, там їх і ловили «хлопчики», котрі сиділи, виявляється, для того, аби слухати й передавати, куди треба. Це був початок 1960–х, наче й період потепління, але насправді все було зовсім не так. Довірливі митці душі свої повідкривали, а були ті, хто тільки цього й чекав... Батько згадував: «Я, мабуть, років з десять там узагалі мовчав, бо мені соромно було відкрити рота поряд із цими велетами: думав, що нічогісінько не знаю».

Пані Олеся каже, що на життєвому шляху батька трапилося багато тих, хто йому допомагав. Після того як його не прийняли до Полтавського музучилища («не знайшли музичного слуху»), юний Сашко без грошей, з баяном під пахвою подався до столиці, абсолютно нікого тут не знаючи. Бо мав такий норов, що не міг повернутися в село посоромленим. У Києві навчався у Школі робітничої молоді, де йому пощастило на таких викладачів, як Платон та Георгій Майбороди. І саме Платон Іларіонович після першого року навчання майбутнього поета–пісняра сказав йому: «Тобі більше нема чого тут робити». Тоді Олександр Іванович вступив до Житомирського музичного училища.

— Його директор теж пішов хлопцеві назустріч, дозволивши замість двох років провчитися один, — каже Олеся Білаш. — Вони берегли Олександра Івановича для того, щоб він створив і залишив нам такий вагомий творчий спадок. І він ніколи цього не забував.

«Я написав оперу століття, хай це нескромно»

До речі, творчий спадок Олександра Білаша — це не тільки його чудові пісні, він значно більший. Є там твори, написані в інших жанрах, зокрема опери (і серед них — моноопери), оперети, симфонічна й хорова музика. Цікавлюся, чи є у фонду можливість посприяти більш частому їх виконанню?

— У концертах зазвичай виконують симфонічну сюїту «Світанок на морі». Два фортепіанні концерти Олександра Білаша беруть до репертуару симфонічні оркестри, піаністи. Але ж, розумієте, проблема у відсутності залів, де можна виконувати таку музику, — каже Олеся Білаш. — Незатребувані цілі жанри академічного мистецтва. Українська опера на вітчизняних сценах практично не йде. Слава Богу, ми хоч світову класику поки що ставимо, але для своєї музики практично нічого не робимо. І це страшно. Хай розвивається будь–яка культура — джаз, популярна музика, але дайте підґрунтя — ті музичні традиції, на яких виросли наші батьки і що сьогодні нас наснажує. Щодо постановок опер, оперет Олександра Івановича, то видання цих творів є, і все залежить від бажання театрів: будь ласка, хай беруть, працюють.

До речі, в Чернігові два роки тому поставили музичну виставу «Кайдашева сім’я» на музику Олександра Білаша (постановники віднайшли той клавір). 1965 року батько закінчив роботу над оперою «Гайдамаки». Неодноразово показував її у Київській опері, однак з не відомих мені причин до втілення твору справа не дійшла. Нині з’явилася надія на постановку «Гайдамаків», але детально на цю тему говорити зарано. Пригадую, коли Олександр Іванович програвав режисеру й лібретисту, котрі мали намір створити виставу, хори, картини з щойно написаного твору, він сказав: «Я написав оперу століття, хай це нескромно». Ці слова не були ознакою самозакоханості. Треба дожити до постановки опери, щоб зрозуміти: помилився автор чи ні. Адже в іншому випадку його пророцтво справдилося. Коли батько завершив пісню «Два кольори», він сказав своєму співавторові Дмитрові Павличку: «Дмитре, ти розумієш, що ми з тобою написали? Ця пісня нас переживе». І бачите, не помилився ж. А стосовно цієї опери, хай навіть на 50% він мав рацію, нам варто докласти зусиль, аби її побачити.

«Хочу, щоб ви були захищені перед вітрами»

— Широкий загал знає Олександра Білаша як митця, безмежно відданого своїй справі. Його виступи на творчих вечорах, у теле– і радіоефірі відлунювали неудаваною щирістю. Композитор поставав таким, як є. Які риси визначали людську вдачу вашого батька?

— Олександр Іванович народився у селі, а там живе народна мудрість і на гординю ніхто не хворіє. Сільські люди зазвичай ідуть у життя з відкритим серцем, щирою душею. Олександрові Івановичу вдавалося впродовж 72 прожитих ним років зберігати в собі оцю дитинність. Він вірив тим, з ким зводила доля, йшов до них, як навчила мати, з відкритим серцем і ніколи не тримав камінь за пазухою. Попри те, що дуже часто наражався на людські вади, все одно залишався чистим, щирим, емоційним, негнучким у хребті й довірливим. Завжди вірив у краще прийдешнє і в те, що хороших людей на світі більше... Я й донині відчуваю, як тягнуться люди до творів батька, у багатьох ситуаціях його ім’я відкриває мені різні двері. Гадаю, якби його вважали недоброю людиною, цього б не було.

Правда, донька поета–пісняра зізнається, що її знаменитий батько ніколи не намагався допомогти дітям своїм авторитетом.

— Коли я починала свою професійну діяльність, попросила батька, щоб він мені допоміг улаштуватися на роботу, — каже пані Олеся. — Він категорично відмовив зі словами: «Якщо ти у своєму житті сама нічого не зробиш, тобі моє прізвище не допоможе». Тоді ми з Оксаною ображалися, дивувалися, оскільки бачили, що інші батьки підставляли дітям крила, плечі, долоні, підпихували їх на п’єдестали. Одного разу батько сказав нам iз сестрою: «Хто знає, як повернеться життя, а я хочу, щоб ви були захищені перед усіма вітрами долі». Очевидно, це була природна мудрість, яку він увібрав від рідної землі — її не візьмеш iз жодної філософської книги.

Тільки тепер розумію, якими мудрими були наші батьки, як далеко наперед вони бачили, усвідомлюючи, що не можна панькатись, давати нам те, чого ми ще не заслужили (і може, не заслужимо) самі. Ми ніколи не бігли попереду інших, не були кращі в одязі й загалом у матеріальних статках. Якщо зараз кажуть, що є «золота молодь», то й тоді це явище спостерігалося (хоч, може, прояви його були не такими агресивними): родини мали різні можливості. До честі батька й матері скажу, що вони якраз робили все для того, аби ми не відчули, що ми кращі й маємо інші можливості...
Тетяна КОРОП
УМ